Черговий поштовх популярності Роксолани в літературі України дала книга Ю. Колісниченка і С. Плачинди «Неопалима купина» (1968), у якій містився й розділ про Роксолану. (Йому передував виступ Ю. Колісниченка в журналі «Вітчизна» (1966, № 5) із матеріалом «Султанша з Рогатина»). І ось тут ми зупиняємося перед фактом: саме 1965 року в Мюнхені у видавництві «Дніпрова хвиля» з’явилася «Степова квітка» – роман про Роксолану Миколи Лазорського.[25] Чи не це викликало інтерес до образу «попівни з Рогатина» в Україні?

Любов Забашта створила велику драматичну поему «Роксоляна. Дівчина з Рогатина» (1971), а на еміграції вийшли велика літературно-історична розвідка «Імператорська карієра Анастазії Лісовської» Ірени Книш у її книзі «Відгуки часу» (Вінніпег, 1972) та популярна стаття Є. Крамара «Славетна українка в султанському дворі».[26] Найбільшим звершенням у «Роксоланіані», на нашу думку, став роман «Роксолана» (1980) Павла Загребельного, якого Л. Тарнашинська назвала «першим феміністом в українській літературі другої половини нашого століття…».[27] Це – фундаментальний, добре сконструйований твір, написаний вправною рукою прозаїка-професіонала, тож не дивно, що він здобув велику популярність у читачів. Глибоке, а не поверхове, як це часто буває, опрацювання історичного матеріалу, проникнення в суть тієї епохи, пануючої в ній ідеології дали змогу авторові уникнути прикрих помилок і похибок, якими рясніють твори на «орієнтальні» теми у письменників європейських країн, у тому числі й українських. Твір і нині перевидається українською і російською мовами.

Образ Роксолани знайшов популярність і в сучасній українській поезії, причому як в історично-наративних віршах, так і в ліричних і філософських. Згадаємо тут для прикладу тільки кількох поетів: О. Пахльовська, В. Вовк, О. Ірванець, В. Нечитайло, С. Шевченко, Ю. Бедрик, М. Орлич та ін.

При аналізі віршів складається враження, що вони створювалися під тим чи іншим упливом «Думи про Марусю Богуславку». Справді, обидва персонажі мають багато спільного, особливо в початковому періоді життя, звичайно, з урахуванням масштабу. Але є і велика відмінність, про що буде далі.

В оцінці Роксолани і її місця в історії українські автори розділилися, як це й має бути, на два протилежні табори. Одні – О. Назарук, М. Лазорський, Л. Забашта, деякі поети робили з неї стовідсоткову, полум’яну патріотку (іноді з присмаком валленродизму), яка тільки й думала про український народ, православну віру та ненавиділа турків. Інші ж – такі як Ю. Винничук із його містифікаційними «Записками Роксоляни» в газеті «Поступ» за 1991 рік, а потім і цілою пародійно-порнографічною книжечкою «Житіє гаремноє» (1996), а також П. Романюк в «Галицькому меморандумі» (1999) та ін. – нещадно паплюжать Роксолану, звинувачують у національній зраді, називають «Леді Макбет», намагаючись велику султаншу, яку поважали і якої боялися, показати як одну з нещасних «наташ», котрі наповнюють борделі Близького Сходу і Європи, навіть її уславленого імені не шкодують, залюбки прозиваючи повій «роксолянами». Невдалий і термін «роксоланство», про який пише П. Загребельний.[28] Його ж уживає В. Базів.[29] Він нагадує питання з особистої облікової картки недавніх часів «Были ли вы на оккупированной территории?». Кинули напризволяще, не захистили ті, кому було слід, а потім ще й робили винним. Курйозно звучать звинувачення, що вона не допомогла славетному Байді. Але ж, коли його «чіпляли на гак», Роксолани вже давно не було серед живих.

Одне можна сказати: хулителі у своєму нібито «іконоборстві» неоригінальні. Ще Є. Маланюк 1926 року в гніві казав про неї:

Але, як не дивно, цей бруд до неї не пристає. І для цього є причина.

Сьогоднішню популярність Роксолани в Україні й таке розмаїття думок про неї можна вважати цілком природними – почала прокидатися національна свідомість, йдеться про «нашу».

Викликає інтерес те, що до образу Роксолани й у наш час продовжують звертатися також зарубіжні автори, не тільки історики, а й письменники. Така живучість образу в літературі (зі знаком плюс чи мінус) не може бути випадковою. Якби йшлося про якусь палацово-дипломатичну інтригу, то вистачило б однієї книжки в глянцевій обкладинці, щоб задовольнити жагу цікавості читачів такого роду творів. Джерела про Роксолану скупі, вичерпані, та автори все вдивляються і вдивляються в її образ. Подивімося на бібліографію недавніх творів про Роксолану або тих, де вона фігурує як важливий персонаж: антиісторичний роман «Султанша» написала французька вчена-літературознавець Катрін Клеман (1981), фінський письменник Міка Валтарі написав роман «Мікаель ель-Хакім» (Хельсінкі, 1979), французький переклад «Слуга Пророка» (1987), югославський вчений Р. Самарджич – великий історичний твір «Сулейман і Роксолана» (Белград, 1987), румунський тандем М. Бурада і В. Корбул – роман «Роксолана і Сулейман» (Париж, 1987), англійський автор Колін Фалконер – «Гарем» (Лондон, 1992), французький переклад під назвою «Ночі Топкапи» (1994); роман французького автора Алена Паріса «Останній сон Сулеймана» (Париж, 1999).

Аналіз цих творів показує, що згадані різномовні автори, які в наш час, при нинішньому високому рівні науки, припускаються неприпустимих фактологічних помилок й анахронізмів, усе ж не можуть показати Роксолану як просту інтриганку або безпринципну опортуністку: вона виступає як набагато складніший образ, як узагальнення, що досягає рівня «універсального образу», навіть більше – стає свого роду символом. Ні, не українського патріотизму – такою є Маруся Богуславка. Будь вона ще однією Марусею, то не набула б тоді такого міжнародного звучання. Вона стоїть в ряду жіночих образів з Біблії. Це – Дебора, Естер. Пізніше такими були Клеопатра, Жанна д’Арк, різниця тільки в тому, що всі ці героїні досить однобокі або діють за планом, складеним кимось іншим або Провидінням (як Орлеанська Діва), а Настя чи Олександра Лісовська стояла перед екзистенційним вибором сама й зуміла подолати долю (fatum), взяла гору над нею за нелюдських несприятливих умов. Саме через це, на нашу думку, образ Роксолани набуває універсальності, і завдяки цьому вона знову і знову привертає до себе авторів не тільки в рідній країні, а й за її межами.

Можливо, Роксолана заслуговує на осуд за деякі приписувані їй вчинки, такі як інтрига проти Ібрагіма-паші, інших високих сановників, особливо за її участь у змові проти спадкоємця трону Мустафи, яку не доведено, бо невідомо, чи була якась змова взагалі. До речі, султан не був тюхтієм, усі підкреслюють його силу волі й рішучість, він міг мати свої джерела інформації та мав свій спосіб обмірковування й вирішення проблем, які ні в чому не відрізнялися від тодішніх європейських, досить пригадати історію англійської королеви Єлизавети І та Марії Стюарт. Виходячи з принципу історизму, ми мусимо брати до уваги, що вона жила весь час під величезним тиском. У разі смерті її чоловіка вона і її діти, безперечно, загинули б. Тому вона тримала все під контролем і за найменшої небезпеки ефективно діяла. Це досить ясно показано у згаданих творах західних авторів. Усі вони відзначають її розум, силу волі, ерудицію і політичний хист, який вона, на їхню думку (бо вони йдуть за успадкованими з минулого стереотипами), використовувала для інтриг. Загалом виходить негативний образ, і тут виникає парадокс: незважаючи на всі приписувані їй вчинки і гріхи, вона залишається головною героїнею романів, поряд із самим султаном. Тонкий знавець епохи, французький вчений А. Кло взагалі не поділяє багатьох звинувачень на адресу султанші.[31] Вона ніби символізує нескореність вільної духом людини, її спроможність стати на бій проти долі і перемогти. Причому без містики і чудес. Кожний із авторів, котрий писав про Роксолану, не міг не відзначити силу її характеру та інтелекту, рішучість, розуміння людської природи та механізму політики і влади. Свідомо чи ні, такі автори показують, що ця жінка – феномен, незвичайна постать великого масштабу, яка сама зуміла утвердити себе в історії.