– А на що ж ви, – кажу, – заходили собі в то всьо?

– Де ми заходили? Та то на нас зайшло! І, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.

– Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?

– На яку неправду? Або ви не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?

– А де ж я знаю напевно, чи жінка султана – моя дитина, чи не моя?

– Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловік – розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не вип’єте. Вертаєте, та й вже.

Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змії. Лиш ліцами їх торкнули і пішли! Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті вийшла я на ту гору. Таке подвір’я кам’яне, що з него видко дуже далеко: і Дунай, і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамитні. Показують мені турки, що можу сідати. Сіла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую – йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-між тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по-турецьки одягнений, в турбані. Та й чисто по-нашому каже:

– Слухайте, жінко, – каже, – маєте правду сказати, як на сповіді, бо ви, – каже, – перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переповім по-турецьки.

– Питайте, – відповідаю, – а я скажу, що буду знати.

– Чи то правда, – питає, – що ви няньчили жінку великого султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода?

– Та до Царгорода з тими купцями я їду, – кажу. – Але чи жінка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, – кажу, – шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, – кажу, – бо люде говорять, що вона в Царгороді, – кажу.

– Добре ви, мамо, відповіли, – сказала Настя.

– Та правда все добра, доню.

– А що ж той товмач на те?

– Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий, чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеві. А той знов до мене:

– Видко, – каже, – що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре?

– Я, – кажу, – зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині. – І кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панові. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеві. А товмач до мене:

– А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину татаре взяли?

– Та вістей, – кажу, – було багато, казали люде, що вийшла заміж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда? – Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І інших запитували. І ті щось говорили. А жидів уже не питали. Видко, мусіли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене та й говорить:

– Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.

– Нічого, – кажу, – я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі… – Він переповів і се. Знов поговорили та й каже він до мене:

– Ваше переслухання скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачепить… – Подякувала я, доню, і тому намісникові, і тому товмачеві. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що були з ним. Тоді я подумала: «Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує». І ще менше я відтоді вірила, що се може бути.

– А на письмо довго ви, мамо, чекали?

– Не довго тривало, як мене тим самим повозом відвезли. А ще того дня вечером принесли мені то письмо і таки до моїх рук дали. І ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.

– А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?

– Не питали, бо видко діло, що не були певні. Той намісник, мабуть, міркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперішньої султанки. Як нянька, то вистарчить мені пропуск, а як не нянька, то сторожею осмішив би себе. Отож гадаю, що він розумно зробив. Досить, що я поїхала дальше, і вже дійсно по дорозі не чіпали нас більше. То письмо помагало. Горами й долинами доїхала я з тими купцями аж до сего міста, і попід такі чорні гори їхали ми, доню, що нехай сховаються наші Карпати, хоч і там вірли мусять добре летіти, заки долетять на найвищі скали. А тут на верхах сніги, білі-білі, а під ними ліси такі чорні-чорні, аж сині. А долинами води бренять і квіти прекрасні. Велику красу Господь Бог поклав на сі дивні землі, але наша, доню, таки приємніша, бо наша.

Мати відітхнула глибоко і продовжала:

– А як побачила я великі мури і брами сего міста, то такий страх мене зняв, що я аж сплакала.

– Та чого, мамо? Таж тут безпечніше, ніж по дорозі.

– Не зі страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не схочеш признатися до бідної мами.

– Та що ви кажете, мамо!

– Дитинко, всякі діти бувають. І не одно я вже на своїм віку чула про дітей. Добре то приповідка каже, що батько або мати навіть семеро дітей вигодують, а потому семеро дітей одного батька або одної мами не годно прокормити. Часом дитина лиш троха піднесеться понад свій стан, а вже соромиться родичів. А ти таки несподівано високо дійшла, дуже високо. А жиди не дурні. Мусіли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: «Їмость, ви підете з нами і станете між людьми, де ми вам покажемо. Як буде їхати повозом цісарева, а ви пізнаєте, що то ваша дочка, то не закричіть, – кажуть. – Лише спокійно подивіться, відійдіть набік і нам скажіть. А ми вже знайдемо спосіб, як вас звести з вашою донькою разом». Розумно радили, доню. Але я як тебе узріла і як милостиню від моєї дитини твоя слуга мені в руку втиснула, то – не видержала я, доню моя! Заплакала я і закричала. А ти вибач мені, дитинко моя, серцеві наказати не годен.

– То нічого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловіка.

– Шкода, що я до него ні слова промовити не годна, бо не знаю його мови.

– Він вирозумілий чоловік, побачите.

– А чого ти, доню, так за того намісника попитувала? – запитала мати. – Не мстися, доню, на нікім, навіть якби було за що.

– Я, мамо, не хочу мститися. Але мені треба знати, яких людей мій чоловік де має або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий оден командант. І ріжні приходили за ним просити. А я людям все кажу, що не мішаюся до справ султана. Але я часом мішаюся, мамо.

– Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мішатися, то ти вже тут ліпше знаєш, ніж я.

Говорили ще довго-довго і кілька разів ходили дивитися на дитинку.

А як Настуня скінчила випитувати маму за всю рідню і за всіх знакомих і сусідів, тоді запитала:

– А що там, мамо, так поза тим діється у нашім ріднім краю?

– Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобі сказати, що там діється.

– А прецінь, мамо, що? Чи так, як тут?

– Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що я вже по дорозі у твоїм новім краю взріла, порівняю з тим, що там у нас робиться, то кажу тобі, доню, що там гірше. Досить там поляки жеруться між собою, а наші, донечко, ще гірше. Ненависть між нашими така, що оден другого в ложці воді втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без уговку якісь процеси мають. А міщане як процесуються з церквами! Доню, доню! Може, я й грішу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна інакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустріла, що так їх татаре женуть степами в ременях, босих і голодних! Ой справедливо!