В султанських палатах і на площах столиці гостили сігільдарів, сіпагів, улюфеджів, хуребів, джобеджів, топджів, везирів, бегів і беглербегів. А дев’ятого дня, як у навечері дня, призначеного до віддання нареченої в руки будучого мужа, удався падишах, немов між двома стінами з золотої парчі і шовку, які звисали з вікон і мурів, на площу гіпподрому й під веселе грання музики засів на престолі та приняв желання найвищих урядовців і намісників. На пирі того ж вечера пив султан солодкий сорбет з чаші, різьбленої з одного туркуса. Праворуч його сидів старий заслужений муфті його діда Алі Джемалі, а ліворуч Шемс-ефенді, призначений на учителя принців. В пирі взяли участь всі професори високих шкіл і академій. Вони диспутували про учені справи. На пишно заставлених столах стояли дактилі з Багдада, гранати з Шербана, риж із Базри і яблука з Ахляту, кожде ваги до сто діргем![99]

Слідуючого дня перший дружба Агмед-баша попровадив невиданий пишнотою «похід пальм весільних». Одна з них складалася з 46 000 малих частей, друга з 60 000. Вони представляли чудові красою дерева, квіти і звірята.

Для народу уряджено величні видовища, забави і змагання борців, для учених, поетів і письменників духові турніри з диспутами. На них поети предкладали до оцінки весільні вірші й одержували нагороди в золоті.

Настуня вперве пізнала сестер свого мужа: одну, що була жінкою Лютфі-паші, і другу за Фергадом-пашою. А потім і сімох стриїв Сулеймана. З них найбільше припали їй до вподоби Шегін-Шах і Абдуллаг-Хан, найстарший і наймолодший.

Всі вони цікаво оглядали її та старалися влекшити їй самоту між чужими. Але почуття чужості віяло на неї нестримно в тій пишній товпі османських вельмож. Як же інакше виглядало тут весілля! Здавалось їй, що ціле життя буде між ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв’язувало б її з тими людьми і їх племенем, опанувала її. Молоді її очі мимохіть зверталися на мужа.

«Яку долю готовить він мені?» Вже не запитувала себе в душі: бо вже любила…

Перехилила головку і глянула у вікно. Там серед ночі чудово горіли на її честь високі деревляні вежі, уставлені здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва їх освітлювала парки сераю й кімнати гарему. Із-за мурів долітав радісний рев товпи, розбавленої на вулицях і площах столиці. Ракети ріжнобарвних огнів підносилися високо до звіздистого неба й немов освітлювали будучий шлях її життя: були між ними золоті блиском, як хвилі радості, були зелені, як луги весною, були червоні, як свіжа кров, були перлисті, як слези.

Вдивилася в них.

І тоді принесли їй пишний калим – весільний дар Сулеймана, що манив очі, мов грядка раю на землі. Стояли на столах у кімнатах Ель Хуррем золоті корони й нараменник, саджені брильянтами. І блистіли великі нашийники з перел білих, як іней на шибах вікон, і з перел найдорожчих, чорних, що виглядали мов краплини найчорнішої ночі. І світили дивними блесками прекрасні діядеми з червоних як кров рубінів, і з зелених смарагдів, і з темно-бронзових турмалінів, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардійського каменя недолі, оточений колючим терням, як велів старий звичай у царськім роді Османів. Він стояв, напівприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Ізабеллі.

Настуня дивилася на ті дива краси і праці й думала, чи не сниться їй те все. Але ні. Дотикала тих чудових річей. Се була дійсність. Така прегарна дійсність, що навіть її мала собачка ставала на лапки і здивовано гляділа на блискучий калим Настуні.

Прийшов султан і радів її радістю.

А коли муж запитав її, чи подобається їй весільний калим, відповіла:

– Дуже подобається мені мій весільний калим. Подякуй від мене тим, що приготовляли його.

– Але наймилішої тобі часті твого калиму ти ще не бачила…

Була дуже-дуже цікава, що се таке. І просила, щоби сказав. Не хотів.

– Побачиш, – відповів, усміхаючись.

– Коли?

– В п’ятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твій дійсний калим, і я вже наперед тішуся, що він сподобається тобі…

Прийшла п’ятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гагії Софії, найбільшого мечету Царгорода. В золотій кареті їхала Ель Хуррем з матір’ю султана. А за ними безконечний ряд двірських карет. В нім їхав великий гарем, Дері-Сеадет, султана: стрункі і делікатні дівчатка з Еребу, ще не розвинені, як пупінки роз, і огнисті дочки Балкану, і прекрасні білі женщини з Кавказу, з очима, мов глибінь, і рослі та сильні жінки з гір Алтаю. А кругом безліч військ і народа.

А як по престольнім богослуженню виїздили з мечету і доїздили до Авретбазару – вечеріло. На торговиці, на тім самім місці, де колись продали Настуню чорним євнухам гарему, побачила вона крізь вікно коляси величезну скількість одягнених по-нашому дівчат і жінок. Безмежна радість била з їх очей і облич, і українська пісня заливала жіночу торговицю Стамбула…

– Се твій калим, Хуррем! – сказав Сулейман. – Вони ідуть додому.

Настуня заплакалася з радості.

А великий хор наших жінок співав:

Молода султанка плакала, як дитина, у критій колясі султана Сулеймана і рукою з вікна пращала великий полон українок.

А жіночий похід, освічений світлом смолоскипів, співав:

А потому обняли її ум турецькі пісні, що лунали довкруги – так одностайно, як сипаний вітром пісок на пустині.

А в улицях Стамбула під гук гармат і самопалів, під блиск ракет і гомін музик шаліли п’яні від опіюму кавалькади на п’яних від опіюму конях. І клекотів радісно весь Стамбул султанський. А живий «калим» Настуні при смолоскипах, з возами харчів і одягів, з веселими співами тягнув на Північ, до рідного краю Настуні.

Та одного, що приготував Сулейман Настуні як частину її калиму, не відкрив їй ще. Було се сповнення приречення у справі приняття учителя Абдуллага.

Спілка торговців невольницями, до котрої належала колись Настуня, вернула до Кафи у великім страху. Бо в палаті падишаха ніхто не пояснив Ібрагімові, на що треба падишахові учителя Абдуллага. Старий Ібрагім одержав тільки письмо з порученням до влади в Кафі, щоб доставила до Царгорода Абдуллага. А друге таке письмо пішло окремо.

Старий Ібрагім у присутності цілої спілки торговців повідомив Абдуллага, що його взивають до султана, очевидно, в якімсь зв’язку з Роксоляною. Всі спільники зачали питати Абдуллага, чи не говорив він невольницям чогось такого, за що міг би султан покарати тепер і його, і цілу спілку. Абдуллаг відповів: «Аллаг мій свідок найбільший, що я вчив тільки того, що каже Святе Письмо. А білу квітку з Лєхістану я шанував весь час, бо бачив у неї розум, покору і пильність. Але нехай діється воля Аллага!»

Спокійно сів Абдуллаг на воєнну султанську галеру і під сторожею приїхав до Царгорода в день перед вінчанням своєї учениці. Його привели до сераю й повідомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Кафи. Султан сказав, що перша має побачити його нова султанка Хуррем в день після вінчання свого, а перед тим має з Абдуллагом поговорити муфті Пашасаде.

Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, він налякався зустрічі з великим вченим. І всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способів читання Корану і всі науки близького й далекого Сходу, почавши від науки про небесні блискучі зорі, скінчивши на науці про блискучі зорі в темній землі, про самоцвітне каміння, вживане на ліки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях.