Але чогось іншого боялася ще більше. Раз зачавши сповідатися, була б висповідалася і з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тоді мати не могла б довше жити під одним дахом з нею – з убийницею.
Думала: або під вражінням того всего трісло б матері серце, або покинула б мене, сплакана, впавши на силах, і що ж тоді сказати Сулейманові, котрий напевно довідається, в якім стані мати опускала б палати. Що сказати?!
Знала свою матір лучше, ніж себе. І знала, що вона вийшла б від неї так без нічого, як прийшла, – тільки з великим горем. Не могла.
А втім, а втім! Чи ж можливо не бачити сина на престолі султанів?
Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподівано вернув муж з походу.
О, як же вітала його! З дійсною радістю і з дійсним смутком, вся змішана в нутрі своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще і сим разом охоронив її – від здобуття золотого престола Османів для потомства свого.
Дякувала. А на дні серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, ні!..
Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати плани і діла, якими перевищить велику княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест – так само потайки, як потаємно і вона несе свій невидимий хрест терпіння, в котрім уже призабула святі слова Господньої молитви: «…і не введи нас во іскушеніє…»
А горами Балканами йшла в тім часі осінь. І немов горіло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодів своїх, мов священики перед вівтарями у ризах золотистих, червоно підшитих.
У садах сербів і болгарів стояли достиглі овочі. Осінь здійснила всі мрії весни. І спокійно гляділа у синьо-лазуровий небосклін небесний, по котрім тихо котилося золоте велике сонце, одна з порошинок давніх творів Божих.
З них людина бачить зникаюче маленьку часть і тішиться тим, що бачить, як тішиться метелик одним днем життя.
Але як на полях і в садах дозріває всяке добре насіння плодів землі, так дозріває й усяке зілля отруйне. А хто завчасу не виполе його зі своєї землі, той побачить, як отруйне зілля переможе й заглушить усяке добре насіння.
3
Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джігад і вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на війну і султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассіма, команданта Стамбула:
– Скажи мені, як, властиво, виглядає Джігад?
А все веселий Кассім споважнів на обличчі, повагом склонився й відповів:
– О радісна мати принца! Коли Джігад займеться на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна. І кидає криваві блиски свої на чорні стовпища і хмари диму. Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами гармат Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків його. Тоді чорніють поля від піших військ падишаха, що пливуть, як повінь. Тоді так гуде плач жінок і дітей християнських, як шум у градовій тучі. Бо жах великий несе з собою Джігад!
– То ти кажеш, Кассім, що Джігад страшний?
– Дуже страшний, о велика хатун!
– А чи є ще щось страшніше, ніж Джігад?
Командант Стамбула надумувався хвилину й відповів з острахом в очах:
– Є ще страшніша річ, ніж Джігад, о радісна мати принца!
– Чи ти, о Кассім, бачив ту ще страшнішу річ?
– Я бачив початок її, о пані, який удусив зараз своєю рукою султан Сулейман, – нехай благословенне буде ім’я його вовіки! Але про ту ще страшнішу річ не вільно навіть думати, не то говорити, о найясніша пані!
Очі султанки заблистіли цікавістю. Вона хвилинку вагалася і промовила живо:
– О Кассім! Ти скажеш мені, що се була за річ, ще страшніша, ніж Джігад, котру ти бачив на свої власні очі! Я вірю тобі, о Кассім, що ти скажеш мені правду!
– Все опріч того скажу, о радісна мати принца! А того не можу сказати, вибач вірному слузі падишаха і свому!
– Чому не можеш сказати, о Кассім? – запитала уражена. – Адже коли ся річ ще страшніша, ніж великий Джігад, то її мусіли бачити також інші люде. Чому ж вони можуть знати про се, а я ні?
– О, наймудріша із жінок мослемських! Ти правду сказала, що ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, бачили й інші люде! А я тому не можу її оповісти, бо є старе повір’я, що коли про ту річ в палаті султана заговорить хоч би тільки двоє людей, котрим вірить султан, то та страшна річ покажеться вдруге ще за життя того султана.
– Се забобонне повір’я, о Кассім! – сказала піднесеним голосом. – Так само забобонне, як те, що зорі на небі мають силу над людьми на землі!
Учитель Річчі зі школи невольниць стояв їй як живий перед очима… Кассім подумав і запитав:
– Чи дозволиш, о радісна мати принца, висказати мені отверто, що думаю?
– Все говори правду, – відповіла вже успокоєна.
– За твоїм дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Ні одно не єсть забобон, ні друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли місяць, найбільша звізда ночі, стоїть у своїй повні над палатами падишаха. Тоді з численної служби в сих палатах все витягає когось його дивне світло з кімнат. І витягнена людина лізе у сні по таких місцях, де навіть найзручніший штукар з Єгипту ні з Багдаду не міг би вилізти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о радісна мати принца, що небесна звізда має силу над земними людьми. Чому ж би інші зорі не мали мати подібної або ще більшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того?
Султанка задумалася над тим, що чула від Кассіма.
А він говорив дальше:
– Сам султан Сулейман уродився під такою звіздою, що, мимо всіх війн і боїв, умре своєю смертю на львинім столі. Так каже старе передання, і всі мудрці Сходу твердо вірять в те, що нема такої людської сили, котра могла б позбавити життя Сулеймана. І тільки тому й міг він зламати ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, про котру не вільно ні думати, ні говорити, щоб не повторилася.
– Ти боїшся, Кассім?
– О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ падишаха за нього, за рід його і за державу його, – спокійно відповів командант Стамбула.
Цікавість султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з Кассіма того, чого він не хоче сказати, опустила обидві руки і напівпримкнула очі, немов ослаблена. І тихо, як легіт вітру, промовила до нього:
– О Кассім! Чи падишах може мені оповісти про те, що він сам зробив?..
Кассім зблід…
– Не може, – відповів.
Вона вмить спостерегла його переляк. І зараз використала, кажучи:
– А чому не може?
Кассім ще більше змішався. По хвилі, зібравши думки, відповів:
– Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, діло, а сам не похвалиться ним.
– А як ти думаєш, Кассім, чи єсть на світі така жінка, що могла б видержати і не сказати чоловікові свому: «Я чула від того і того таке й таке. Він зачав говорити і не хотів скінчити»…
Кассім, притиснений хитрістю Ель Хуррем, пробував востаннє боронитися і сказав:
– Така жінка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрій я вірю, що не видасть тайни, повіреної їй на слово.
– Так, – відповіла радісно і, плескаючи в долоні, як дитина, зірвалася з дивану. – Тільки ж ти, о Кассім, ще не сказав мені тої тайни! А як скажеш, вона остане між мною і тобою. Навіть син мій, Селім, як доросте, ніколи не довідається про те, що сказав його мамі командант Стамбула у святім році Джігаду!
На те Кассім не мав уже що відповісти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити:
– То було так. Коли у місті Ограшкей помер покійний батько падишаха, блаженної пам’яті султан Селім, – нехай Аллаг буде милостивий душі його! – і чорним возом везли тіло його до Стамбула, тоді на престол султанів вступив син його Сулейман, – нехай живе вічно! А тоді вибухла ворохобня війська у Стамбулі…
– Так?! – перервала здивована Ель Хуррем. – Ворохобня… проти… Сулеймана? А чому ж я про се ніколи досі не чула?
– Бо про ту річ, страшнішу від війни й помору, ніколи не говорять правовірні мослеми в палаті падишаха.
