Розумів, що треба рішитися якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити – навіки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…

Тої ночі не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?..

Не спала тої ночі й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася, і все пропускала в молитві Господній великі Божі слова: «І не введи нас во іскушеніє…»

Лиш уста Настуні вимовляли ті слова молитви, – може, найглибші зі всіх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон її не брався, змішалася Настуні Господня молитва. І втомлені уста вже не говорили: «Да будет воля Твоя». Але здавалося їй, що хтось ходить по садах падишаха і кричить до неї з-між дерев: «Да будет воля Твоя, о найкраща квітко в палатах падишаха!» «Да будет воля моя!» І заснула в гарячці на шовковім ложі, в палаті падишаха…

А на другий день коло полудня дві великі новини потрясли султанським сераєм. Молода Ель Хуррем одержала в дар від султана аж два діядеми чудової краси. Оден з золотистих топазів, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанів, котрий мала на собі рідна мати султана, коли було її весілля з покійним його батьком, султаном Селімом. Падишах – говорила тихо служба у палаті – ходив особисто до кімнат своєї матері і випросив у неї найкращий дар з її весільного калиму. Служба оповідала собі пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як ішов до матері, а огонь гарячки горів в очах його…

Начальник сторожі яничарів, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кімнат султана, одержав від падишаха похвалу за вірну службу, мішок золота, вищу рангу і – перенесення до Трапезунта… І ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блідої Хуррем трясе у теремі десятим і найбільшим султаном Османів… І що молодий цісар палахкотить, як свічка, і тане на очах… І що його мати з журби змарніла так само, як її син… І дивна тривога залягла в сераю, а побожні мослеми, обернені обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха.

А в тім часі в гаремі клячала на долівці бліда чужинка з далекої країни, невольниця Хуррем, «знайда з Чорного Шляху», званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до малої церковці в Рогатині. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на два найкращі діядеми, які їй подарувало серце Сулеймана зі скарбів царського роду його. А ніхто не знає, чиє серце було більше розхвильоване і в котрім більший біль: в серці невольниці чи молодого султана?..

Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті – за любов до людини, за скарби світа сего, за діядем султанки, за владу на землі…

З небувалим напруженням очікували дальших кроків молодого Падишаха.

Минуло ще кілька неспаних ночей султана – і довідався весь двір, що сам Капу-ага ходив просити до султана двох визначних духовних.

Пізнім вечером вступили до султанської кімнати Мугієддін мудерріс і муфті Пашасаде.

Ніхто не знав, що вони говорили з султаном, і вони нікому сего не сказали. Але на другий день рано пішли вони по наказу султана на згіршення цілого двора до кімнат блідої невольниці.

Такої дивовижі не було ще ніколи в Дері-Сеадеті, щоби два побожні й учені улеми йшли до невольниці в гаремі султана, і ще з його наказу! І тому сам Кізляр-агасі підслухував їх особисто й опісля оповів усе, що чув, своїм приятелям у великій тайні.

Що ж чув Кізляр-агасі в кімнаті невольниці і що оповідав своїм приятелям?

Він оповідав так.

Учені улеми вступили до кімнати блідої невольниці і сказали разом:

«Благословенне хай буде ім’я твоє, хатун! Десятий і найбільший володар Османів, Сулейман – нехай вовіки триває слава його! – дарує тобі волю і каже запитати, чи і коли хочеш опустити його палату, столицю і державу?»

А бліда невольниця довшу хвилю мовчала.

– І що на те сказала? – запитав нетерпеливий Капу-ага.

– Не сказала на те ні слова.

– І улеми так пішли?

– Не пішли.

– А що ж робили?

– Слухали.

– Таж вона нічого не говорила!

– На те нічого не сказала. Але відповіла їм так, що маємо – нову паню!

– Як же відповіла?

– Так відповіла: «Визнаю, що нема Бога, тільки Бог, а пророк його Магомет![93]»

Слухаючі аги, везири і кадіяскери побожно звернулися в сторону Мекки, і всі, як один, повторили святі слова Корану.

А Кізляр-агасі оповідав дальше:

– Я незначно відхилив занавісу, щоб побачити обличчя нашої пані у хвилі, як осінила її ласка Пророка і світло правдивої віри. Була така бліда, як перший сніг, що паде на високім верху Чатирдагу. Але ви того нікому не кажіть! Не скажете?

– Так. Оповідай дальше!

Докладно все, що бачив, переповідав старий Кізляр-ага, найвищий достойник двора падишаха. Лиш не міг переповісти ані змалювати нутра душі Настуні і думок її, що билися як птиці в клітці, коли їй оповіщено дарування свободи!

Мала в тій хвилі дві головні думки, що так стояли біля неї, мовби батько й мати. А перша думка говорила їй: «Бачиш? Бог милосердний і всепрощаючий вислухав молитви серця твого, котрим ти молилася в ніч перед проданням на Авретбазарі. Пам’ятаєш, як ти тоді молилася? «Даруй мені, Боже, поворот додому! Я піду пішки, кривавими ногами, як ідуть убогі на прощу до святинь…» Пам’ятаєш, Настю? Отеє Бог Всемогучий вислухав молитви серця твого. І можеш не тільки йти, але навіть їхати додому, як велика пані, бо султан Османів, Сулейман Величавий, напевно не схоче, щоби його любка, хоч зранила серце його, вертала пішки у свою країну…»

А друга думка говорила Насті: «Настуню, Настуню! Два рази продали тебе чужі люде, а третій раз ти сама себе продаєш. Продаєш свою віру в Спасителя свого, котрий і за тебе помер на хресті. Продаєш його науку про доброту терпіння на сій долині сліз. Продаєш за земну любов до сотворіння, за скарби світа сего, за діадем султанки, за владу на землі… Йди, дитино, йди, бо вольну волю маєш… Та колись побачиш, куди ти зайдеш… без хреста малого і без віри в нього…»

І від тих думок була така бліда молода чужинка з далекої країни, що прийшла Чорним Шляхом на землю Османів з вірою в Бога свого… Бо єсть одно лиш важне діло людини на землі: жити по вірі в Бога.

А Кізляр-агасі оповідав дальше:

– Була дуже красна і мала великий розум в очах. Оба улеми не знали, що відповісти. Перший промовив Мугієддін мудерріс: «Благословенне хай буде ім’я твоє, хатун!» А муфті Пашасаде, як луна, повторив ті слова… І знов мовчали учені улеми, аж поки наша пані не дозволила їм ласкаво сісти.

Тоді старий Мугієддін з любов’ю подивився на неї, як на свою дитину, і сказав недорічні слова, хоч який він розумний.

– Які ж недорічні слова сказав розумний Мугієддін? – запитали всі.

– Він сказав отсі слова:

– «Чи не жаль тобі, пані, оставати в чужині? Чи не боїшся ти чого?»

– А що ж відповіла наша пані?

– Вона відповіла повагом, помалу словами Пророка.

– Якими словами Пророка?

– «…О, бійтесь Аллага, іменем котрого просите себе взаїмно! І бійтесь лона матері своєї! Глядіть, що Аллаг дивиться на вас! І зверніть сироті добро її й не міняйте свою гіршу річ за її ліпшу, і не лучіть її добра зі своїм, бо се великий злочин! Беріть собі жінок з-поміж тих, які видаються вам добрі, тільки дві, або три, або чотири. А коли боїтеся, що се несправедливе, то дружіться тільки з одною свобідною або такою, яка посідає ваші права.[94] Се найскорше охоронить вас перед несправедливістю…»

– Мудро відповіла наша пані! – сказав здивований другий везир, котрий мав дуже злющу другу жінку.