Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Але я... Я тільки мріяв... А потім... Потім, я одружений...

– Але ж ти хотів мене бачити... Саме мене. Чи не про це ти шепотів мені вечорами? Чи не ти мені казав, шо заради мене віддав би життя? Я не вимагаю від тебе таких жертв. Ти казав, що пішов би зі мною на край світу. І нічого оригінальнішого більше не придумав. Усе так само, як було сто, двісті чи тисячу літ назад. Ці слова і небо чуло. В усі віки і на всіх мовах. Але мова кохання – одна мова, і вона усім зрозуміла без перекладу. Навіть таким неземним істотам, як я...

Вона мило всміхнулася, ніжно огорнула мої плечі і ще довго шепотіла, заколисуючи мене, мою уяву.

– Чи не ти звертався до Бога ось так: «Господи! Допоможи мені, переконаному атеїстові, щоб ось ця богиня хоч на мить зійшла до мене на землю, опустилась біля мого ліжка 1 я, раб, упав би до її ніг». І от я прийшла. Чому ж ти відвертаєшся від мене?

Вона пригорнулася, шепотіла щось знайоме й вічне, і я відчув і її подих, і дотик ніжних уст, і тоді, як усі з крем'яним характером мужчини на цім грішнім світі, я здався на її милість і ласку. Потім назвав себе негідником, слиньком і ще цілим рядом негарних синонімічних слів. Проклинав той день, ту хвилину, коли вперше побачив цю красуню у своїй кімнаті. Намагався відмовитися від її кохання. Запевняв її, що я помилився, що то була не любов, а тільки захоплення. Але вона не вірила мені. І тепер запевняла мене, що не може без мене, і щовечора, щоночі, крізь стіну, крізь двері приходила до мене, опускалася на коліна біля мого ліжка і казала, що їй так добре зі мною. Чого я не міг уже сказати про неї.

Я не знаходив собі місця ні в хаті, ні на роботі. Якось розлючений примчав додому, зірвав зі стіни той проклятий портрет, пошматував його й викинув на смітник. Але варто було дружині лише сказати, що сьогодні вона йде на нічне чергування, як мене охоплював жах. А через годину-другу я переляканими очима дивився на стіну, на двері, крізь які приходила вона. Приходила та, яку я так жадав колись і якої так боявся тепер.

Уже не пригадую, скільки тривали наші зустрічі. Не кажу кохання – «зустрічі». І чи взагалі все це було? Але одного вечора, саме тоді, коли дружина мала бути на нічному чергуванні, моя небесна красуня опустилася на підлогу. В цей час несподівано відчинилися двері, і в кімнату зайшла дружина...

Чи варто розповідати вам про ту сцену, яка розігралася в квартирі? У тих сценах, як я переконався, навіть небесні божества втрачають свою небесну силу. Особливо тоді, коли у вас така ревнива дружина. І скільки б ви їй не доводили, що все те тільки їй здалося, що насправді між нами нічого такого не було й не могло бути і що все їй наснилося, вона вам не повірить.

Через кілька місяців помістив я оголошення в газеті про обмін житла, і незабаром у нас були нові квартири й паспорти.

Ось і все про портрет, злощасний й такий милий моєму серцю.

Вам здається це неймовірною історією, але факти, кажуть, уперта річ. Проти фактів ми ніщо. Саме завдяки їм я й опинився ось тут, у цій скромній і затишній кімнаті, на околиці міста.

– А портрет?

– Портрет я ж порвав на дрібненькі шматки, І знаєте, сталося несподіване. Того ж дня у мене здало серце. Лікарі мені так і сказали: «Ви десь дуже надірвали його». – Десь, – посміхнувся я. А вже після чергового ковтка кави з молоком додав: – Тепер портретів я у своїй кімнаті не вивішую. Знаєте, боюся. Вік такий, вік літаючих тарілок і екстрасенсів. Боюсь неземних істот. Боюсь тепер з ними вступати в контакти. А ви ще й досі стверджуєте, що в світі не існує неземних контактів? Я цього стверджувати не можу. Контакти існують. Але вони дуже й дуже завуальовані. Ось, здається, і все, що я міг розповісти про цю загадкову історію з жіночим портретом.

Загадка Везувію

Науковий трактат

Жінки владно (підкреслюю це слово) входять у наше життя. Не секрет, що з кожним звичайним днем (за святкові не ручаюсь) чоловіки втрачають усе більше і більше своїх завойованих позицій.

А все почалося з чого? З рівності. Спочатку вони, жінки, у нас, чоловіків, відібрали штани. А ми, чоловіки, замість того, щоб перейти до наступальної самооборони, схопилися за пляшки. Вони зробили те саме й запили майже нарівні з нами. (Окремих феноменальних випадків я не беру до уваги).

Згодом вони взялися за цигарки, ми – за денатурат. Як тільки і вони перейшли на це пійло, ми почали ковтати лосьйон і розводити черевичну ваксу.

Коли жінки почали захоплювати наші, споконвічно чоловічі, посади, а відповідно й позиції, то нас уже мали за ніщо. Ні вакса, ні зубна паста, ні лосьйон уже нас не рятували,

Як тільки разом зі сферою обслуговування були захоплені й сфери науки і політики – ми уже не здатні були ні пити, ні закушувати.

Тепер вони, жінки, набираються нахабства і на весь голос (гласність і демократія) запевняють світ, що чоловіки взагалі перевелися і справжній чоловік у їхньому житті така ж рідкість, як, скажімо, паюсна ікра на вітрині нашого магазину.

Почалися розшуки нас через оголошення в газетах. Чим вони нас тільки не приваблюють! Усі вони, без винятку, не схильні до повноти. Майже не їдять (а те, що курять і п'ють, в оголошеннях не повідомляють), характери мають лагідні, як сік алое, фігури стрункі і гнучкі, як смичок перед скрипкою. Тут і ми, чоловіки, не залишаємося в боргу. Щодо теревенів, то тепер ми рідко кому поступаємось у першості. Ми пишемо і рекламуємо себе, що кожний з нас – другий після Аполлона Бельведерського. Ні більш ні менш. Дехто набирається нахабства і повідомляє, що він має ангельський характер і таку святу душу, яка була в одного з дванадцяти апостолів. Третій додає (сам читав), що він «любить жінок і все живе на землі». При цьому чомусь соромиться конкретизувати, чи все живе, що повзає, квакає і літає. І нарешті, з горем навпіл, ми знаходимо те, що шукали. І отут починається те життя, яке ми інколи чомусь називаємо подружнім.

Подружнє життя перетворюється в дискусійний клуб, де дискутують, як правило, двоє. В цих дебатах інколи беруть участь родичі. В окремих, дуже складних випадках до сімейних дискусій допускаються сусіди і представники міліції.

Сімейне життя, як і належить, складається здебільшого з дрібниць, побутового дріб'язку, якими ніхто нікому не хоче поступатися. Для прикладу: цивілізовані люди дарують дикунам іграшку. Одну на двох. Ті, замість того, щоб нею гратися, починають несподівано ділити її між собою і ділять доти, поки хтось когось не прикінчить. Але це приклад з далекого минулого. Ми, цивілізовані, з тим нічого спільного не маємо і, головне, – не хочемо мати. Ми живемо в іншому світі – культурному світі. Часто купуємо книжки. Ще частіше збираємося їх прочитати. Беремо Канта, Кафку, Спінозу чи, приміром, Фейєрбаха. Ким уже там захоплюємося. Приносимо додому. Розгортаємо. А через кілька днів повертаємося знову до цього розгорнутого процесу і раптом бачимо, що на ній від руки жіночим почерком виведені якісь ієрогліфи та формули.

– Що це таке? – цікавимось несміло у своєї половини.

– Ти що, зовсім безграмотний?! – освічено відповідає вона. – Це рецепти і номери телефонів.

– Рецепти чого?

– Як готувати суп із торішніх сухариків по-французьки.

– О господи! – кажемо ми, бо знаємо, що супи їмо з пакетиків. Що ж до Господа Бога, то достеменно знаємо, що він не у нашій квартирі, і переходимо до чорта.

– Тихіше на поворотах! – усміхається вона, як сатана, і перед носом загрозливо покручує палець з ключем від автомобіля. Після цього підходить з вихилясом до телефонного апарата, набирає номер і каже одне іноземне слово «хеллоу». Потім додає ще двоє-троє слів рідною мовою, які розуміємо без роз'яснень: «На старому місці», – і закручує палець, як і діалог, ще одним іноземним словом – «Ол райт!», яке вже адресується нам і телефонній трубці.

14
{"b":"982588","o":1}