В галицько-руській бібліографії Еміліяна Левицького записано, що маємо ще невелику «політично-історичну» драму «Роксоляна», печатану в Коломиї в 1869 р. (ст. 77), рецензія на неї була в 22 ч. львівської «Правди» з 1869 р. Але я, на жаль, не міг роздобути тої драми.

Про такі відомі твори, як Буркгарда, Хлендовського й інші, не згадую докладніше. Взагалі до сеї теми треба вжити також творів, що описують вчасніші або пізніші часи її епохи, бо вчасніші мали вже в собі зерна, які доспіли щойно за часів Роксоляни, а пізніші – се овочі тих зерен, які повставали в її часах.

Шо лучаються жінки, котрі до самої смерті ділають своєю красою, – про се свідчить відома історія славної тулузанки Павлі де Віньє, сучасниці Петрарки (1304–1374). Французькі й італійські письменники описують, що вона не могла вийти на вулицю, щоб зараз не почали збиратися товпи народу, зложені не тільки з молодих мужчин, але і зі старих та й навіть з дітей і жінок, котрі подивляли її красу. Доходило до того, що при її появі на вулиці комунікація в місті ставала неможлива й рада міста була приневолена заборонити їй виходити без заслони. Павля де Віньє згодилася на те. Але коли вістка про се розійшлася по Тулузі, товпа грозила явним бунтом за позбавлення її такого виду. Прийшло до нової постанови: гарна Павля мала два рази в тижні показуватися народові без заслони у вікні свого помешкання, а на місто виходити тільки в заслоні. Сучасні пишуть, що Павля де Віньє до смерті, котра наступила в глибокій старості, ділала ще на мужчин красою своєї постави і приємним видом.

Подібним феноменом, який сильно ділав на відомого з твердості характеру султана Сулеймана Великого, була, очевидно, й одинока його жінка Роксоляна, котра задержала вплив на нього аж до своєї смерті. Навіть коли з віком зів’яла вже давня краса її й вороги її впливу хотіли підсунути Сулейманові молоду прегарну дівчину та й уже привели її до палати султана, – Роксоляна спротивилася тому. Султан піддався її волі й не приняв молодої дівчини. Так обстояла вона до кінця моногамічне подружжя своєї країни, всупереч звичаям народу мужа свого. Надзвичайно драматичні і високо трагічні події з її дальшого життя зломали її передвчасно: вона померла, зуживши сили надмірним проявом своєї енергії та гризотою із-за своїх синів. Наскільки відбилося на її душі і здоровлю відступство від віри батьків, трудно виробити собі поняття. Але що й се мусіло з літами ділати на неї – в тих часах ще дуже твердої віри, особливо на Сході, – не підлягає сумніву. Все те могло б бути предметом окремої праці про ту дуже цікаву й визначну жінку.

Тут треба ще підчеркнути, що між ріжними реляціями про походження Роксоляни не конче мусить бути суперечність. Напр[иклад], коли Гославський пише, що Роксоляна родом з Чемеровець, а турки казали польському послові Твардовському, що вона походила з Рогатина, – то правдою може бути одно і друге. Бо уродитися вона могла в Чемерівцях, а виростала в Рогатині, куди перенісся батько. Родина ж її могла походити зі Стрийщини (Самбірщини), як твердять інші. На всякий випадок, походила вона з української землі, й, може, колись устійнять точно, з котрої саме місцевості. При тім хибно було б уважати польськими або московськими студії таких письменників, котрі походили з України, а писали по-польськи чи по-російськи. Такі праці, очевидно, належать до українського письменства, все одно в якій мові вони писані. Бо територія (земля) рішає в першій мірі про приналежність людини, а тим самим і про її духа та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву, і, наприклад, американцям і на думку не прийде уважати не-американцем людину, котра уродилася на американській землі, хоч би ту людину навіть зараз по уродженню вивезли, напр[иклад], до Польщі й вона була там довгі літа. Так само дивиться на всіх уроженців своєї землі кождий культурний нарід. Мова – се річ, яку можна основне забути й основне навчитися. Тому мова зовсім не рішає про те, хто куди належить. Так само не рішає т. зв. кров, бо нема найменшої контролі, чия кров українська, а чия неукраїнська. Головна річ – се територія, земля, котра згодом асимілює навіть дійсного чужинця до більшості населення даної землі, коли та більшість проявить у собі потрібний порядок і культуру. А коли не проявить того, то згодом з’асимілюють на її власній землі. І тоді вся творчість її дітей буде зарахована без апеляції до творчості інших літератур і культур, як підрядна частинка їх, хочби у творчості тої незорганізованої людності були не знати які гарні іскри й огні та й індивідуальності такої величі, яку проявила Роксоляна. Живемо в часі переломовім, коли важиться, власне, наша доля. Коли потрафимо при помочі твердої моралі, ясної ідеї й дисципліни приготовитися до здобуття своєї держави, будемо колись становити окрему силу. А як пустим вереском і руйництвом зруйнуємо в народі всяку пошану до свого Авторитету, – тоді і вся наша творчість, і всі пам’ятки по ній увійдуть у склад чужих культур і чужих пам’яток тих народів, котрі перевищать нас пошаною для своїх Авторитетів і тому загорнуть настало нашу землю. Се сталося вже з не одним народом і з не одною землею.

Вкінці почуваюся до обов’язку зложити найщирішу подяку за пересилання наукових книг з бібліотек Наукового Товариства імені Шевченка, університетської й Оссолінеум у Львові, котрі потрібні були до опанування матеріялу для виконання сеї праці, та за вказівки при вишуканню потрібних книг і мап до історії турків і кримського Манату з бібліотек у Відні – двом особам, котрі тепер знаходяться на большевицькій території і котрі, коли б я назвав їх імена, могли б там мати прикрості, навіть за колишні «взаємини з контрреволюціонерами».

Румілі – турецьке слово – Рум-ілі – край римлян або византійців, котрі називали себе ромеї, а не византійці і не греки. «Румілі» – се була європейська територія Туреччини (з виїмком Албанії, Босни й Мореї), під одним беглербегом, що резидував звичайно в Софії. (Т. зв. Східну Румелію виділено щойно в 1878 р., вона мала 32 594 км і столицю Філіпополь). Румілі не треба мішати з Ромунією.

Селямлік – турецьке слово, утворене правдоподібно від арабського «селям» (мир, спасення, привіт). Перше його значіння – авдієнція, послухання, нарада, дальше: кімната і палата, доступна тільки для мужчин, в котрій відбуваються приняття й ділові наради. Слово «селямлік» мало ще і локальне, стамбульське значіння, а саме: означало воно торжественну їзду султана в п’ятницю до мошеї з військовою парадою.

Анатолі, або Анадолі – турецьке означення Малої Азії. Слово се походить від грецького «анатолє» – вихід, ранок, відси «країна Сходу», розуміється сонця.

Султанка – такого поняття турки не знали, у них була тільки жінка султана. В повісті уживав я слова «султанка» в приміненню до Роксоляни, котра була виїмково впливова жінка султана.

1. СУЛЕЙМАН І помер 1231

2. ЕРТОГРУЛ 1231—1288

3. ОСМАН[148] 1288—1326

4. УРХАН 1326—1359

5. МУРАД І 1359—1389

6. БАЯЗЕД I 1389—1402

7. МАГОМЕД І 1403—1421

8. МУРАД II 1421—1451

9. МАГОМЕД ІІ 1451—1481

10. БАЯЗЕД ІІ 1481—1512

11. СЕЛІМ І 1512—1520

12. СУЛЕЙМАН ВЕЛИКИЙ 1520—1566

Повість сю писано в часі великої війни і революції, на Україні й на еміграції, у Львові, в Кам’янці на Поділлі, у Благодатній на Херсонщині, у Відні й Філадельфії в Америці, в pp. 1918–1926, у значних відступах бурливого часу, разом з іншою історичною, ще не печатаною повістю «Проти орд Джінгісхана», а перероблено у Львові в pp. 1927–1929.