Тут старий Ібрагім зітхнув і говорив дальше:

– Він стає в однім з вікон і знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються йому до землі. Зараз потім виходить тридцять висланців султана й передають провідникам каравани золоті гроші в шкатулах з білої шкіри, зав’язаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильників зі скриньками, в яких є султанські дари для Мекки. Наперед навантажують двох верблюдів, потому тридцять мулів. Опісля тих двох верблюдів провадять по великих купах піску, насипаних на той час в подвір’ю султанської палати, щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустині.

В тім місці Настуні задрожало серденько в груді. Але вона ще не знала чому. Щойно по хвилі додумалася причини свого зворушення: мусульманський символ пригадав їй інший символ інакшого свята, в ріднім домі батьків, де на святий вечір вносили дідуха і стелили на долівці пшеничну або житну солому. Надворі смеркало, і перша зірка блимала на небі. І звичайно потрясав сніжок. Як сон, як сон, як далека мрія рисувався їй у душі сей святочний спомин. І Настуня похилила на хвилю головку.

А старий Ібрагім оповідав дальше:

– По тій церемонії задержують обох верблюдів на місці й розстеляють перед ними молитовні килими. Духовники звертають лице до Мекки, а Шейх-Уль-Іслям ще раз благословить їх. І тоді свята каравана опускає палату султана і входить між народ. Ось зараз надійде…

Дійсно. По зворушенню народа видно було, що надходить свята каравана. Очі всіх звернулися в той бік. На чолі каравани посувалися ті самі духовники, що йшли недавно до султанської палати. Тільки тепер їхали на білих конях; сідла їх були багато вибивані золотом. Шпаліри війська з трудом здержували товпу, що перлася, аби якнайближче стати біля святої каравани. Військо тупими кінцями копій і ударами батогів заганяли тих, що випихалися із рядів. Два передні верблюди виставали високо своїми головами понад товпу. Дорогі металеві вудила звисали з їх писків, а шовкові кутаси з їх золотом тканих накривал. На хребті першого верблюда колисався на дорогоціннім килимі намет, скарбами наповнений, покритий килимами великої вартості, грубо золотом і сріблом тканими. Другий верблюд мав на хребті на шовкових килимах дивну вежу з павиними віялами й чудовими страусиними перами, що мали відганяти злих духів від каравани. За верблюдами йшла військова сторожа під такт глухих ударів барабанів.

Нараз похід став. Два араби, озброєні кривими шаблями й металевими плитами, малими, як тарілка, скочили проти себе в дикім двобою. Скорими, напрасними ударами били себе взаімно по своїх металевих щитах і шаблях, справно граючи кіньми. Се видовище представляло напад розбишак на каравану й оборону її: паломники, заосмотрені в довгі палиці, відганяли напасників. І похід вже спокійно посувався дальше.

В середині каравани, під охороною сильної сторожі війська, несли два міцні мули гарну, як павільйон різьблену, лектику з темного дерева. Дах тої лектики був на золочених стовпах. На верху її блистів золотий півмісяць. По обох боках мала лектика по три відчинені вікна, а спереду і ззаду по одному. Всі вони заосмотрені були занавісами. На пухких подушках чудової лектики сидів малий синок султана, що представляв батька: сам султан тільки духом ішов з караваною.

На вид престолонаслідника велике одушевлення опанувало народ. Але він тільки рухами очей і рук, а не криком, давав вислів своїм почуванням, щоб голосним криком не злякати малого принца з крові падишаха.

І тільки тихий шепіт ішов в народі мослемів: «Се Мустафа, первенець султана Сулеймана…»

Був се перший член сем’ї падишаха, якою Настя побачила в столиці султанів. Гарне, живе дитя.

За лектикою йшов довгий ряд тяжко навантажених мулів. Кождий з них двигав крім двох скринь ще якийсь дивоглядний, чотиригранний прилад з павиними і струсиними перами. Всі ті тягарі покриті були дорогоцінними шалями.

За мулами знов їхала сильна військова сторожа. А за нею інші члени святої каравани і маса народу.

Весь той мальовничий похід сунув у напрямі до пристані, де мав переправитися на азійський берег, до Скутарі.

За той час вірменин і генуенець кудись ходили. Мабуть, шукали нічлігу для себе і для свого жіночого товару. А може, шукали покупців, бо філія їх фірми мусіла вже давно приготовити нічліг для свого «товару». Може, й відповідних покупців знайшла, і вірменин та генуенець тільки для переконання ходили кудись.

Настуню якось сильніше заболіло серце на думку про тяжку долю, яка жде невольниць. Не журилася чомусь собою, тільки ними. Вроджена їй веселість немов говорила до неї: «Ти даш собі всюди раду».

Але як день почав умирати в улицях Царгороду, закрався неспокій і в серце Насті. Зразу щемів у нім тихо, мов дрожання маленької рани. Потому щораз дужче і дужче. Вже тьохкало серденько в груді. Спочатку – мов цвіркун в житі – вривано, незначно. Нарешті розтьохкалося, як соловейко в калині, в саду над Липою.

Вже сумерк почав тихо блукати в улицях Стамбула. Муедзини кінчили співати п’ятий азан на вежах струнких мінаретів, як надійшли вірменин з генуенцем. Були задоволені зі своєї прогулки по місту. Вірменин шепнув щось Ібрагімові, і той також повеселішав.

Звернувся до дівчат і сказав:

– Ходіть! Маємо вже нічліг біля Авретбазару.

Рушили.

Єврейка Кляра, що йшла коло Наступі, шепнула до неї:

– Матимемо завтра багатих купців.

– Та що з того?

– Як то що з того? Все лучше попасти в багатший дім, ніж в убогий.

– А звідки знаєш, що так буде?

– Як то, відки? Ти гадаєш, що вони вернули б такі задоволені, якби не підкупили слуг якогось багатого дому, котрі завтра купуватимуть невольниць? Но, я їх дуже добре знаю! А не забудеш за мене, як тобі буде лучше, ніж мені?

– Ні. Але й ти не забувай!

– А чи я тебе забувала в Криму?

– Ні, ні. Я тобі дійсно вдячна! – казала Настуня до Кляри. Та розмова трохи успокоїла її.

Вже зовсім було темно, як їх власники запровадили їх у великі сіни якогось заїзного дому, що стояв при самій жіночій торговиці. Спокійно, як овечки, зайшли туди дівчата. Незабаром розковано їх і розміщено у великих кімнатах. Для котрих не стало місця, тих приміщено в сінях, на сіні. Всі одержали воду до миття, харч і свіже білля.

Їсти майже нічого не могли. Але з приємністю милися по довгій дорозі. І поклалися спати, кожда зітхнувши до Бога.

Настуня відразу заснула.

Спала так слабо, як пташина на гілці. Від довшого часу переслідували її майже щодругої ночі якісь дивні сни. І тепер мала дивний сон: снилося Насті, що йшла степами, кривавими слідами, з іншими невольницями. І всі дійшли до якогось мрачного міста над морем. Було темно в улицях його. При вході до кождої вулиці стояв мужчина у зброї з жінкою в білім одязі і з дитиною. І брали на ніч утомлених подорожніх. Але питали: «Чи маєш батьківщину?» Хто мав, той ішов відпочивати додому, до кімнати. А хто не мав, мусів лягати на вогке каміння, під домом. А собаки бігали скрізь і нюхали лежачих, і зубаті щурі скакали по них. І холодна мрака стояла в темних улицях. Настуня лягла на мокре каміння й заснула. І в сні мала сон: весь час снилася їй чорна чаша отруї, кинжал убийників і якась довга бійка без кінця. Тупа, безладна і безцільна. З криком і вереском плювали на себе, і шарпали себе, і кололи довгими ножами.

Збудилася в сні. І знов їй снилося, що не хотіла спати на твердім мокрім камінню чужої вулиці. Встала і добивалася до дверей. Але вони були вже замкнені, і ніхто не відчиняв. І щось збунтувалося в ній. Зачала бити дрібними п’ястуками в чужі замкнені двері, міцні, дубові, в мури вмуровані. І на диво – розбила їх. Але геть покривавила собі рученята. І з серця їй плила кров по білім одязі. І з очей її двома струями лилися криваві сльози – такі червоні-червоні, як огонь. А як дісталася до чужого дому, він був пустий у тім крилі. Впала втомлена на ложе, на м’ягкі подушки, але заснути не могла. А кров з її серця плила і плила по подушках, по ліжку, по підлозі – до дальших і дальших кімнат. А потому надійшов якийсь мужчина, і збирав ту кров пригорщами з долівки, і хитався мов п’яний.