Настя сиділа і в екстазі слухала святих легенд афонських. Картини, які малював їй старий монах-маляр, пересувалися їй, мов живі перед очима. Слова: «Об’яви братії, що я хочу їх охоронять» – врізалися їй у пам’ять незнищимо.

З задуми збудив її бувший о. Іван, що весь час не промовив ні слова. Тепер додав, кажучи кожде слово:

– Жіночого пола на святім Афоні не було вже більше як тисячу літ. Афонські отці законоположили, щоб жіночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всіх царів візантійських і великих султанів. Була тут лише жінка першого християнського царя Константина. Але як тільки підійшла до першого скита, Божа Мати крикнула з ікони: «Ти чого сюди! тут іноки, а ти жінка! Ні кроку дальше!»… Цариця злякалася й вернула до Візантії та оповіла се брату Аркадію. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтів золота і 17 срібла з царської скарбниці. А як настали турецькі султани, то і вони пошанували святий закон Афонський…

З Настунею діялося щось надзвичайне під впливом дивної тиші й оповідань. Здавалося їй, що тутешні монахи люде не з сего світа. Якийсь внутрішній розрух опанував її душу, мов орану весною земельку, в яку має западати насіння.

Постава й рухи старого монаха вже від першої хвилі зустрічі з ним робили на неї вражіння, що він мусів колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповіданнях набрала переконання, що він міг би їй не одно сказати і в інших справах: тих, що ними зацікавив її Річчі у школі невольниць. По надумі промовила до нього:

– Скажи мені, старче Божий, чому турки мають свою сильну владу на великих землях, а ми ні?

Старець видивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опісля повагом відповів:

– І ми все те мали, мій молоденький сину…

– Чому ж ми втратили? – запитала з великим зацікавленням.

– Бо вірності в нас не було.

Старець зморщив чоло, якби пригадував собі щось давно забуте, і продовжав:

– То мирські діла, мій сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, коли вже в десять днів по смерті Владимира убили на Алті сина його, праведного Бориса… Та не в тім річ, що вбили. Було таке від часів синів Адама у всіх племен і народів. Але в тім сором і горе, що праведний Борис сконав, опущений військом своїм. Так само зраджений, погиб і Гліб під Смоленськом, і Святослав, в долині над Опором, серед гір високих, де і я літ тому п’ятдесят молився і докидав соснини, щоб звірі не порили княжеського гробу… Всі вони погибли, опущені військом своїм…

Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, і ловила кожде слово з його уст.

Тут старець знов напружив ум свій і високо зморщив чоло та почав:

…«А въ лъто 6655[87] убиша кіяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ… И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша»…

Відітхнув і продовжав:

…«А тисяцкій Лязор – то мусів бути варяжскій нащадок, мій синку, бо пошанував хоч тіло князя – «повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше, покриша его одеждами своими и положиша тъло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменіе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И наутръя приъха игуменъ Антонъ и везе тъло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробь»…

Старець знов відітхнув і додав:

– Так описує стара літопись нашої землі, як поводився наш народ з владою своєю, слухаючи підшепту бунтівників.

– А на що ж Бог допустив до такої страшної річі, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тілом його? – запитала Настя.

– Бо дав Господь свобідну волю людям, сотворивши їх на образ і подобіє своє. Робіть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до чого дійдете… На потомках потомків ваших відіб’ю злобу вашу… Не спинялася та злоба і перед найбільшими володарями нашої землі, мій сину… Королеві Данилові, першому розумом по Соломоні, на пирі, при чужих послах, для більшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя… А Ярослава Осмомисла, котрого навіть чужі князі і султани вибирали суддею за розум його, взяли галичане на страшні тортури: живцем спалили перед очима його любу жінку… Се той сам господар нашої землі, за голови котрого сіяла вона золотом і достатком, як ніколи. Се той сам, що відновив святу обитель сію…

Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона ісцілителя й кінчив:

– Аж до самого кінця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душі останнього нашого князя, що сконав від отруї в тяжких муках… І не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий від злоби батьків наших… Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї… Не в тім річ, що були злі вчинки, а в тім, що не було спротиву в народі проти них… Не було ні пошани, ні оборони владі. Тому вона й упала…

На Настю зробило те оповідання Божого старця тяжке вражіння.

Вимовилася втомою і вернула до монастиря.

З полудня виїхала з султаном і іншими отроками через півостров до Іверської обителі. Грунт був сухий і кам’янистий, з рідкими, але животворними потоками. Чудові ліси і сади стояли кругом, а в них дерева маслинні, оріхові, смоквові й помаранчеві, каштанові й кипарисові та огороди з овочами і виноградною лозою. Здалека виднів білий сніг на високих шпилях Святої Гори.

В’їхали в дубовий ліс, пишний, міцний і великий. Тиша тут була така, що навіть комахи не бреніли в воздусі.

«Розумію, – сказав мов до себе Сулейман, – чому тут спочивав найбільший завойовник Еребу,[88] що дійшов найдальше на схід сонця…»

Настуня оглянулася ще раз в напрямі таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Імброс і Тассос, і ледви замітну полосу берегів Дарданелльського проливу, Гелеспонту.

Вечеріло, як наближалися до Іверської обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжі морського заливу, на тлі потрійних недеїв гір, покритих нетрами й лісами. Якраз входила процесія в браму святої обителі.

Іверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматері, що стояла над монастирською брамою.

Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Іверської Богоматері був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони без ніяких слідів колориту виднів знак кривавої рани, що надавав їй ще більше грізного вигляду.

Настя подивилася на Сулеймана. Він ще вдивлявся в образ матері «християнського Пророка». Дрож незначно переходила і по його обличчю. Насунув турбан ще глибше на очі, ніж звичайно, і твердим кроком увійшов на подвір’я старого монастиря. Там заночував з усім почотом своїм в окремих келіях.

Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в своїй келії. Місяць заливав її кімнату таким сильним світлом, що було в ній ясно, мов удень. Дусилася в тій малій келії і чулася дуже самотна, мов осиротіла.

Чи поділали на неї монастирські мури, чи дух відречення від світу, що віяв тут від століть, чи таємнича ніч полудня, – досить, що веселість, яка ніколи не опускала її, щезла зовсім. Відчула потребу якоїсь охорони й опіки. Охорони не перед зовнішнім світом, бо ту міг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрі. Того ще не було. Одначе, тінь того, що мало прийти, вперве тут упала на її молоду, розхвильовану душу…

Чула виразно, що розлетівся вже ніжний запах її першої любові, яку відчувала до Стефана, та що помалу, але постійно входить в її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп’янювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного бісурменина, який ставав їй все дорожчим. Пригадалася їй пісня сербських невольників. І пригадалася їй подруга Ірина. Що вона сказала б на вістку, що Настя стала жінкою султана!.. Якась гордість пробудилася в її душі. Вже не журитиметься нічим!.. Скарби незлічимі матиме в руках… Властива кождій жінці жадоба забезпечення себе і будучого потомства відпочивала в її душі, як насичена боа. Рівночасно та думка справляла їй біль і лишала, мов бурливий потік, якийсь дивний осад в її нутрі.