Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі турки, араби, курди і татаре та всякі мусульмане, стояли греки, вірмени, італійці, угри, волохи і поляки та всякі інші християне, ждали жиди і цигане, і нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім євнухи бідним людям милостиню роздавали.

А часом з рідною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, із-за старості літ випущені на волю. Стояли і ждали на поміч, на дорогу. Спритна служба султанки вже вміла пізнавати людей з її країни й давала їм окрему милостиню. А вони рідним словом подяку султанці складали і слезами пращали, піднесеними руками благословляли.

І в п’ятницю рано, в турецьку неділю, третього тижня місяця Хаваля, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїжджала.

Вже виїхала за брами султанського сераю і по боках карети два рівні ряди яничарів на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню роздавали. А втім якась жінка старенька, в убогім одязі чужинецькім, із ряду бідних жінок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала, проміж коней яничарів прорвалась, з плачем і з грошем у руці:

– Настуню, дитино моя! – закричала і біля золотої карети султанки, на слідах її колес, на дорозі впала.

А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою задержати казала, сама скоренько з повозу висідала, пішки до старої жінки підступала, в дорогих шатах своїх на землю біля неї клякала і, плачучи, по руках цілувала.

– Чи добре тобі тут, дитинко моя? – стара мати питала.

– Дуже добре, мамо. – Настуня сказала і як від великого тягару глибоко віддихала, свою рідну матір до карети взяла і до палати завернути казала.

Мовчки плакали обидві в золотій кареті найбільшого султана Османів, аж поки не вступили у прекрасні кімнати Ель Хуррем.

А по цілім сераю і по всій столиці, мов лискавка, рознеслася вістка, що Бог знає відки прийшла убога теща Сулеймана і що з рядів жебрачих, під муром палати, взяла її в султанські кімнати султанка Роксоляна. У багатих родах башів і везирів закипіло обурення, гаряче як окріп…

Але улеми і проповідники святої читанки Пророка представили народові як взірець доброти поведення султанки супроти матері. І тільки ще вище підносилися руки убогих, що благословили молоду матір принца Селіма, до котрого зараз завела Настуня свою рідну матір, щоб показати їй внука. Радості матері не було кінця. Цілувала дитя і раз у раз хрестила, а все тішилася, що він здоровий і гарний…

– А як ти живеш з іншими його жінками? – питала.

– Не зле і не добре, от як з котрою, мамо.

– Більше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твій чоловік маму?

– Та має. Він ще молодий, і вона не стара. Сороківки ще не має, мамо. Добра жінка. Найкращі свої клейноди мені подарувала.

– То вже, певно, задля сина зробила.

– Які ж тут, Настуню, великі багатства у кімнатах твоїх! І то все твоє? – сказала бідна мати Настуні, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала.

– Або я знаю, мамо, – відповіла Настя. – Та ніби моє. Я все, що захочу, маю.

– Такий добрий твій чоловік?

– Дуже добрий.

– А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю післав тобі, доню. Тільки ти якийсь тягар маєш на душі серед того добра. Бачу, бачу. Серцем відчуваю. І твій покійний тато молився за тебе до самої смерті. – Заплакала.

Настуня на вістку про смерть батька не могла зразу промовити ні слова. Залилася слізьми і зітхнула до Бога. Коли обидві виплакалися, запитала Настя:

– Як же ви, мамуню, відважилися самі пускатися в таку далеку дорогу? І як ви дібралися сюди? І хто вам доніс, де я та й що зі мною діється? Бо я вже посилала не раз довірених людей з великими грішми, щоб мені принесли бодай вістку про родичів. Вертали й говорили, що і сліду по вас не могли знайти.

– Та то було так. Зараз по нападі ми обидвоє з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Та й батько й не побачив, бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився, і все скінчилося.

– А з ким?

– Та з твоєю подругою Іриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.

Тато наш не переставав уже хорувати. Парохію дали іншому, а я з хорим мусіла їхати до рідні в Самбірщині. Гірко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнім ложі згадував тебе. А потому я сама остала…

Знов сплакала й оповідала дальше:

– А потому прийшли дивні вістки про тебе і твою долю.

– Куди? Аж у Самбірщину? – запитала Настя.

– Аж у Самбірщину. Аякже.

– І що ж оповідали?

– Та таке верзли люде, що аж повторити ніяково! Може, скажу тобі колись. А нарешті чую, глум з мене, доню, роблять… Стара попадя, кажуть, турецького цісаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить… Та й дуже сміялися з мене. Натерпілася я від людських язиків, Настуню, – досить! Але Бог – всемогучий, доню! Привів мене аж сюди, через такі краї, і гори, і води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бідна, слабосильна жінка, та й добилася при Божій помочі…

– А вірили ви, мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?

– А де ж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Та й ще мов сон усе мені здається… Диво Боже, та й тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.

– А як же ви, мамо, відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким ви сюди добилися? І за що?

– Та то було так. Кпять собі з мене люде та й кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: «Цісарська теща йде!» Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вікно видко, як два старі жиди входять на подвір’я. Певно, якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу та й опущену старість, що передо мною…

– Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиєте в добрі коло мене. І мені з вами веселіше буде. Як же я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені вас!

– Та й я до смерті, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. «Ті купці, – кажуть, – до вас прийшли за чимсь». Я настрашилася, бо гадаю, певно, покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?

– Як же вони зачали?

– Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: «Ми до вас, – каже, – з одною справою, пані…» Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: «Прошу, кажіть!» А він каже так: «Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала». – «Та чула я, – кажу, – всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі». І сльози мені закрутилися в очах.

– А вони що?

– А оден каже: «Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, – каже. – І виділи її, – каже, – на свої очі, – каже, – як іде з палати, таки з палати, – каже, – шістьма кіньми їде, – каже. – І в золотій кареті, – каже!» А я як не бухну плачем!