– А чого ж вибух той бунт? І хто його зробив? І пощо? І як Сулейман здавив його?

Тепер пригадала собі, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарів. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше, ніж звичайно, засунений турбан на очі і був дуже маломовний.

А Кассім оповідав дальше:

– Ворохобня, о Хуррем, се річ страшніша від війни. Бо тоді в улицях міста убиває брат брата, і батько сина, і дочка зраджує матір свою, як тільки допустити до того, щоб ворохобня розгорілася.

Відітхнув і оповідав дальше:

– А викликають ворохобню злі люде, котрі все носом чують, коли над ними має затяжіти тверда рука. А причин до ворохобні знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають.

– А що ж видумали тоді?

– Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.

– Хто зажадав?

– Яничари, – відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.

– І султан виплатив?

– Ой, виплатив він їм таку платню, що страшно попам’ятають і, мабуть, ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.

Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбула не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:

– Вже міхами обв’язали шиї агам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще ад’ютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнішого великого везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачачи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги сказати словечко до падишаха.

– І ви втрійку поїхали?

– Втрійку, о Хуррем!

– Без війська?

– Без ніякого війська. Сулейман їхав напереді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів, як шумить Босфор в час бурі. А падишах мовчки в’їхав на подвір’я, де так кипіло, як у кітлі.

– Його не пізнали? – перервала.

– Його зараз пізнали, бо не раз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я, і Агмед – оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогулки.

– А що ви думали, що буде з султаном?

– Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали.

– І що ж було дальше?

– Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.

– І всі затихли?

– Ой, не затихли, о радісна мати принца! Тільки уздрівши самого падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.

– А що на те падишах?

– Падишах спокійно сказав отсі слова: «Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!»

– І виступили?

– Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.

– А падишах що сказав до них?

– Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спам’ятався.

Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:

– Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини роззброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.

Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:

– І всіх їх на смерть засудив султан?

– О хассеке Хуррем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду, кромі вчених суддів, ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його післанець на вулицях Стамбула. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Коли б його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників, ні того суду.

– То ті яничари, що тепер є в Стамбулі, се зовсім інші?

– Зовсім інші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.

Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:

– Дійсно! Страшний єсть Джігад, але є ще страшніші річі, ніж Джігад. Ти правду казав, о Кассім!

А Кассім кінчив оповідати те, про що ніколи не оповідали правовірні мослеми в палаті падишаха:

– А на деякі подвір’я народ сам затягнув призначених на смерть бунтівників і, замкнувши всі брами, дивився з вікон, як голодні собаки живцем роздирали зв’язаних бунтівників.

Султанка відкрила руками очі і сказала:

– Се вже дуже жорстоко, о Кассім!

– Але справедливо, о Хуррем!

– Чому справедливо, о Кассім?

– Бо народ, котрий милосердиться над бунтівниками проти Аллагом даної влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тільки ще гіршими, ніж ті пси, що мають шерсть на собі.

– То пси без шерсті гірші, ніж пси з шерстю? – запитала наївно.

– Безконечно гірші, о Хуррем! Бо навіть найлютіші пси з шерстю не збиткуються довго над ніким. Загризуть – і по всьому. А собаки без шерсті дуже збиткуються, о Хуррем, – і довго тривають їх знущання.

– А чому я ще не бачила таких небезпечних собак без шерсті? Як вони називаються?

– Ти бачила їх, о найкраща квіточко Едему! Ті собаки без шерсті називаються люде. На покаяніє народам сотворила їх безконечна мудрість Аллага, як найстрашнішу кару. І взяла мудрість Божа гнучність гадини, і зуби вовка, і рев медведя, і виття гієни, і скомління пса, кигті леопарда, і рило безроги, і їдь скорпіона, і захланність тигра. І горе, о Хуррем, містам і країнам, котрі не пізнаються на тій собачій породі без шерсті.

Хвилину думала, потому запитала:

– То ти, о Кассім, відколи бачив початок бунту в Стамбулі, певно, змінився до глибини душі?

– Так, о Хуррем, я відтоді змінився до глибини душі, – відповів якимсь сухим голосом, як дервіш-аскет.

– І ти не уступив би перед бунтом, хоч би весь Стамбул ішов проти тебе…

– Я не уступив би, о Хуррем, хоч би весь Стамбул ішов проти мене, тільки сконав би у крові на станиці своїй, – відповів командант Стамбула голосом аскета.

– Так, як конає останній луч сонця, коли ніччю надходить туча, – додала.

– Ти добра, о Хуррем, що жовніра рівняєш з Божим блиском світла, – відповів вірний жовнір Сулеймана і глибоко склонився.

А султанка Ель Хуррем в ту саму хвилину в душі видавала вирок смерті на нього, на любимця свого, на Кассіма-башу, команданта Стамбула. Видавала вирок в ім’я Селіма – малого сина свого, будучого халіфа й султана Османів.

Видавала вирок, твердий і невмолимий. І вже очима своєї душі бачила скривавлену голову Кассіма, застромлену на страшній царській брамі Бабі-Гумаюн, де вже чорні круки випили очі одного ад’ютанта її мужа.

– Тяжке єсть діло володаря, – промовила тихо, немов до себе.

– І тим тяжше, чим лучше серце його, – сказав чистий Кассім з отвертими очима.

– Ні, о Кассім! – немов вибухла. – Бо володар з чистим серцем має мир у душі! А що діється з тим, котрий миру не має?

Навіть не припускаючи, що і до чого говорить гарна султанка, відповів спокійно командант столиці:

– Мабуть, правду кажеш, о наймудріша із жінок мослемських, вибрана Аллагом на подругу найчистішого з праведних заступників Пророка!

Подякувала йому поглядом і встала. Авдієція була скінчена.

Командант Стамбула низько склонився, мов перед святою, бо султанка Ель Хуррем дійсно задержала вигляд невинності з дівочих літ своїх. Кассім зложив руки на грудях і, виходячи лицем обернений до жінки падишаха, пращав її словами:

– Благословенне хай буде ім’я твоє, як ім’я Хадіжі, жінки Пророка, що тихо несла з ним тягар його життя!