Сільський піп допитувався в попаді, чи не розбіжаться останні парафіяни, коли він їздитиме на нечистій силі – автомашині.
РОЗДІЛ XXIV
І тільки журився лісничий. Чи зможе він цим «Москвичем» пересуватися в лісі!
РОЗДІЛ ХХV
Потім згадані товариші села посхоплювалися, залишаючи теплі постелі. А що, коли хтось у цю мить викраде дідову картку?
Вперше в дідовій хаті було сумно. Дід лежав, як король, а над ним, схлипуючи, сиділи згадані товариші.
РОЗДІЛ XXVI
Вранці діда ще не ховали. Голови розпорядилися негайно відремонтувати хату, особливо дах (на випадок дощу) і сволок. Чого доброго, ще впаде комусь на голову і вб'є. Дідові все одно, а тут живі люди ходитимуть. Секретар сільради разом із лісничим надумали поголити діда, головлікар дільничної лікарні – переодягти в штани й сорочку, що принесли голова споживчого товариства і завідувач сільмагу, а начальник філії пообіцяв написати промову.
РОЗДІЛ XXVII
Ховали діда по обіді. Біля його труни в п'ятихвилинному мовчанні стояли голови, їх зміняли представники та інші почесні люди. Потім діда винесли і поставили його труну на машину (голова колгоспу виділив). Попереду йшла молодь з вінками із зворушливими написами на чорних стрічках.
РОЗДІЛ XXVIII
Такого похорону у селі не пам'ятали навіть старі люди. Музики грали траурні марші, колгоспний шофер Марко вів машину дорогою, засипаною напередодні похорону жорствою. Позаду кузова, час від часу поправляючи кімнатні квіти і втираючи скупі чоловічі сльози, йшли керівники села. Дехто з членів правління озброївся мисливськими рушницями, збиралися салютувати. Та представник райцентру відраяв – дід, кажуть, ніколи в партизанах не був.
РОЗДІЛ XXIX
На цвинтарі біля свіжовикопаної ями читалися промови. Найкращу промову виголосив начальник філії зв'язку. Вона розпочиналась так: «Дорогі товариші, гості, шановні представники району! Сьогодні нас спіткало ще одне непоправне горе – від нас назавжди пішов усіма поважаний і люблячий, незабутній і мудрий, веселий жартівник і життєлюб – дід Каленик».
РОЗДІЛ XXX
У лавах чується голосне схлипування: плаче жінка голови колгоспу; почувши промову, ще голосніше заводить жінка голови сільради. За ними обережно, щоб не перекричати: лісничиха, попадя, жінки членів правління.
РОЗДІЛ XXXI
«Ми кажемо, – продовжує начальник філії, – дід пішов від нас назавжди. Та чи можна так сказати про цього діда? Не можна, товариші!» Знову ридання. «Цей дід, не як всі діди, 55 літ самовідданої праці, всі як один день, віддав на здобуток колгоспові, віддав все, не беручи натомість нічого. Будучи навіть на заслуженій пенсії, можна сказати, на відпочинку, я особисто пригадую, як він не раз приходив до мене і просив, з слізьми на очах просив дати йому можливість розповсюджувати пресу на громадських засадах. В діда є псалтир. Та, якщо він ним і користувався коли-небудь, то тільки для того, щоб вщент рознести носіїв опіуму народу – попів. Скільки разів дід, а тепер небіжчик, пропонував свої послуги голові сільради. Хай не ображається на мене всіма поважаний у нашому селі батюшка Євлампій, але дід Каленик не визнавав його, тому й просив поховати його з музикою. Що ми й робимо».
РОЗДІЛ XXXII
Над могилами журно висне траурна мелодія похоронного маршу. «Ви знаєте, що дід Каленик заповів нам замість хреста поставити на його могилі ступу... Кахи, кхи... Вибачайте, коцюбу. Але ми не пожаліємо своєї зарплати і скинемось на пам'ятник. Слава справжньому атеїстові – активному борцеві з дурманом і релігією в усій її сектантській суті. Дід був атеїстом, як і ми. Тільки дід помер, а ми живемо. Але прийде час, і ми підемо його шляхом, і тому, не порушуючи народної традиції, проводжаючи в останню путь діда Каленика, ми кажемо: «Вічна пам'ять тобі, діду.. Спи спокійно, наш любий. Хай земля буде тобі ліжком. Амінь!»
РОЗДІЛ XXXIII
Вже діда було поховано, прочитано всі промови, програно похоронні марші, а хату дідову ніяк не могли залишити ні голова сільради, ні голова колгоспу, ні інші представники. Навіть переночувати всі надумали в цю ніч у дідовій хаті. Сюди ж перенесли засідання виконкому, а вдосвіта написали ухвалу: речі дідові продати.
РОЗДІЛ XXXIV
У діда було три книги: псалтир, Біблія і книжка про смачну і гарну їжу. Кажуть, найбільше дід любив заглядати до останньої. Книги оцінювались найдорожче (найбільш вірогідно, що лотерея була в них). Потім йшли образи́: Миколи Угодника і Варвари Великомучениці. За ними дід тримав квитанції по страховці, самообкладанню, бездітності і ще якісь дуже важливі папірці. (Поміж них теж могла бути лотерея).
РОЗДІЛ XXXV
На ранок продавали все. Один з образів вдалося купити голові сільради, а другий – представникові району по атеїстичній пропаганді. В діда був ще патефон з платівкою «Вихри враждебные...» Його придбав піп. Лісничому дісталися дві старі табуретки і стіл з однією шухлядою. Начальник філії зв'язку дістав оббиту залізними обручами трухляву скриню (у ній також могла бути схована лотерея). Залишилась тільки стара ступа. В ній колись баба дідові товкла мак до коржів. Вона випала головлікарю. Та він від неї відмовився (у ній не могло бути лотереї). Секретаря примусили купити надщерблену макітру, голові споживчого товариства продали старі штани, завмагу – піджака, кишені яких були в ту ж мить вивернуті. Домовилися хатину без копійки передати колгоспові і зробити з неї тимчасовий курник. А ступу віддати на вічне користування Прокопові – дідовому сусідові.
РОЗДІЛ XXXVI
Та ні в старих дідових штанях, ні в піджаку, ні в скрині, ні в Біблії, ні в псалтирі, ні в шухляді стола, ні за образами Миколи Угодника, ні Варвари Великомучениці лотерейної картки не було.
РОЗДІЛ XXXVII
І тоді надумали послати до району делегацію. Чи правда, що дідові у соцзабезі на додачу лотерею дали? І ось що виявилось. Дід справді у соцзабезі був. Одержував пенсію. А по радіо на той час передавали: «Машина "Москвич" випала на долю власника картки»... І назвали номер та серію. От тоді дід і попросив записати ці цифри до його книжечки.
– А для чого вам, діду? Що, у вас лотереї є? – запитали у соцзабезі.
– Нема. Але, може, колись і буде, то, чого доброго, і на мою долю випаде щастя...
РОЗДІЛ XXXVIII І ОСТАННІЙ
Така історія трапилася по дідовій смерті. Для чого все це він вигадав, і досі ніхто не знає. От тільки керівники села впевнені, що дід по смерті надумав покепкувати над ними. І тоді вперше вони щиро пошкодували, що дід помер.
Репортаж