– Та чого, мамуньцю?

– Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: «І не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?»

– А вони що?

– А оден з них каже: «Ну, ну, то ви, їмость, – каже, – мудро думаєте, – каже, – як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати», – каже. Се мене спам’ятало та й кажу до них: «Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю». А вони кажуть: «Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо».

– Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, – кажу.

– Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.

Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:

– А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою?

А вони кажуть:

– Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость, – лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.

– А чого ж ви в мене хочете? – питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:

– Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.

– Ну, а як же вона виглядає? – кажу.

– Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.

– Сама роздає милостиню? – питаю.

– Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, – каже. – А її слуги, – каже, – всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, – каже.

– Та й що вона з тими письмами робить? – питаю.

– Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, – каже, – розглядають і потому кожду справу розбирають, – каже. – І з-під землі винного добувають, – каже, – а невинному допоможуть, – каже, – аби не знати де був, чи оден, чи другий, – каже.

– Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? – питаю.

– Ну, ну, – каже. – Ви гадаєте, – каже, – що султан послів не має, – каже. – А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, – каже, – бо ми свого рабіна шануємо, – каже, – а турецького посла в інших краях, як огню бояться, – каже.

– Та чого так дуже бояться? – питаю. А сама вже боюся.

А купець каже:

– Ви, як дитина, питаєте, – каже. – Та чи нема чого боятися, – каже, – як за тим послом, – каже, – коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!

– То моя донька, – питаю, – таке слово має?

– Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, – каже. – Що хоче, то робить, – каже.

– Ну, а як чоловік її, – питаю, – чогось іншого хоче?

А жид каже:

– Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають, – каже. – Ніби ви не розумієте, як то є?

– Але, – кажу їм, – чи одна так може виглядати, як моя дочка?

А вони кажуть:

– О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.

А я їм на те кажу:

– Та як же ж я вам можу відси сказати, – кажу, – чи там сидить моя дочка, чи не моя?

А вони на те:

– Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.

– Туди?! – аж крикнула я. – Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало, – кажу, – кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! – Так кажу. А сама в думці міркую: «Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?»

А жиди кажуть:

– Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?

– Бог би з вас говорив, – кажу, – але то всьо може бути байка.

А вони кажуть:

– А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо.

А я їм на те:

– Люде добрі, – кажу, – ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?

– А жиди що на те, мамуню? – запитала Настуня.

– А вони подивилися оден на другого та й кажуть: «Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? – кажуть. – Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу, – на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні».

– А ви, мамо, що на те сказали?

– А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: «Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?»

А вони кажуть:

«Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть».

А другий докинув:

– Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.

– А як то не моя дочка, – кажу, – тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!

– Їмость, хто вам то каже?

– Та тепер не кажете, але потому можете сказати.

– Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?

– Боюся я й вашого письма, – кажу. – Моя нога, – кажу, – ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..

– Ну, – каже старший, – розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.

– Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? – кажу.

– Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, – каже. – А ви гадаєте. що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся, – каже. – Ми прийдемо завтра. – Попращалися і пішли.