Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вранці ми знаходимо свій техпаспорт, точніше техпаспорт на автомашину, на чайнику, що парує.

– Як це зрозуміти? – іще дивуємось ми.

– А тобі що, повилазило? – культурно перепитує вона.

– Що це таке? – не придумавши нічого більш оригінального, повторюємо своє звичне.

– Чайник! – каже вона. – А в ньому чай для тебе.

– А це? – показуємо на відклеєну власну фотографію на шоферських правах, яка під випарами чаю скидається на шанхайський дашок. Тільки в мініатюрі.

– Ти знову через дрібниці починаєш... – що саме, вона не уточнює.

– Але ж це документи...

– У мене нічого під рукою не було. А що це таке – мені ніколи роздивлятися. Я завжди спішу, завжди запізнююсь. Сучасна жінка – це автоматичний робот. Ви нас такими створили,

– Ми?!

– Ви!

– Але ж ви самі вимагали рівності?! – стаємо білими, як болванка розпеченої сталі.

– Ти вже охолов? – дивиться вона на вас, сприймаючи вашу білизну за стопроцентний іній,

Ми на її іронію цього разу не звертаємо уваги. Ваші думки зайняті іншим. Розгадкою. І тільки тепер, саме в цю мить, нарешті все зрозуміли. Ми розгадали таємницю віків: «Чому для Помпеї настав останній день?!»

– Везувій! – кричимо ми. – Навіть Везувій вибухнув. Навіть він не витримав, хоча був справжнім спартанцем.

– Божевільний! – каже вона. – Везувій – це вулкан.

– Вулкан також не витримав! Навіть вулкан не витримав. А вулкан – не людина. Вулкан, можна сказати, цілий завод, а я жива душа!

Вона махає рукою і йде геть. Ми ж залишаємось зі своєю загадкою віків. Тепер ми знаємо, від чого загинула Помпея. Але хіба жінок це навчило? Що їм Помпеї, коли гинули цивілізації. Та й імперія загинула. Щоправда, Римська. Але ж цивілізована. Ось в чому загадка. А через що?!

Миша

Хочете, я вам розповім історію, зовсім не типову для нашого життя? Власне, не для всього життя, а для життя в будинку відпочинку.

Якось мені зателефонував приятель і похвалився, що його призначили директором будинку відпочинку.

– О, я тебе вітаю! – щиро кажу. – Коли й далі так піде, то незабаром станеш міністром, а я матиму першого міністра, з яким на «ти».

Він сердечно подякував. Бо про себе був ще зі школи високої думки, і побажання стати міністром сприймав як цілком реальне майбутнє, котре на нього чекало. Я на той час теж ходив майже в міністрах. І приятель знав: щоб зміцнити нові рубежі, не завадить закріпити давні тили.

Хоч як там було, а в гості по телефону мене запросив.

– Приїзди! – сказав.

– Ловлю тебе на слові. Я готовий. Ти ж мені, звичайно, влаштуєш люкс.

– Неодмінно. Хоч завтра, – розсипався він у виявах приязні, і це мене навело на думку, що я йому не байдужий, як до одруження – своїй дружині.

– Ну, завтра, Михайле Івановичу, я, певно, не зможу. А от через тиждень – вважай, що я твій натуральний гість власною персоною.

Після цих слів мені здалося, що його оптимізм опустився до позначки «нуль». Досвіду чоловік не мав, тож тепер подумав, що цей дзвінок йому обійшовся дорого.

– Де ти там? – гукаю. – Спазми горло затисли? Чи раптом язика надкусив? Чи, може, чекаєш від мене фрази: «Вибач, старий, я пожартував». Її не буде. Бо давно мрію знайти затишний куточок, щоб врешті-решт закінчити свою дисертацію. Отже, твій телефон, адреса? – Щоб трохи заспокоїти його, додав: – І вартість путівки. Не думай тільки захворіти, бо це може серйозно відбитися на твоїй кар'єрі, так успішно розпочатій.

Михайло Іванович справді зустрів мене, як доброго приятеля,

Страху, принаймні в очах, я не помітив. Він уже декому встиг похвалитися, що до нього приїде великий вчений. (Я тоді якраз працював над виведенням рідкісного птаха, котрий їстиме тільки колорадського жука. І цей птах, як і мій винахід, буде безсмертний, доки житимуть на нашій землі колорадські жуки). З Михайлом Івановичем одразу заприятелювало кілька голів колгоспів і два директори радгоспів, котрі спеціалізувалися на вирощуванні картоплі. Кімната й справді люкс. Там було створено всі умови для праці. Але перші дні заважали часті відвідувачі, з якими мене намагався познайомити Михайло Іванович. Кожний з них, виявляється, був його найближчий друг. Звичайно, після мене та його дружини. Мені набридло, і я йому через кілька днів сказав:

– Не такими пачками ти їх приводь. Все одно я з першого разу всіх не запам'ятаю.

Потім я його попросив створити мені ідеальні умови по лінії тиші. Він повимикав динаміки в нашому корпусі. Але відпочивальники зчинили такий галас, що йому довелося поставити ще й кілька додаткових. У тих кімнатах, де їх ніколи не було.

– Забери у мене телевізор, – сказав я.

Він виніс його, і я того ж вечора пожалкував. Тепер його вмикали на всю потужність у холі, якраз під моєю кімнатою.

– Принеси мені, як можеш, самовар, – прошу. – Мене часто на воду тягне. Побоююсь, що це діабет.

– Але чай при діабеті протипоказаний.

– Я питиму лише окріп.

Потім попросив дістати мені настільну лампу. Її принесла чергова з образою, що я такими дрібницями турбую директора.

Тоді я звернувся до неї, щоб вона в ту настільну лампу вкрутила ще й лампочку.

– Лампочок у нас нема. Ліміт вигорів ще в першому кварталі.

Я знову звернувся до Михайла Івановича. Йому це, бачу, не дуже сподобалося. Навіть трохи образило.

– Слухай, – сказав він мені сам на сам. – Я все-таки директор.

– Я пам'ятаю.

– Ти міг би до мене з такими дрібничками не звертатися.

– Я спробую.

Увечері принесла мені лампочку інша чергова і теж вилаяла.

– З такими дрібницями до директора! Що за відпочивальники пішли? Ну як діти! Неначе у лісі виросли.

Що я їй міг сказати? Попрохав:

– Як можете, то поміняйте цю лампу.

– А чим вона вам не до шмиги?

– У неї хтось вмикача відгриз.

– Не морочте голови...

Я все-таки зателефонував Михайлу Івановичу:

– Ти мені тисячу разів вибач...

– Що ти хочеш? Будь ласка, швидше. Бо в мене тут труби прорвало і пішла гаряча вода...

– Я б хотів настільну лампу із вмикачем. Як лягаєш спати і хилить на сон, тільки пальчиком натиснув...

– Буде тобі лампа, – й поклав трубку.

Лампу принесла та ж сама чергова.

– Ох ви й вередливий! Як вас тільки жінка терпить? Чи ви приїхали, щоб над нами... – І, не доказавши, так поставила лампу на підвіконня, що в жарівці обтрусилися волоски.

Я покликав її знову.

– Мені потрібна ще й лампочка.

– Ми ж вам учора дали!

– Дле ви її з тією лампою забрали, а ця не горить.

– А вона й не повинна горіти. Вона повинна світити. А ще, кажуть, грамотний чоловік...

Я хотів було зібрати речі, забрати гроші і, спакувавши валізи, спокійно виїхати додому. Але в курортній картці чітко стояло: «Грошей за куплену путівку не повертаємо».

Уночі я довго не міг заснути. Потім, коли починав уже дрімати, раптом почув шурхіт. Тоді шурхання повторилося. Хтось гортав мої папери. Сон як рукою зняло. Я увімкнув світло. Так і є. Миші!

Ні, я цього стерпіти не міг. Підвівся з ліжка й заходився їх розганяти віником. Заснув тільки на світанку.

– Таки поїду геть, – твердо вирішив я.

Хоч бери на ніч та рота марлею зав'язуй. Саме з таким наміром я зайшов до медпункту, а заодно вирішив поцікавитися у медиків, чи в них нема якоїсь отрути. Коли тут саме директор дає вказівки медперсоналу.

– Слухай, – почав я. – Ти знаєш, миша...

Але він мене не дослухав. Нічого не сказавши, негайно вийшов з кабінету.

– Для чого ви так? – докоряла мені симпатична лікарка. – Він усе-таки директор. І скільки це можна на нього казати: Миша, Миша... Теж хлопчика знайшли! Він давно у нас Михайло Іванович.

– Але я...

– Це ви той відпочивальник, який нікому не дає спокою? Все вам у нас не до вподоби. Харчі не подобаються. Вода не подобається, повітря не подобається, обслуговування не подобається... Люди не подобаються... Я просто дивуюсь, як товариші з таким характером можуть їздити в будинки відпочинку... Ви ж тут будь-кого доведете, вибачте, до сказу... Сонце хоча вам подобається?

15
{"b":"982588","o":1}