– Інакше пошлю тебе зараз, – і ще раз витер сльозу, – не в хімчистку, не в побутово-пральний комбінат, а на кладовище... Ти пройдися по його сумних алеях, прочитай написи лише на пам'ятниках, де написано не «Дорогому Івану від Держплану», а «Івану від Богдани», «Дорогому Феді від Наді», «Колі від Олі», «Васі від Касі»... Так скажи, хто з нас раніше вмирає? Чоловіки чи жінки?..
– Буває, і жінки раніше, але чоловіки ледачі, одразу після смерті дружин одружуються, і їм уже не до пам'ятника. А жінки не такі...
– Ще одне слово, і пошлю ще далі... не в хімчистку, а в радіоательє або бюро по ремонту холодильників.
Дружина одразу прикусила язика. Навантажила на себе мішок і, вибачте на слові, поперла той лантух у пральню.
Ні, таки сильнющі ці жінки у вік атома. У мене, приміром, жіночка маленька, мініатюрна (її тільки виставляти на конкурсі мод), а витривала, як кінь Пржевальського. Сумки носить, кошики носить, лантухи, як заправський биндюжник, на плечі однією рукою закидає. Бо в другій тримає коляску, в якій сидить малюк, а з коляски ще звисає авоська, переповнена порожніми пляшками. Пляшки з-під чого – я вже не уточнюю, Бо тема нашого фейлетону дещо інша – як зберегти мужчин.
– Мене не мішки лякають, не сумки, – буває, схлипує дружина. – Мене наша сфера обслуговування лякає. У мене від тієї сфери уже ноги тремтять і вії сіпаються. Хоча б ти раз туди сходив...
– Ти хочеш, щоб тремтіли ноги у мене? Чого ж ти за мене виходила заміж? Щоб я тобі по хімчистках бігав?..
– Боже, які ви деспоти, чоловіки...
– Одну хвилину, – починаю філософствувати я. – Але ж я тобі нічого не забороняю. Ти ж у мене вільна, як птаха. Хочеш помити підлогу – будь-ласка. Хочеш попилососити кімнату – ласкаво просимо, усією сім'єю. Вибити килимки на парканах біля швидкісного трамвая – ось тобі в руки найкраща вибивачка республіки. Останнє слово техніки з чорного поліетилену, – гнеться, а не ламається. Словом, як ти...
А якщо без іронії... якось розчулився я. Та дружина – це ж твій друг! Хай там хто що не каже, але якщо вона тебе любить, носить сітки, мішки й корзини після роботи, бере штурмом автобуси й трамваї і при цьому намагається зберегти ще й красу та не відстати від моди, то її таки варто любити. Жінка – це незамінна в наш вік істота.
Саме за це я й свою люблю, Я вам чесно скажу, аби не дружина – не писати мені б цих рядків. З моїм характером у мене уже давно не те що брови сіпалися, а очі випромінювали б такі кола райдуги, що світ би мені став сіро-буро-малиновим. І все ж одного разу наважився. Я таки вийшов з дому і попрямував у хімчистку. Зайняв чергу за жінками, дочекався, здаю костюм, а товаришка зі сфери обслуговування глянула на мене й одразу в мені інтелігента визначила, словом, здогадалася, що я ще не знаю, що таке «смалений вовк».
– Ти що, вперше у хімчистці? – питає.
– Уперше!
– Воно й видно. Ти хоча б гудзики на штанях пообрізав, – і тиче мені в руки лезо. Взяв. Не встиг двічі чиркнути, як один раз по пальцях, другий раз по штанях.
– Таких не приймаємо!
– Яких «таких»?
– Порізаних і з цими ось плямами...
– Так я ж..
– Нічого не знаю... Он завідуюча сидить. Насіння лузає. Ідіть до неї.
Я до дами з гарбузовим насінням. Вона слухає мене, як монумент. Аби час від часу не попльовувала, сприйняв би її за манекен.
– Приймальниця каже... – підтверджую.
– Правильно каже, – перебиває вона мене. – А якщо ви ножем когось пирнули? А тоді з когось ті штани зняли? А тепер хочете, щоб чиюсь кров на ваших штанях наша хімчистка вимивала?! Нічото не вийде, громадянине. Бачили ми таких...
– Та ви що?!
– І котися звідси, поки я міліцію не викликала. Принесеш довідку з міліції, тоді й говорити будемо, – піднялася й повернулася до мене усім своїм антифасадом, якого не те що ножем – гаубицею з першого разу не візьмеш.
Потім пішов я пляшки з-під «Фієсти» здавати.
– Таких не приймаємо! – заявив приймальник.
– Чому?
– Ти про це в міністра спитай, а не мене! Калькуляції ще не зробили, прейскуранта не спустили, – заговорив він віршами.
Ходив я, ходив, поки підметки не відлетіли. Забіг у шевську майстерню «Сьогодні на сьогодні». Сідаю на стілець, скидаю чобіток.
– Айн момент, – каже той, що шилом щось штрикав. – Одна нога тут, друга там.
– Не зрозумів! – кажу,
– А я не до вас. Я сам собі командую. Робочий же час. А в гастроном тараню і пиво привезли. У нас інформація точна. Галі ж чобітки за це безплатно лагодимо. Хочете, біжіть за мною. Не хочете, сидіть босі.
Сам побіг, сам – примчав. Розгорнув пакунок. Взяв ту тараню за хвоста. Роздер її навпіл. Запах – умерти можна. Я навіть згадав, що зранку, крім чаю, нічого в роті не було.
Потім за пляшку взявся. Ковирнув корок металевою лапкою, тільки піна бризнула. Витяг гранчак з-під столу. Його колега теж молоток з цвяхами залишив у спокої.
– Товариші, – не витримав я, ковтаючи слинку. – Бога в животі майте. Я ж босий сиджу вже добру годину.
– А вас ніхто з нас не роззував. Самі роззулися, самі й взуйтеся.
А я їм на табличку показую: «Сьогодні на сьогодні», свято вірячи, що цим я уже їх пришпилю до стінки. А вони мені:
– А ще не вечір! Куди нам спішити, написано на сьогодні, сьогодні й зробимо.
– Ви ж на державній службі, – починаю їх соромити. – Ви ж для клієнта, а не клієнт для в...
– Стоп, стоп, папашо, – поставив склянку з пивом. – Бачу, нерви здають. А у нас не нейрохірургія, а звичайнісінька шевська майстерня імені дратви і дерев'яного кілка. Показуй підошви...
Показав.
– Ф'ю!. – присвиснув він. – Імпортна. Ні, не підходить. Ми спеціалісти по вітчизняних виробах. Тюпай, папашо, далі. Все за імпортом ганяєтесь. А хто свої, вітчизняні, купуватиме? – кричав він мені услід.
Додому я прибіг взутий на одну ногу.
– Що таке? – питає дружина.
– Рибонько, на роботу спішу. Дай мені інші черевики, а ці віднеси, будь ласка, в майстерню. Я тебе дуже прошу... Ах ти ж моя кішечка! Дай я тебе хоч поцілую. А то вже й забув, коли цілував.
– Що це з тобою? – глянула вона підозріло на мене.
А що я їй міг відповісти? Я ж то знав, у яке пекло її посилаю. Дай, гадаю собі, хоч поцілую жінку перед яким-небудь черговим стресом віку. Словом, побігла моя кішечка, мурликаючи якусь пісеньку, у прально-банний комбінат. Через кілька годин повернулася тигрицею. Якби не чергова порція поцілунків і пілюль, певно, скальп зняла б. А що буде завтра, після шевської майстерні і хімчистки?
Отже, з мужчинами ми проблему розв'язали. Принаймні з одруженими. Їм є кого посилати на передові позиції нашої сфери обслуговування. А от як бути з жінками? Хто їх вбереже від такого обслуговування? Оце питання.
Анафема
На святого Спаса отець Амбросій зібрав усіх парафіян, щоб привселюдно викрити підступи Люципера.
– Діти мої, – прорік отець Амбросій, – дехто з вас впадає у гріх і запитує, чому штучні супутники безкарно порушують твердь небесну, чому до цих пір ніхто не бачив Господа Бога. Знайте одне: Всевишній, хоч і незримий, але є скрізь і всюди як дух. А тепер він перебрався ще вище.
До церкви, захекавшись, вбіг церковний староста Іоанн:
– Святий отче, супутник з'явився...
Святий отець підняв перст і прошепотів:
– Огради нас, Владико небесний. Скинь його з небесі на нашу грішну землю!
– Отче, супутник не в небесах неприкосновенних. Це книжка «Супутник атеїста», або, як ви зволили виразитись, «супутник антихриста». У нашу крамницю її привезли.
Отець Амбросій полегшено зітхнув. Під вечір всевидиці Меланії і церковному старості Ісанну він глаголив:
– Брате і сестро мої во Христі, тепер люди на світі – не вівці заблудші, знають, що до чого. Лицем до книжки повернулись, а до Бога – спиною. Не легко нам, але якось жити треба. То боріться ж, раби божі, бо кожен мусить що-небудь робити. От ти, Меланіє, речи, що ти можеш, крім співів?