Ще, мабуть, ніде й ніколи не втікали так два купці з ніякого міста, як утікали ті, що привезли матір султанки Ель Хуррем. Все лишили, що мали, й утікали – на однім возі.

– Зле ми зробили, Мойше, – сказав молодший до старшого.

– То не ми зле зробили, – відповів старший купець, – але стара попадя. Нащо вона кричала? Нащо вона наробила такий гармідер між дідами?

– Але нащо ми її між дідами поставили, Мойше?

– Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спільника. Таже ти сам так радив! І ти добре радив. Бо тоді султанка найпомаліше їде, як милостиню роздає, і стара мати могла їй найлучше придивитися. А якби ми були її поставили десь в іншім місці, то карета з султанкою була б лише мигнула між військом. І знов треба було чекати аж до п’ятниці.

– А не можна було старої попаді поставити перед головну мошею, де султанка висідає? Таж там вона вже не їде ні скоро, ні помалу!

– Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. А то троха інакше. По-перше: чому ти той розум маєш ззаду? А-по друге: навіть той задній розум не єсть ніякий розум. Там ні нас, ні її не допустили би стояти. А навіть якби допустили здалека, то між тими панами, що там заїжджають, і тим войськом, стара попадя була б і так нічого не доглянула. І таки треба було б чекати знов до п’ятниці і там само її поставити, де ми її поставили. А тепер знаєш, що з нами буде, як нас зловлять?

– Що буде, Мойше?

– Як нас зловлять, то можемо собі обидва сказати: «Бувай здоров, і Львів, і Перемишль, і наша лазня у Львові!»

– Чому так, Мойше?

– Бо нам тут справлять лазню і запорпають.

– За що, Мойше? Чи ми що зле хотіли або зробили?

– Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спільника. Ми, Срулю, зробили добре діло, але ми його зле зробили. Розумієш? І нам не вибачать за те, що ми з султанської тещі жебрачку зробили, бо що правда, то вона не є ніяка жебрачка.

Глибоко віддихаючи, сказав Сруль:

– Кажуть, що султан дуже справедливий чоловік. А де ж була би справедливість убивати нас за наші труди і за наші гроші?

– Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дійти до самого султана? На сто випадків він і про оден не все може знати. Ані він, ані його жінка. Тут уже є такі, що сим займаються.

Так говорили у смертельнім страху два купці, що втікали бічними дорогами з султанської столиці. А тим часом султанка Ель Хуррем післала по них свою службу. Служба вернула і сказала, що їх вози є, а їх самих уже цілий день і ніч не було в заїзнім домі. Наказано їх шукати в обаві, чи хто їх не убив у великім місті. Недовго тривало, як відшукала їх спритна і до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнім страху до сераю.

Таким чином жидівські купці, що привезли матір султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутності своєї матері, дозволила їм сісти і довго з ними говорила про рідний край, про свій Рогатин, про Львів, про крами, ціни і матерії, про подорож і відносини в сусідніх краях.

Опісля, дякуючи їм за привезення матері, дала кождому з них значну скількість золотих монет у прозрачних шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, які кошти виложили на подорож матері. Обидва купці, низько кланяючись і з радістю стискаючи золоті дари, відповіли, що вже не мають ніяких коштів і що ті ласкаві дари, які одержали, перейшли їх найбільші надії на відплату.

– То, може, маєте якесь інакше бажання? – питала колишня рогатинська попадянка, усміхаючись.

– О, найясніша пані, – відповів старший з них. – Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи…

– Спробуйте, – відповіла ласкаво, – як тільки се буде в моїй силі, то зроблю.

– Два роки тому, коло татарської границі, ограбували наших спільників на великі суми! Що ми вже не находилися по всіх польських владах, і нема способу дістати яке-небудь відшкодування. Ми пристали б і на половину шкоди.

– А де се сталося?

– На половині дороги між Бакотою і Кримом.

– Ви згадували про татарську границю. По котрім боці границі наступив грабунок?

– Найясніша пані! Де там є яка границя? То тільки так говорять, що границя. А там хто хоче, той рабує. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують і татаре, бо чому не мали б рабувати? Але що поляки кажуть, що то їх земля, то, може б, вони заплатили, як їх?

Молода султанка плеснула в долоні. З’явилася служниця.

За короткий час з’явився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка випитала ще про назвиська ограбованих і вбитих, про їх спадкоємців і подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закінчила його так: «Іменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу і в дарі залучаю кілька сорочок і спідньої білизни».

Французький товмач в тій хвилі переклав.

Султанка звернулася до купців:

– Чи хочете самі одержати сей лист до короля, чи маю його переслати послом при першій нагоді?

– Найясніша пані! Чи не можна так, щоб ми разом з послом поїхали?

– Можна. Коли відходить найближче посольство падишаха в Польщу? – запитала секретаря.

– За тиждень, о радісна мати принца, але можна і приспішити його відхід.

– Чи можете почекати тиждень? – запитала купців.

– Чому не можемо? Певно, що можемо.

– Зголосіться за тиждень!

Веселі виходили оба купці з послухання у великої султанки. Вже на подвір’ї, коли нікого не бачили коло себе, сказав молодший до старшого:

– А що ти, Мойше, кажеш на ті калісони, які вона дарує польському королеві?[119] Я гадав, що вона йому напише: «Як не зробиш те, що кажу, то я на тебе кину з одного боку яничарів, а з другого боку зо дві татарські орди». А вона йому калісони посилає!

– Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Чи ти не розумієш, що значить, як така делікатна пані посилає такий дарунок? Ну, ну! А я тобі кажу, що тих дарунків вистарчить, щоб настрашити найліпших генералів, і то не тільки польських, але на цілім світі.

– Чому? Чим? Калісонами?

– Срулю! Ти не видиш, що тут робиться? Яке тут войсько стоїть? І як тут кипить? І кілько його приходить? Ніби йому не все одно, куди йти? А ти гадаєш, що якби її образили, а вона якби вчіпилася чоловіка, то він не пішов би на Польщу? Ти гадаєш, що то інакше, як з твоєю або моєю жінкою? Всі кажуть, що ти розумний купець, а ніби ти не мусиш їхати з Перемишля до Львова, як вона тобі каже, що їй там чогось треба? І що тобі помагає твій розум?

– То ти гадаєш, що тут так само?

– А ти гадаєш, що інакше? Ну, ну. Я вже їй добре придивився. Що султан розумний, то певно, бо дурного так не слухали б. Але що при ній йому його розум нічого не поможе, се таке певне, як те, що ми в нашого знакомого дістанемо на шабас «локшини». Ти знаєш, як вона грозить тим «дарунком»? Вона каже, що як не послухають її й не зроблять нам справедливості, то так їх обідре, що лишаться в тих калісонах. Ану, побачиш, як нам скоро залагодять справу, як лише побачать ті «дарунки»!

– Коли ти так думаєш, то чому ти не попросив її, аби нам дала дозвіл на свобідну торговлю?

– Чому? Бо я зараз без неї дістану. Аво! Тільки догонимо тих, що від неї вийшли. Вони нас зараз запровадять самі туди, де треба. Ану, якби не запровадили! Ну, ну! Я тобі, Срулю, кажу, що ми тепер були ліпше, ніж у самого султана. Тепер нам ніхто не скаже: «Ні». Та султанка така сама, як її мама. Небіжчик чоловік, нам всі казали, так само її слухав, хоч був розумний чоловік.

Обидва купці згодилися, що тут розум чоловіка на ніщо не придасться, і поспішили за достойниками. Ті дійсно взяли їх з собою з найбільшою чемністю, бо могутня була султанка Ель Хуррем, а хто раз в ласці переступив її поріг, за тим ішла її опіка, мов благодатне світло сонця.

Солодка думка про гріх – і тяжка путь праведної людини. А найсолодша та думка, що провадить до найбільшого гріха. І її найтяжче викорінити в собі.