– А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати – вже причепилися: «Що вам, – кажуть, – жиди казали?» – «Ет, – кажу, – дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!»

– Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі…

– Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися… Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає… І тяжко зітхаєш… І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: «Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!»

– Жиди прийшли?

– Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.

– «Що ж, – кажуть, – їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки».

– «Та їдемо, – кажу, – спробую».

– «Ну, – кажуть, – як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали».

– Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.

– Та чого з сорому, мамо?

– Доню, доню! як неправда, – то стид, а як правда, – то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє покидати.

Настуня закрила очі руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:

– Правда, ласкаво приняв мене владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидів, поговорив зі мною і сказав: «Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!» І поблагословив мене. Лекше на душі стало.

– Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?

– Закликав владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгорода й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, підписали, мені відчитали, потому ще до єпископа носили, запечатали і в актах єпископських сховали. А жиди при них мені щось на дорогу таки до рук дали і такі раді були, що страх. Подякувала я всім, ще до храму Божого вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, і в Божу путь пустилася, в далеку дорогу.

Тут відітхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала подорож, і хотіла оповідати дальше. Втім служниці внесли овочі й солодкі сорбети. Низько склонилися і вийшли.

– А маєш ти, Настю, хоч одну нашу дівчину між своєю челяддю? – запитала мати.

– Маю, мамусю, маю. Гапка називається. Приняла я її, коли тут був раз оден випадок.

– Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такі якісь лячні, що аж дивитися страшно.

– Ті чорні люде не страшні, треба лише привикнути до їх вигляду. А випадок тут був, бо де нема випадків? Та про се потому. Маємо часу доволі. Тим часом прошу, покріпіться.

– Не можу ні їсти ні пити, – сказала мати, – поки не докінчу та з свого серця не виллю хоч здебільша те, що я перейшла по дорозі, заки добилася до тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!

Та не пам’ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до чарки з сорбетом і, помалесенько п’ючи, говорила:

– Добрі тут напитки маєш, аякже… Так пустилася я в Божу путь. Поки нашим краєм їхалося, то ще так, якби вдома був чоловік, хоч і зроду не бачила я тих околиць. Переїхали ми Карпатські гори. Там, дитинко, так смереки пахнуть, аж серце радується. А травиця, як той шовк на тобі, така гарна та мила та зіллям усяким пахуча. А потому в’їхали ми в угорський край і щодалі, то нашої мови все менше і менше було чути. Але гарний то край! Так і видно на нім Божу руку. Але п’ють там, дитинко, п’ють. Ще гірше, як у Польщі. Здовж дороги в тім краю бачила я лиш гульню та забави. Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке буває з тими, що забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, і всюди своїх знайдуть, і скрізь доступ мають, і всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр, чи німець, чи турок. Аж дивно.

– А шанували вони вас, мамо, по дорозі?

– Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої не раз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великі рівнини угорські і в’їхали у краї, де твій чоловік царствує, – то, кажеш, він добрий?

– Дуже добрий, мамо. І розумний, і справедливий, і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.

– Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, – зітхнула. – Отож, як ми вже в’їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у піснях співають.

– А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з іншого боку сюди приїхала. Через море.

– Та море ще більше, як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде по Божій волі. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Та й де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, – місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: «Видите, – кажуть, – у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки!» А я собі гадаю: «Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіжчика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!..» Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, – гадаю. – Та знаєш, доню, таки мусіла я його побачити, і то в тім високім замку!

– А то як?

– Та так: десь у місті заїхали жиди зі мною до якогось заїзного дому, дали мені кімнатку, а самі пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую – бренькіт. Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую. – Відітхнула, якби ще не видихалася з тодішнього страху, й оповідала далі:

– Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть руки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані іду. Та й відітхнула я. А на подвір’я, вже бачу, й віз заїжджає. Така бричка, що й владиці не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, і питаю жидів.

А вони кажуть:

– Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поламали! І були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали.