Коли Кассім опустив кімнату і затих шелест його кроків на дорогих килимах її будуару, – впала на диван, обняла аксамітну подушку руками і зайшлася здавлюваним плачем.

Не припускала досі, що її муж – аж такий очайдушно відважний – він, що так тихо приходив літами до її кімнати.

Ясно бачила всю трудність у виконанні свого плану. Та ще глибше розуміла її, пізнавши Кассіма, на поміч котрого рахувала. Вже знала, що помочі від нього не дістане для протизаконного діла. Не припускала, що аж така тверда вірність виростає в серцях офіцирів султана. Розуміла добре, що такий дуб сам не росте. Се тільки оден представник більшої скількості дубів міцного лісу, що ріс довкруги високого престола султанського роду. Відчувала і розуміла се. І знала, що коли, як буря, не звалить того лісу вірних людей, то син її ніколи не засяде на престолі султанів. Ніколи!..

Звук сего слова звенів у ній, хоч не вимовила його, немов якась чорна безодня отвиралася перед нею. Безодня, в котру падали всі її мрії й надії. Та се нітрохи не змінило самого ядра її замислу. Се, що пережила тепер у розмові з Кассімом, тільки казало їй розложити на довший час підготовку й виконання свого плану. І ждати нагоди.

Нагоди, нагоди, нагоди! Щось немов кричало в її душі. Відчувала всіми нервами, що така нагода прийде. Розуміла, що чим хто вище стоїть, тим більше бачить нагод. І розуміла, що в цілі знищення того міцного лісу, котрий охороняв рід і закон Османів, мусить наперед будувати, будувати, будувати.

Зачала вслухуватись. І видалося їй, що аж сюди, в кімнати царського гарему, доходить стукіт тесаного каміння при будові святині, яку розпочала.

О, яка ж вона ще тоді була щаслива в порівнянні з тим, до чого дійшла тепер! Хоч уже тоді мала на совісті смерть непереслуханої людини, котра, зрештою, заслужила собі на смерть своїми вимушеннями на невинній дитині.

«Чи не заслужив?» – питала сама себе. І сама собі відповідала: «Заслужив!»

А другий ад’ютант з молодих літ її мужа? Чи і сей заслужив на смерть?

– Ні! – голосно сказала сама до себе. І додала шепотом: – Та мусить умерти. Бо я мушу мати свого довіреного на тім становищі! Мушу! Без того всі мої плани на ніщо не придадуться. На ніщо!

Відчувала й розуміла, що убиття Кассіма було б її першим, уже зовсім безпідставним убийством. Але не бачила вже відвороту. Куди? До чого змагати? Чула, немов у ній крізь усе її єство перепливає якась рвуча ріка – влади, золота, блеску, могутності. На дорозі стоять Кассім і Мустафа. Мусять бути усунені! А коли, – се ще покажеться. Ще відбуде з Кассімом оден святий Джігад на Захід… А потому…

Встала, зібралася й поїхала подивитися на роботу майстрів святині зі стовпами червоного граніту і з верхами з білого як сніг мармору, де міграб буде з білого мармору, і проповідниця, і мінбер для хатіба, і мастаб муедзина, й висока максура для Сулеймана Справедливого…

Здригнулася.

На хвилину зробилося їй дуже жаль, що він, її муж, єсть, і буде, і на віки остане чистим у споминах свого народу, а вона? Навчилася вже любити його нарід. За його велику побожність, котру помалу сама тратила і без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжше. За його спокій. А головно за його очі, котрими той нарід так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма.

І той нарід, і вона – обоє мали силу від своєї любові. Тільки – розуміла, о як же розуміла, – що сила того народу була невинна, хоч нищила довкруги всі землі, які не належали до падишаха, – а сила її була недобра, хоч іще не нищила, а будувала.

Розуміла. Та не мала вже змоги завернути. Воля її плила вже, як ріка. Плила страшним, Чорним Шляхом думки, таким страшним, який був той, котрим її пригнали сюди з рідного краю. І навіть чула на собі сирі батоги – жадоби влади для сина свого, для крові своєї.

Чула, що програє святий Джігад добра і зла, який має в душі кожда людина, – одна більший, друга менший.

Вже доїздила до місця, де тесали каміння під будову святині. Її святині! Здалека чула стукіт робітників і бачила, як кланявся їй Сінан, найбільший будівничий Османів, що робив своє діло.

Підняла руку на знак, що побачила його, і приязно кивала до робітників, що похиляли голови перед жінкою султана, володаря трьох частей світу. Вискочила з повозу і стала на квадрі білого мармору, гарна, як ангел з синіми очима…

В місяці Мутаррем 936 року по численню святої Геджри[123] разом з бурями зрівняних днів і ночей наблизилися під Відень передні сторожі і перші орди турецьких паліїв. Огні і дими горіючих осель покрили всю околицю. Перших сім полонених німецьких лицарів приведено перед самого султана. Кождий з них мусів держати на копіє настромлену людську голову. Так переслухував їх завойовник Османів.

А рівночасно два крила його військ ішли, як буря, в глибину Європи. Праве вже доходило на зелені левади прекрасної Морави, а ліве – аж до моря коло Трієсту.

В навечер’я св. Вячеслава розложено величезні султанські намети в селі Сіммерінг[124] під Віднем. Внутрі і зверха блистіли вони золотими прикрасами. А кругом них стала табором султанська гвардія з 12 000 яничарів.

За нею аж до річки Швехат стояв беглер-бег Беграм, намісник Анатолії, з азійськими військами; а праворуч від Сіммерінгу – військові канцелярії. Від Санкт-Марксу до брами біля Штубенрінгу і дальше аж до Віденської Гори стояв великий везир Ібрагім і весь артилерійський парк, під командою Топчі-баші. З ним був віроломний єпископ Павло Вардай з Грану, що передав се місто туркам без бою і пішов з їх табором… Зрадивши в душі свою віру й апостольську столицю, зрадив і нарід свій, що стояв на дорозі в поході туркам. І буде навіки страшним доказом народам, що зрада своєї церкви і віри все попереджає зраду свого народу.

На Віденській Горі станув Балі-бег, намісник Босни, командант передньої сторожі, а перед ним, ближче до міста, Хозрев-бег, намісник Сербії, командант задньої сторожі війська в сім поході. Перед брамою бургу стояли добірні війська Румілії, а перед шкотською брамою в напрямі Деблінгу могутній баша мостарський. Весь простір дунайських вод стояв під наказами Кассіма, команданта Стамбула, що мав з собою вісім сот суден. І гомоніли від них широкі води Дунаю.

І стогнала земля, і стогнали гори від тягару гармат і полків Сулеймана, що, мов величезні дими, оточили широким перстенем найбільшу християнську кріпость над Дунаєм.

Турецькі «бігуни й палії» розбіглися загонами не тільки по околиці Відня, але й по Долішній і Горішній Австрії та по цілій Старії, сіючи скрізь знищення й пожежу. Жертвою їх упали чудові винниці Гайлігенштату, і Деблінг, і Пенцінг, і Гіттельдорф, і замок Санкт-Файт, і Ліхтенштайн, і Медлінг, і Берхтольсдорф, і Брун, і Енценсдорф, і навіть сильно укріплений Баден, і долішня часть Кльостернайбургу разом з величавим монастирем над Дунаєм, і багато інших замків, осель і городів. Фуражуючі й реквіруючі війська Сулеймана доходили аж у прегарну долину Ізонца, вирізаючи до ноги залоги християнські.

В дні, коли Роксоляна приїхала в Сіммерінг, підпалив Кассім на її честь всі мости на Дунаю. І вони горіли довго в ніч. Того ж дня застановлено в обляженім Відні всі годинники на вежах святинь і публічних будинках.

Застановлено на знак, що нема міри часу для трудів, і праць, і жертви, нема для нікого, коли віра й держава знаходяться в смертельній небезпеці.

А двадцять третього дня місяця Мутаррем відкрила турецька артилерія вогонь на Відень, проти Кернтнертору, і била безнастанно цілу ніч аж до ранку. І всю ніч лив з неба дощ без умовку і не уставав ні на хвилинку.

Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу, щоб вилізати на мури міста. Анатольські війська стягали з гір кругом Відня дерево і в’язки хворосту, щоб заповнити рови. Втім через Соляну браму вибігло нечайно вісім тисяч обляжених і впало на зади тим турецьким відділам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замість ніччю, вийшли з міста щойно ранком, бо спізнилися з випадом. І турки убили 500 з них і сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки разом з ними вдертися в отворену браму. Одначе отвір був завузький, щоб більша сила їх могла нараз вдертися в місто.