– Ну, знаєте... – Я вискочив з кабінету,
– А він таки божевільний, – долинуло мені вслід. – Ти в точку попала.
Того дня я обідати не пішов. Прийшли до мене.
– Ми знаємо, що ви приятель директора, але так вередувати не можна. Якщо ви хворі – викличте лікаря, а як здорові – то, будь ласка, ходіть до їдальні. У нас нікому посуд мити. Ми водночас і миємо, й подаємо, а тут ще неси. Пан-барон.
«Ні, я таки справді божевільний», – самокритично подумав. А вголос сказав:
– Але коли у мене апетиту немає, чи я починаю голодувати, то маю, врешті-решт, на це право чи ні?..
– У нас нема чого голодовку оголошувати. Це будинок відпочинку, а не американська тюрма.
Вночі я знову боявся заснути. І поклав собі спати при світлі. Миші на світло не йшли. Коли задрімав, мені приснився Михайло Іванович.
– Мишо, дорогий! – зрадів я. – Ой, вибач, Михайле Івановичу. Ти знаєш...
Він негайно ретирувався, залишивши мене з мишею сам на сам.
Мені нічого не залишалося, як сподіватися тільки на себе.
Коли багато доводиться їздити і вивчати життя, то воно завжди чогось навчить. І тобі згодом все знадобиться. Свого часу, перебуваючи в одному райцентрі, купив я коробку цукерок. Як і жінки, дуже люблю солодке. Хоча жінок дужче, ніж шоколад, Але це вже інша тема.
Одне слово, я негайно поклав собі відвідати місцевий гастроном. Цукерки лежали переді мною.
– Це свіжі? – спитав продавщицю.
– Вчора привезли, – відповіла вона, не змигнувши оком. Цілком можливо, що вона казала чистісіньку правду.
Я тих слів не брав під сумнів, але, врешті-решт, вона могла сказати, звідки їх привезли.
Принаймні ця думка спала мені тоді, коли глянув на дату випуску. Як вірити тому штампу, то за числом місяця цукерки мали тільки завтра випускати у світ, а як брати до уваги рік, то останню цифру міг розібрати лише слідчий. І то за умови, що він до цього залучить експертів.
Цукерки я купив і вирішив експериментувати. Але для цього мені потрібна була виварка літрів на сорок води.
Під сходами своєї кімнати я знайшов бачок, І він мене цілком влаштовував. Налив у нього води більш, ніж половину. На столику, якраз над бачком, поклав лінійку, а на кінець її – шматочок цукерки. Лінійка грала роль важелька. Варто було миші ступити в напрямку приманки – як вона опинялась у воді... Так я спланував. Але звечора до мене прийшли нові друзі Михайла Івановича, випили по чашці кави. Потім повторили, І я заснув, забувши навіть прибрати зі столу. Тож яке було моє здивування, коли вранці побачив, що поряд з моєю коробочкою цукерок лежав цілий виводок мишей. Очевидно, вся сім'я на чолі з дідом і бабою.
Я, звичайно, спочатку зрадів, а потім таки добре перелякався. І замість того, щоб дзвонити товаришам, про всяк випадок зателефонував до лікарні й поцікавився, чи в районі ніде не зафіксовано випадків отруєння.
– Ні, – відповів мені лікар. – А що, у вас хтось отруївся?
– Миші, – спокійно відповідаю. Сказав йому чисту правду, але він чомусь образився, і я подумав, що йому треба лікувати нервову систему.
– Це не по нашій лінії. Дзвоніть у санепідстанцію. – І навіть номера телефону не дав. Та й кинув трубку. Звідки йому знати, що я з автомата дзвоню.
Товаришеві я зателефонував згодом.
– Як ти себе почуваєш? – спитав обережно, прислухаючись до його голосу та настрою.
– Нічого, а що?
– Ну, просто... цікавлюся... Я подумав, що ми вчора трохи того, перебрали,
– Ти вважаєш, що ото перебрали? Ой, не сміши мене!.. Хіба це називається перебрали? Кинути ще б таких пару кілограмів на брата, тоді... може... а так... Тільки в роті щось зранку гірко... Ніби там коти за мишами бігали... А миші перелякані були... А так нічого. Жити можна.
Я остаточно заспокоївся. Під вечір до мене прийшов директор і почав просити вибачення. Я вдав, що здивувався:
– За що?
– Ну, знаєте, – він перейшов на «ви». Я натяк зрозумів. – Ви почали до мене так звертатись... Мишо, Мишо... А поруч підлеглі. Мені трохи стало не по собі... Знаєте, керівник – це авторитет. Втратиш його, вважай, втратив посаду.. Коли вже вам так хочеться зі мною по-дружньому, то я вас дуже прошу: сам на сам. Як французи кажуть: тет-а-тет.
– Ну що ви! – відповів я йому взаємністю.
– Для чого ця офіційність? Давай, як і раніш, на «ти», – він мене поляскав по плечу. – Я ж з простої сім'ї. Можна сказати, з сім'ї селянина-бідняка.
– Але я мав на увазі не вас, коли казав «миша»... – хотів повідомити про тих мишей, яких у мене в кімнаті цілий виводок. – Я не жінка, але коли тобі щоночі сняться одні й ті ж сни, ніби миші вуха відгризають, то, я вам скажу, відпочивати в такому будинку не зовсім того, комфортабельно, хоч номер називається – люкс...
– Невже у вас є миші? – цього разу він аж заломив брови.
– Уже нема!
– Кота в їдальні позичили?
Я заперечливо похитав головою.
– Купили мишоловки у господарському?..
Я тільки посміхнувся у відповідь.
– Тоді скажіть, чим ви їх вивели?
– Ось! – сказав я і подав йому коробку.
– Цукерки?!
– Ні, – відповів я. – Стопроцентна отрута. Але у вигляді цукерок. Нововведення. І вельми ефективне.
– Я дуже вам вдячний. А то, знаєте, останнім часом стільки пішло скарг від відпочивальників. Особливо жінок. Вони тих мишей бояться дужче, ніж собак біля їдальні. А я боюся за свій авторитет, бо втратити його...
– Це втратити посаду? Чи не так! – закінчив я За нього.
– Цікаво, і ви це знаєте?
– Та чув колись від одного розумного товариша, – мовив я, міцно потис йому руку і, побажавши успіхів у знищенні мишей, зачинив за ним двері й спокійно пішов спати.
Подумаєш, наука!
Коли мене запрошують на чай, я одразу розгублююся. Настільки розгублююсь, що просто не знаю, як мені бути. Не знаю, що мені у цих випадках, приміром, нести. Одну пачку чаю, дві, а може, цілий блок. А якщо блок, то якого чаю: індійського, цейлонського, грузинського чи краснодарського? Адже не так рідко тепер запрошують на чай.
Звичайно, ви у цьому випадку звертаєтесь до своїх знайомих і приятелів. І, звичайно, ваші знайомі, єхидно посміхаючись, посилають вас у крамницю. Принаймні після крамниці ви якось певніше себе почуваєте.
Саме так вчинив і я. Але коли переступив поріг господи і зустрів на порозі господарку дому та ще побачив за столом гостей, несподівано для себе, очевидно і для хазяйки, прошепотів:
– Перед тим, як сісти за стіл, я обов'язково повинен поговорити з вашим чоловіком. – І майже по-змовницьки додав: – Один на один...
Господиня, глянувши на мене, перейнялася моєю тривогою і ще більше захвилювалася, ніж я.
– Нічого страшного. Будьте спокійні, – поклав я їй руку на плече, А щоб надати своїм словам ще більшої ваги і таємничості, наблизився до самого вуха:
– Ви не дуже лякайтеся, але...
Для чого я випалив оте «але», і досі, убийте, не знаю. Обличчя господарки набрало кольору білого фартушка. Вона схопила мене за рукав і для чогось проштовхнула на кухню.
– Скажіть, щось трапилось? Тільки...
– Я хотів би поговорити з вашим чоловіком наодинці, – мовив я тоном, що не вимагав заперечень, і для більшої впевненості взяв у руки великий кухонний ніж.
– Колю! – вигукнула раптом вона таким голосом, від якого відкриваються кришки трун. – Ти чуєш, Колю!
Микола Андрійович буквально зірвався з місця, вилетів з-за столу. Це я зрозумів по тому, як швидко він опинився на кухні й по дорозі сюди під ним упали підкошеними кілька стільців.
– Що тут сталося? – вирячився він на мене.
– Спокійно! – підняв я руку. – Чоловіча розмова, Юліє Петрівно, прошу вас залишити нас самих.
Вона глянула на мене такими великими, як два чайних блюдечка, очима і справді вийшла.
– Розумієш, я взяв пляшку, – повідомив я господаря.