– Боюсь, – каже, – вам бруду нанести в кімнату.
– Та який там бруд! Заходьте, роздягайтесь. Давайте кухвайку вашу на вішалку.
Примусив я її таки роздягнутися. Хустку допоміг зняти. А з-під неї – кілька чорних шовкових птахів випурхнуло. Такі в неї коси гарні. Та й скупані, мабуть, у любистку. Чув я щось про це, але щоб такі коси... Ніколи не бачив... Аж страшно стало. Що тепер, гадаю, дружині скажу? Хто мені ця жінка? Краснощока, як джонатан[4]. Очі –ніби перестиглі горіхи, лице кругле, гарне, як свіже налите яблучко... Про коси, що мене полонили, я вже мовчу.
Дивлюсь я на незнайомку, а сам уже не знаю, куди очі подіти. Відчуваю, що краще б я її не запрошував. Дружина ось-ось має з роботи прийти. Одна справа в кухвайці жінка і в хустині навхрест пов'язаній, а інша – ось ця писана сільська красуня, якій можна було дати й тридцять п'ять років, і двадцять три...
Вона, немов відчула мою тривогу, каже:
– Піду я. Ніяк мені у вашій хаті сидіти.
– Куди ж ви підете? Сусіди мого, мабуть, ще нема? Якщо я не помиляюсь, він сантехніком у нашому жеку працює.
– Не помиляєтесь, – відповідає. – То мій чоловік. Все збирається мене в місто забрати. Ти, каже, Катю, попрацюй поки що в селі. Мамина хата – як дача. І теплиця... Свіжі помідори, огірочки, і цибулька ось... Вгощайтеся... Свіженька, щойно з грядки, – і хвать за зелений хвіст.
А мене начебто хто окропом ошпарив.
– Та що ви?! Я цибулі зроду не люблю. Та сьогодні ще й цілуватися з ким доведеться, – перейшов я на жарт.
– Пригостите і ту, з ким цілуватиметесь.
Тим часом я ту цибулю до кошика, вона з кошика... Почали ненароком борюкатися. Я незчувся, як узяв її за руки.. Потім ненароком і до щоки холодної доторкнувся, але такої гарячої, що аж зашпори в груди зайшли. Дивлюсь, і вона якось не так дихає. Не так, як досі.
– Не треба, – благає.
– Що «не треба»?!
– Відмовляти мені. Це мій гостинець вам. За ваше добре серце.
Я відійшов і покірно присів збоку. Дивлюся на неї й очам своїм не вірю. Не вірю, і все.
– Гарна ви дуже жінка, – кажу. – Як вас чоловік не боїться залишати одну в селі?
– А йому, – відповідає, – аби цибуля справно родила. Любить він дуже цибулю... Та я, мабуть, піду. А то, бачу, вже й лишнє балакаю... А воно негоже...
– Ви посидьте, – знов торкнувся я її рук.
– Ні, – підвелася вона. – Я відчуваю, він дома. Не хоче відчиняти. Мабуть, зачинився з якоюсь... Він у цей час завжди дома. Йому тільки ось зараз на роботу...
– Не вигадуйте, – мовив я. – Хіба таке може бути?
– А в наш час усе може бути. Аби скучав та любив, то не примушував би цибулю вирощувати...
Ми мовчки опустились на перший поверх.
– А у вас що, ключів від квартири немає?
– Є. Але... двері зачинені зсередини.
І раптом двері – двері, під якими вона простояла добрих півдня, тихо рипнули, і звідти випурхнула пташечка. Я так і остовпів. Здається, більше, ніж вона. Направду, набагато більше. Моя незнайомка з криком кинулась до дверей, як на амбразуру. А я мовчав. Потім погналася за тією, що вийшла з квартири сантехніка, тоді повернулась назад... Засоромилась.
– Ти чого кричиш? – виглянув червонопикий, підпилий сантехнік. – Ага.. Ти й закусочку принесла, – смикнув він за хвіст цибулину. Дружина мовчки дивилась на нього. Дивилась, а він блазнював, викручувався і зовсім так, як усі чоловіки, нескладно брехав.
– Прокладка їй була потрібна... Кран у неї, розумієш, протікає. Та й просила труби продути... Забились...
– Труби, кажеш? – перепитала вона. Потім як розвернеться, як уліпить... Сантехніка тільки черевики блиснули.
Жіночка повернулась до мене:
– О ви ще тут?
– Не хвилюйтесь, – мовив я тихо.
– А я й не хвилююсь. Я давно догадувалась. І давно була готова... Але все вбивала собі в голову – цього не може бути. Може, й справді заради цибулі тримає мене в селі? А вам, бачу, ще важче, ніж мені... Вам зовсім погано... Серце? – запитала вона.
– Серце!
– Не беріть так близько до серця. В добрих людей серце найперше виходить з ладу. Бо воно в них є. Міцні серця тільки в тих, у кого їх немає...
Олександр Тимофійович замовк. Мовчали і ми.
– А що ж далі? Оце і все? – розчаровано запитав Борис Іванович.
– Далі? Хіба ви не знаєте?
Я заперечливо похитав головою.
А далі – жінка з села сказала:
– То в мого була ваша?
– Колишня моя, – уточнив я, ковтаючи валідол.
– Я так і подумала, – вона взяла мене на руки, занесла до квартири і вклала в ліжко. – Заспокойтесь. Усе пройде.
Кілька днів вона відпоювала мене валер'яною. І ще іншими різними травами. Моя колишня не поверталася. Де ночувала – у подруг, а може, і в нового свого друга? – не цікавився. Енного вечора по тій пригоді я глянув ніжно й багатозначно на мою рятувальницю і сказав:
– Будьте моєю дружиною, Катю.
– А чого ж, я жінка проста. Сільська. Роботяща. Народжу вам синів, – відповіла просто.
– Так, – вихопилося в Бориса Івановича, – Катерина Іванівна...
– Так... Моя Катерина Іванівна.
– А як же цибуля? – поцікавився я.
– Вирощуємо удвох. – усміхнувся Олександр Тимофійович. – На дачі. Уявіть собі, гарна родить. У всьому селі немає такої... А все від любові, – закінчив він і глянув на небо. По голубому небу, як і того вечора, тихо плив золотий місяць і загадково усміхався у свій загадковий золотий вус, підморгуючи ще загадковішим золотим зорям.
Морський порядок
– Оскільки Олега Даниловича сьогодні між нас нема, я розповім вам про той день, коли я з ним уперше познайомився, – підносячи до губ паруючу склянку з кавою і не поспішаючи, розпочав Борис Іванович.
Ми відкинулися на пеньки, вдаючи, що так уважно слухаємо, що навіть не помічаємо чайок над садом.
– Поверталися ми того дня з риболовлі, – розповідав Борис Іванович. – Їхали моєю автомашиною. Олег Данилович, завжди говіркий, цього разу не розповів мені жодної історії, на які так багата йото пам'ять.
– Що з вами? – питаю його.
– Знаєте, сьогодні на роботі не був.
– Але сьогодні ж неділя!
– Все одно. У мене правило...
– Ну, якщо правило, то командуйте. Я до ваших послуг.
– На Поділ, – скомандував Олег Данилович. – На рятувальну станцію.
Коли я повернув машину у заданому напрямку, Олег Данилович неначе ожив. Очі його світилися радістю, на устах цвіла посмішка, і рот, звичайно, уже не закривався:
– Ви, мабуть, сміятиметеся, але я без роботи не можу. Дружина моя – і та каже: «Ти хоча б у вихідний побув з нами. Хай та твоя робота провалиться! А я ж, коли на об'єкті хоч п'ять-десять хвилин ие побуду, повірите, думаю, що той день викреслений із мого життя. Мабуть, тому в мене кругом порядок. Я б сказав, морський.
Ми під'їхали до дебаркадера. Був сонячний день. На пірсі загоряли жінки, діти, чергові по дебаркадеру сиділи зі спінінгами й прислухалися до маленьких дзвіночків на їхніх кінцях. Я вийшов з машини і, за виробленою звичкою, зачинив дверцята. Олег Данилович на мить зупинився, спочатку глянув на мене, потім на автомобільні ключі в моїх руках, і обличчя його набрало якогось кислого вигляду.
– Ви мене ображаєте, Борисе Твановичу, – якось по-школярськи мовив він. – Відколи я тут господар, у нас ніколи нічого не пропадало. За п'ять років корка від пляшки ніхто не взяв. У нас тут порядок. Можна сказати, морський.
– Вибачте, – зніяковів і я. – Звичка. Дружина до цього привчила. Завжди кричить: «Чому ти ніколи машини не замикаєш?!» Наступного разу...
– Гаразд, гаразд, – змилостивився Олег Данилович. – На перший раз вам пробачаю. А зараз я хочу вам показати наш монітор... Ви поглянете, який тут порядок. Я б сказав – морський.
Ми піднялися по трапу на старий, ще довоєнний монітор[5], що чимало попоходив, як сказав Олег Данилович, під час війни по Дніпру.