Ноги під нею задрижали.

Але свідомість мала майже ясну. Він був прекрасно одягнений, – стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі, трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличчя лагідного виразу, тонкий, орлиний ніс, вузькі уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з карих очей його. На дорогій темній котарі біля дверей одаліски виразно відбивала висока постать його.

Стефан Дропан зі Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший від Стефана. Така молодість била від нього, що не могла собі уявити, як він міг би стати старцем з білою бородою і зморщеним обличчям, якого їй описував у Кафі учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто неможливим.

Спустила очі вниз і ручку зняла з залізної крати… Чула, як обкинув її поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй підійшла до личка. Засоромилася того, що її невільницький одяг закривав красу її тіла. За хвилинку виринув у неї ще більший страх на думку, що скаже її пані на те, що султан так довго задержався тут…

Мимохіть підвела вії та благаючим поглядом показала султанові двері своєї пані, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. І знов спустила свої сині очі.

Але чи султана Сулеймана задержав білий квіт ясмину, що заглядав у вікно, чи білолиций місяць, що пронизував пахучі листочки ясмину, чи біле, як ясмин, личенько Настуні, чи її переляк – досить, що султан не відходив; стояв, вдивляючись у неї, як в образ. За хвилю запитав:

– Я тебе ще ніколи не бачив?

– Ні, – відповіла тихо, ледве чутно, не підводячи очей.

– Як довго ти тут?

В тій хвилі відчинилися двері сусідньої кімнати й виглянула султанська одаліска з розгніваним обличчям.

Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила двері. Вона на одну мить спізнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнівним поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидві жінки. І сказав до Насті, збираючись до відходу:

– Ти підеш за мною!

Зовсім збентежена, глянула Настуня на свій одяг і на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махінально пішла за Сулейманом. Ідучи, чула на собі погляди своєї пані. А в дальших кімнатах і своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрілами.

Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім будуарі гарему, де в закратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз.

Серце в її грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату вікна.

Молодий Сулейман підійшов до неї і, взявши її за руку, повторив своє питання:

– Як довго ти тут?

– Три тижні, – відповіла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримітив се султан і сказав:

– Ти чого така перелякана?

– Я не перелякана, тільки не знаю, як тепер покажуся на очі своїй пані, якій я мимохіть перебила твій прихід.

Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володареві Османів. Говорила просто через «ти» і «твій». Він, очевидно, взяв се на рахунок незнання мови і звичаїв.

– Ти зовсім не потребуєш показуватися їй на очі, – відповів, усміхаючись.

– Чи ж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок? – замітила дуже тихо.

Султан весело засміявся і сказав:

– Ти, бачу, не знаєш, що котру жінку чи дівчину султан раз діткне, її відокремлюють і дають їй окремих невольниць і євнухів.

Зрозуміла. Мов лискавиці, осліпили її на мить нові, зовсім несподівані вигляди.

Хвилину билася з думками й відповіла, вся спаленіла від сорому:

– Мусульманам Коран забороняє насилувати невольниць проти волі їх…

Молодий Сулейман споважнів. Пустив її руку і здивований запитав з притиском на кожнім слові:

– Ти знаєш Коран?

– Знаю, – відповіла вже трошки сміліше. – І знаю, що Коран у багатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка, – додала, незначно підводячи очі на молодого султана Османів.

– Хто вчив тебе Корану? – запитав.

– Побожний учитель Абдуллаг, у Кафі, в школі невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих літ!

– Він добре вчив тебе.

Обое дивилися на себе, якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім падишахом і може випросити у нього свобідний поворот до рідного краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин, і церковця св. Духа, і сад біля неї, і луги над Липою, і великі стави, і білий шлях до Львова… Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений.

А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про Коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг – йому, наймогутнішому з султанів! Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.

На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про «насилування». Хотів їй сказати, що не має ще ніякої підстави говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, і успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніший сторож святої читанки Пророка.

Взяв її знов за руку і сказав:

– Чи ти віриш у Пророка?

– Я християнка, – відповіла виминаюче, але доволі виразно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.

– І як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?

– Але ти віриш, – відповіла так природно й весело, що роззброїла його. – А ти тут рішаєш, не я, – додала.

– Та й розумна ж ти! – сказав здивований Сулейман. – А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?

Скромно спустилася очі й відповіла тихо:

– Я з Червоної Руси. Твої люде називають мене Роксоляна Хуррем.[70] Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі.

– Ти була вже жінкою другого? – запитав.

– Ні, – відповіла. – В сам день вінчання вивезли мене.

Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:

– А чи ти по своїй волі лишилася б тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?

– Ти не зробиш сього, – відповіла.

– Чому?

– По-перше, тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге, тому, що я тільки яко служниця слухняна…

Засміявся і сказав:

– По-перше, ти і яко служниця не зовсім слухняна!

– А по-друге? – запитала.

– По-друге, говори ти по-третє, бо не скінчила.

– Скінчу! Отож, по-третє, я думаю, що тільки тоді можна віддаватися мужчині, коли його любиться…

Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому, ні одного роду мослемів, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що тут, одна з його служниць, – ба, невольниця! – може мати такі думки… «Що за диво?» – подумав.

– Значить, тобі треба сподобатися? – запитав напів з глумом, який одначе щораз більше перемагала цікавість.

– Так, – відповіла наївно.

– І як же можна тобі сподобатися? – питав з іще виразнішим глумом. Одначе рівночасно чув у глибині душі, що ся дивно відважна дівчина зачинає його дуже інтересувати.

А вона спокійно відповіла:

– Подобається мені тільки такий мужчина, який не думає, що має право й може зі мною робити, що хоче…

– А чи ти знаєш, що я міг би за такі слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю?