– До речі, за корабель, – показав він мені на стілець у кубрику. – Досить цікава історія. Наша, можна сказати, дніпровська бувальщина. Був у нас на кораблі старпом. Веселий чолов'яга такий. І ось якось до нього приходить молода, досить-таки вродлива дружина одного з наших механіків і каже: «Слухайте, товаришу старпом, ну скільки за ту шлюпку з мого чоловіка можна гроші вираховувати?»
– Які гроші? – питає він у неї здивовано.
– Та за ту шлюпку, що він колись затопив, а за неї ще й досі по двадцять карбованців щомісяця від зарплати відраховують. Що вона та шлюпка, золота була, чи що?
– Так, це неподобство, – строго мовив старпом. – Я з вашим чоловіком сьогодні поговорю. А заодно і зв'яжусь з нашою бухгалтерією.
Жіночка пішла, старпом запросив до себе механіка і каже: «Слухай, у тебе совість є?» – «А що таке?» – той у свою чергу поцікавився. «Що ж ти, голубе сизий, залишаєш від кожної зарплати собі по двадцять карбованців і списуєш на шлюпку? Я он від своєї дружини по червінцю ховаю, і то кажу, що це за потоплений корабель».
Словом, він мені розповів ще кілька бувальщин, все як слід показав і ще раз підкреслив, який у них довкруг порядок, а після випитої склянки чаю ми попрямували до автомашини.
Я зібрався було її відчинити, але помітив, що це вже хтось зробив без мене.
– Цього не може бути, – почервонів Олег Данилович. – У нас тут морський порядок.
– Може, сторонні, – заспокоїв його я.
– Стороннім вхід заборонений. Тут тільки наші... А наші нічого не візьмуть... Не взяли ж нічого? Мабуть, обшивку автомашини вивчали або дивилися на чохли,
– Нічого... А втім, у мене тут був спінінг...
– Спінінг! – кліпав очима Олег Данилович. – Анатолію Івановичу! – гукнув він до чергового по монітору. – Хтось спінінг брав?
– Який спінінг? – здивувався черговий.
– Та ось у товариша з автомашини спінінг витягли.
– У нас на дебаркадері?
– Теж дивуюся...
– Та цього не може бути, – здивувався черговий. – У нас же морський порядок.
– Теж так кажу, – мовив Олег Данилович. – У нас порядок. Ви не хвилюйтесь, спінінг знайдеться. Може, хтось випадково взяв. Завтра принесе... Мабуть, якийсь оригінальний у вас спінінг. З шаблі, рапіри, шпаги?
– Та ні, – відповів я. – Звичайний ленінградський спінінг. Учора в магазині купив.
– Мабуть, по знайомству. Інакше б ним ніхто не зацікавився. Признайтесь, з-під прилавка брали?
– Та ні. Вони продаються вільно. Стоять майже в кожному магазині. Це не дефіцит.
– І все ж ви не хвилюйтесь. Вважайте, ваш спінінг лежить там, де й лежав.
– Та я не хвилююсь. Бог з ним, із тим спінінгом, – мовив я.
– Як це Бог з ним? І чому це ви не хвилюєтесь, коли я бачу, що ви хвилюєтесь. А я вам повинен сказати, що в нас нічого не пропадає. У нас порядок.
Я приїхав додому. Синок вибіг мені назустріч і запитав:
– Батьку, а де мій подарунок на день народження?
– Подарунок я тобі завтра куплю. Сьогодні ж вихідний день, і я забув, що рибальські магазини теж зачинені.
– Але ти ж учора казав, що спінінг уже купив.
– Так, – ледь стримався я, щоб не почервоніти. – Я його купив учора. Такий, як ти просив: ленінградський, з яскраво-блакитною ручкою... Але сьогодні мене запросили в гості.. Один морський вовк, і виявилося, що в нього теж день народження. Я подарував йому твій спінінг. Ти уже вибач. Ти ж свій, а він.. Завтра я тобі куплю точнісінько такого ж...
Борис Іванович поставив чашку і надкусив рогалика.
– А що ж далі? – майже водночас гукнули ми. – І все?
– Ні, не все. Наступного дня, перед обідом, і справді зателефонував мені Олег Данилович.
– Все в порядку, – бадьоро мовив він. – Я так і думав. Спінінг на місці. Це звичайний ленінградський. Чохольник зелений, тасьмочки сиві – правильно?
– Все правильно, – підтвердив я.
– Тоді чекайте мене з хвилини на хвилину. Я вам зараз його привезу.
Не пройшло й півгодини, як Олег Данилович завітав до мене.
Урочисто вручив спінінг і сказав: «У нас порядок. Можна сказати, морський. За п'ять років, відколи я це господарство очолюю, корка від пляшки шампанського не пропало».
Він міцно потис мені руку, побажав чомусь ні пуху ні пера і щез.
Я глянув на спінінг і зайшов у кімнату до сина.
– А ось і твій спінінг, – посміхнувся я.
– Спасибі, батьку, – зрадів він, беручи в руки подарунок.
– Рости здоровий, – мовив я і вже вийшов було геть, коли раптом почув стривожений голос сина:
– Батьку!
Я обернувся на оклик. Син стояв розгублений і кліпав очима. В одній руці він тримав спінінг, у другій – чохол від нього.
– Що таке?
– Глянь, – показав він на спінінг. – Він же оранжевий. А ти ж мені казав, що купив голубий...
Я прикусив язика і не сказав ні слова. Просто мені пригадалися слова Олега Даниловича: «У нас порядок. Я б сказав – морський».
Що морський, то морський, подумалося мені. Добре, що я там на ніч не залишив автомашину. Машина – це вам не спінінг, не золота шлюпка і навіть не довоєнний монітор. Тут десяткою не обійдешся.
۞
Не тільки гумор
Стара Діва і Дон-Жуан
Вона була засушена, мов гербарій. І пряма, як двері. Обличчя скидалось на жовтий протигаз, який дещо потемнів у коморі. Постава її нагадувала дошку для прання. Знизу догори вона була вся в зморшках: лице, одяг, взуття і, звичайно, панчохи, Останні, щоправда, поперемінно: по парних числах права панчоха, по непарних – ліва. Так ми безпомилково могли визначити, яке приблизно того чи іншого дня число. Якщо вже не знали точно, яке саме, то достеменно знали, парне воно чи навпаки.
У нас в установі ніхто не знав, як її звати. Якщо не брати до уваги касира і, можливо, ще кадровика. Ми її звали просто – Стара Діва.
З кожним роком вона не тільки згасала, але (що найстрашніше) розпалювався її характер. І чим ближче доходило до того рубежу, який ми називаємо небезпечним, тим нестерпнішим ставало наше життя. Її боялись навіть ті, хто за рангом по службі не мав би боятися. За інших я вже не кажу.
– Хоча б її хтось забрав від нас, – подумки мріяли ми.
– Або ощасливив дитинкою, – виніс припущення (чи пропозицію) голова профкому. – Може б, і характер її пом'якшав. Просила б квартиру, доглядала б за нащадком...
Але, судячи з усього, їй це не загрожувало. Та в один прекрасний день до нас у контору влаштувався на роботу старий Дон-Жуан (так ми його прозвали), щоб не сказати старий ловелас. Коли розв'язували кросворди, він постійно доводив нам, що кожна жінка – красуня. По-своєму. І що це тільки треба вміти бачити. Та, мовляв, таке щастя не кожному дано. Ми показали йому Стару Діву.
– Кожна жінка, – підняв він вказівний палець, – це запушений сад, якому вкрай потрібен чудовий садівник...
– От вам і карти в руки, – мовив, посміхаючись, я. – Спробуйте в душі нашої Старої Діви щось розбудити. Я вже не кажу, щоб вона квітувала. А ще хотів би помітити хоча б бруньку зав'язі.
– І що тоді? – запитав Дон-Жуан.
– Путівка в той санаторій, де для вас роботи непочатий край, – посміхнувся дещо безсоромний наш голова профкому.
– Тільки в круїз і тільки навколо Європи...
– Гаразд, – легко погодився голова профкому, вважаючи, що він нічим не ризикує.
– У такому випадку, – вів далі доморощений Дон-Жуан, – від профкому вимагається лише її номер телефону і домашня адреса... Якщо телефону нема, то...
На щастя, у неї було те і друге. І першим, і другим ми його негайно забезпечили.
– Коли чекати дива? – дещо нахабнувато поцікавився я, не приховуючи ні від кого ні іронії, ні єхидства.