– Може, о. Іване, той отрок хоче оглянути нашу обитель?

– Так, – відповіла живо Настя.

По тім, що монах назвав відступника «отче Іване», зміркувала, що тут не знають про його відступство. Але не хотіла його зраджувати. Розуміла, що тоді і він міг би видати її тайну, що вона не отрок султана, але його любка.

Ішли в трійку як представники трьох поколінь. Настуня чула ще вдома від батька і про св. Афон і про монастир св. Пантелеймона, як про місця, до котрих від віків спрямовані були серця й уми всіх побожних паломників нашої землі. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жінкам ще від часів царя Константина і що на Афоні не була ще ні одна українка, навіть ніяка княгиня. Серце її билося так, як б’ється в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори.

– Ти, сину, з нашої землі? А звідки? – почав старий монах.

– З Рогатина, – відповіла.

– Знаю. Ще не знищили його бісурмани? – Жаль блиснув в його синіх, старечих очах.

Увійшли в церкву, де здалека блистів головний вівтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол і почав:

– Святую трапезу сію сотворили сице: собра воєдино злато, і серебро, і бисеріе, і каменіе многоцінно, і мідь, і олово, і желізо, і от всіх вещей вложи в горн. І егда смішашеся вся, слія трапезу. І бисть красота трапези сиріч престола неізреченная і недомисленная уму человіческому, занеже овида убоявляшеся злата, овогда ж серебра, овогда ж яко камень драгій, овогда ж інакова…

Глибоке вражіння зробили на ній сі слова старого монаха, – сама не знала чому.

Ідучи дальше до найближчого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпелагу: лаврові дерева і прочитан[84] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути, – панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяння стад. Бо по уставам Святої Гори заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листі дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжя.

Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.

Старець, ідучи під гору, втомився. Сів, відпочив хвилинку й почав:

– Старе передання восточної церкви каже: «Коли в Єрусалимі святі апостоли з Божою Матір’ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповіді Євангелія, – дісталася Богоматері Іверська земля.[85] Але ангел сказав їй, що та земля просвітиться пізніше, а її сам Бог приведе там, де очікують її опіки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тоді єпископом на Кипрійськім острові, дуже хотів бачити Божу Матір. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. І за дозволом Богоматері прислав по неї корабель, на якім вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вітер і корабель прибув у пристань Дафні, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона і куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечні тайни і навіть про тайну самого життя. Як тільки Божа Мати ступила ногою на беріг, всі кам’яні ідоли закричали: «Люде! Йдіть до пристані і прийміть Марію, Матір Іcyca!» Народ поспішив на беріг моря і приняв з почестю Богоматір. А вона оповістила народові про Ісуса. І всі впали й поклонилися йому, увірували в нього і хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати і сказала: «Се місто буди мні в жребій, данний мні от Сина і Бога моего!» Поблагословила народ і сказала: «Благодать Божа да пребудет на місті сім і на пребивающих зді с вірою і благоговінієм… Потребная же к житію благая будуть ім с малим трудом ізобильна…» Поблагословила ще раз народ і поплила в Кипр. А як минуло вісім сот літ, знов з’явилася тут Богомати в сні пустинножителю Петру. Він мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматір’ю й, показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому місце для чернечого життя. А вона сказала: «Во Афоні горі будет покой его, то єсть жребій мій, от Сина мні даний, да отлучающимся мірских молв і ємлющимся духових подвигов по силі своей там временне житіє своє проведуть без печалі…» Таким остане святий Афон до скончанія міра…[86]

Настуня закрила очі рукою.

Все те, що оповів старий монах, видалося їй таким природним і правдивим, що немов бачила й чула, як оживають і кричать кам’яні ідоли, кричать про чуда, які мають діятися на землі. Вірила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для неї те, що вона сюди дісталася? Дісталася, всупереч приреченям цілих поколінь могутніх царів!.. Дісталася як невольниця туди, де століттями не могли дістатися навіть жінки наймогутніших царів Візантії. Чи ж не чудом було, що з товпи бідних невольниць так скоро вийшла аж на місце, якого їй завидують дочки перших домів сеї землі?

Відчула якийсь дивний біль, що там унизу мучаться товаришки її недолі. Той біль був змішаний з розкішною радістю, що вона не там, між ними…

Всім серцем відчула дивну руку Господню, котра привела її аж сюди – Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським. Привела ненарушену і невинну. Привела і призначила до якоїсь великої проби-боротьби. А перед тим дала їй ще у ласці своїй побачити найсвятішу обитель Греції та помолитися у ній.

З глибоких тихих ущель і дебрів Святої Гори виходили до неї чудові мрії, мов срібна мряка, й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних діл.

Хотіла ще тільки побачити Матінку Господню Воротарницю. І запитала:

– Чи далеко відси Іверський монастир?

Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Іверським монастирем попитували звичайно старі люде, які мали тяжкі гріхи на совісті. Вони хотіли перед смертю подивитися в обличчя матері Судді…

Помалу відповів:

– Недалеко, синку!.. На другім березі сього вузького півострова… Заки я відправлю службу Божу, ти вже можеш там бути…

По хвилі додав:

– Ти хочеш бачити Іверську ікону Богоматері?

Настя, бачачи, що старець розбалакався і радо говорить про святі річі Афону, запитала:

– А відки та ікона взялася?

– Одного вечера, – зачав старий, – іноки Іверської обителі побачили на морі полумінний стовп, що верхом сягав аж до неба. Переняті жахом, не могли рушитися з місця, тільки молилися. А те видіння повторялося ночами і днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед іконою Божої Матері і спробували на човнах підплисти до неї. Але чим більше підпливали, тим більше ікона віддалялася. Тоді іверські монахи зібралися в храмі і слізно молили Господа, щоб він подарував їх обителі той неоціненний скарб – ікону Богоматері. Господь вислухав їх молитви. Найпобожнішому з них, Гавриїлові з Грузії, з’явилася в сні Пресвята Діва і сказала: «Вийди в море і з вірою ступай по хвилях до мого образу!» Гавриїл вступив на море, перейшов по водах, як по суші, і приняв у свої обійми ікону Пречистої Діви. Іверські іноки поставили чудотворну ікону в головнім вівтарі. Але на другий день перед утренню інок, що засвічував лампади, вступивши в храм, не застав у нім ікони. По довгім шуканню побачили її перелякані монахи на стіні, над монастирськими воротами, й віднесли на попереднє місце. Але на другий день рано знайшли її знов над ворітьми. Це чудо повторилося багато разів. Нарешті Пречиста Діва знов з’явилася монаху Гавриїлу і сказала: «Об’яви братії, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу їх охороняти – і тепер, і в будучім житті». Братія сповнила волю Богоматері. Від того часу і до нині Іверська ікона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Іверську обитель. А був між ними араб, що називався Варвар. Він з ненависті до христової віри ножем ударив Божу Матір в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з її рани, що й сегодня можна ще пізнати, – покаявся, увірив і став скитським монахом, і спасся, і став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зі стрілами і з луком…