Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– До речі, за корабель, – показав він мені на стілець у кубрику. – Досить цікава історія. Наша, можна сказати, дніпровська бувальщина. Був у нас на кораблі старпом. Веселий чолов'яга такий. І ось якось до нього приходить молода, досить-таки вродлива дружина одного з наших механіків і каже: «Слухайте, товаришу старпом, ну скільки за ту шлюпку з мого чоловіка можна гроші вираховувати?»

– Які гроші? – питає він у неї здивовано.

– Та за ту шлюпку, що він колись затопив, а за неї ще й досі по двадцять карбованців щомісяця від зарплати відраховують. Що вона та шлюпка, золота була, чи що?

– Так, це неподобство, – строго мовив старпом. – Я з вашим чоловіком сьогодні поговорю. А заодно і зв'яжусь з нашою бухгалтерією.

Жіночка пішла, старпом запросив до себе механіка і каже: «Слухай, у тебе совість є?» – «А що таке?» – той у свою чергу поцікавився. «Що ж ти, голубе сизий, залишаєш від кожної зарплати собі по двадцять карбованців і списуєш на шлюпку? Я он від своєї дружини по червінцю ховаю, і то кажу, що це за потоплений корабель».

Словом, він мені розповів ще кілька бувальщин, все як слід показав і ще раз підкреслив, який у них довкруг порядок, а після випитої склянки чаю ми попрямували до автомашини.

Я зібрався було її відчинити, але помітив, що це вже хтось зробив без мене.

– Цього не може бути, – почервонів Олег Данилович. – У нас тут морський порядок.

– Може, сторонні, – заспокоїв його я.

– Стороннім вхід заборонений. Тут тільки наші... А наші нічого не візьмуть... Не взяли ж нічого? Мабуть, обшивку автомашини вивчали або дивилися на чохли,

– Нічого... А втім, у мене тут був спінінг...

– Спінінг! – кліпав очима Олег Данилович. – Анатолію Івановичу! – гукнув він до чергового по монітору. – Хтось спінінг брав?

– Який спінінг? – здивувався черговий.

– Та ось у товариша з автомашини спінінг витягли.

– У нас на дебаркадері?

– Теж дивуюся...

– Та цього не може бути, – здивувався черговий. – У нас же морський порядок.

– Теж так кажу, – мовив Олег Данилович. – У нас порядок. Ви не хвилюйтесь, спінінг знайдеться. Може, хтось випадково взяв. Завтра принесе... Мабуть, якийсь оригінальний у вас спінінг. З шаблі, рапіри, шпаги?

– Та ні, – відповів я. – Звичайний ленінградський спінінг. Учора в магазині купив.

– Мабуть, по знайомству. Інакше б ним ніхто не зацікавився. Признайтесь, з-під прилавка брали?

– Та ні. Вони продаються вільно. Стоять майже в кожному магазині. Це не дефіцит.

– І все ж ви не хвилюйтесь. Вважайте, ваш спінінг лежить там, де й лежав.

– Та я не хвилююсь. Бог з ним, із тим спінінгом, – мовив я.

– Як це Бог з ним? І чому це ви не хвилюєтесь, коли я бачу, що ви хвилюєтесь. А я вам повинен сказати, що в нас нічого не пропадає. У нас порядок.

Я приїхав додому. Синок вибіг мені назустріч і запитав:

– Батьку, а де мій подарунок на день народження?

– Подарунок я тобі завтра куплю. Сьогодні ж вихідний день, і я забув, що рибальські магазини теж зачинені.

– Але ти ж учора казав, що спінінг уже купив.

– Так, – ледь стримався я, щоб не почервоніти. – Я його купив учора. Такий, як ти просив: ленінградський, з яскраво-блакитною ручкою... Але сьогодні мене запросили в гості.. Один морський вовк, і виявилося, що в нього теж день народження. Я подарував йому твій спінінг. Ти уже вибач. Ти ж свій, а він.. Завтра я тобі куплю точнісінько такого ж...

Борис Іванович поставив чашку і надкусив рогалика.

– А що ж далі? – майже водночас гукнули ми. – І все?

– Ні, не все. Наступного дня, перед обідом, і справді зателефонував мені Олег Данилович.

– Все в порядку, – бадьоро мовив він. – Я так і думав. Спінінг на місці. Це звичайний ленінградський. Чохольник зелений, тасьмочки сиві – правильно?

– Все правильно, – підтвердив я.

– Тоді чекайте мене з хвилини на хвилину. Я вам зараз його привезу.

Не пройшло й півгодини, як Олег Данилович завітав до мене.

Урочисто вручив спінінг і сказав: «У нас порядок. Можна сказати, морський. За п'ять років, відколи я це господарство очолюю, корка від пляшки шампанського не пропало».

Він міцно потис мені руку, побажав чомусь ні пуху ні пера і щез.

Я глянув на спінінг і зайшов у кімнату до сина.

– А ось і твій спінінг, – посміхнувся я.

– Спасибі, батьку, – зрадів він, беручи в руки подарунок.

– Рости здоровий, – мовив я і вже вийшов було геть, коли раптом почув стривожений голос сина:

– Батьку!

Я обернувся на оклик. Син стояв розгублений і кліпав очима. В одній руці він тримав спінінг, у другій – чохол від нього.

– Що таке?

– Глянь, – показав він на спінінг. – Він же оранжевий. А ти ж мені казав, що купив голубий...

Я прикусив язика і не сказав ні слова. Просто мені пригадалися слова Олега Даниловича: «У нас порядок. Я б сказав – морський».

Що морський, то морський, подумалося мені. Добре, що я там на ніч не залишив автомашину. Машина – це вам не спінінг, не золота шлюпка і навіть не довоєнний монітор. Тут десяткою не обійдешся.

۞

Не тільки гумор

Стара Діва і Дон-Жуан

Вона була засушена, мов гербарій. І пряма, як двері. Обличчя скидалось на жовтий протигаз, який дещо потемнів у коморі. Постава її нагадувала дошку для прання. Знизу догори вона була вся в зморшках: лице, одяг, взуття і, звичайно, панчохи, Останні, щоправда, поперемінно: по парних числах права панчоха, по непарних – ліва. Так ми безпомилково могли визначити, яке приблизно того чи іншого дня число. Якщо вже не знали точно, яке саме, то достеменно знали, парне воно чи навпаки.

У нас в установі ніхто не знав, як її звати. Якщо не брати до уваги касира і, можливо, ще кадровика. Ми її звали просто – Стара Діва.

З кожним роком вона не тільки згасала, але (що найстрашніше) розпалювався її характер. І чим ближче доходило до того рубежу, який ми називаємо небезпечним, тим нестерпнішим ставало наше життя. Її боялись навіть ті, хто за рангом по службі не мав би боятися. За інших я вже не кажу.

– Хоча б її хтось забрав від нас, – подумки мріяли ми.

– Або ощасливив дитинкою, – виніс припущення (чи пропозицію) голова профкому. – Може б, і характер її пом'якшав. Просила б квартиру, доглядала б за нащадком...

Але, судячи з усього, їй це не загрожувало. Та в один прекрасний день до нас у контору влаштувався на роботу старий Дон-Жуан (так ми його прозвали), щоб не сказати старий ловелас. Коли розв'язували кросворди, він постійно доводив нам, що кожна жінка – красуня. По-своєму. І що це тільки треба вміти бачити. Та, мовляв, таке щастя не кожному дано. Ми показали йому Стару Діву.

– Кожна жінка, – підняв він вказівний палець, – це запушений сад, якому вкрай потрібен чудовий садівник...

– От вам і карти в руки, – мовив, посміхаючись, я. – Спробуйте в душі нашої Старої Діви щось розбудити. Я вже не кажу, щоб вона квітувала. А ще хотів би помітити хоча б бруньку зав'язі.

– І що тоді? – запитав Дон-Жуан.

– Путівка в той санаторій, де для вас роботи непочатий край, – посміхнувся дещо безсоромний наш голова профкому.

– Тільки в круїз і тільки навколо Європи...

– Гаразд, – легко погодився голова профкому, вважаючи, що він нічим не ризикує.

– У такому випадку, – вів далі доморощений Дон-Жуан, – від профкому вимагається лише її номер телефону і домашня адреса... Якщо телефону нема, то...

На щастя, у неї було те і друге. І першим, і другим ми його негайно забезпечили.

– Коли чекати дива? – дещо нахабнувато поцікавився я, не приховуючи ні від кого ні іронії, ні єхидства.

11
{"b":"982588","o":1}