Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Під вечір ви збираєтесь додому. У вас усе болить. Поперек болить, голова болить, руки болять, груди болять, губи болять, очі болять!

Господи, думаєте ви. Швидше б на роботу! Швидше б до теплого ліжка без «месершмітів», без стоніжок і мокриць, гусениць і мурашок та сотні (якщо не тисячі), Бог зна, ще іншої тварі, що літає, повзає, смокче, кусається і падає саме тоді, коли ви, повернувшись на спину, починаєте похропувати.

І все ж, зустрічаючи знайомих, ви кажете:

– Як, ви досі не завели дачі? Ну що ви! Дача – це чудово! Дача – це відпочинок! Дача – це море озону! Океан зелені і всесвіт над вами! Дача облагороджує! Дача нас робить земнішими, і, головне, не забувайте: дача – це здоров'я! – Отак кажете ви у понеділок уранці, з перев'язаним оком і пофарбованою зеленкою губою у коридорі поліклініки, мріючи, щоб лікар хоч на три дні виписав бюлетень.

Після кожного вихідного дня дача вам дає право на такий відпочинок. Принаймні ви думаєте саме так. І не інакше.

Дитинство

Дитинство моє минало на селі. Ото коли вже сусіди були твердо переконані, що з мене виросте злодій, а мати казала: «Якийсь бусурман росте», то купили мені козу Маньку (для мого «виховання», розуміється).

– Як буде пасти, то може людиною стане, а то росте чортзна-що.

Пас я вранці у лісосмузі. У нас тоді була лісосмуга (тепер нема, кози поїли), а в обід приганяв додому. Сідав за стіл, а мати брала за вуха й питала:

– Знову по яблука лазив, а Манька сама була?

– Не лазив, їй-богу, не лазив. Вчора ще був, а сьогодні не встиг.

– Їж. Після обіду я тобі покажу садок.

– Не буду їсти. Чого за вуха тягнете?

– Їж, кажу, сухота суха. Бач яке сухе, цілими днями ганяє ще й не їсть! Їж, щоб тебе роздуло!

Я їв, але мене не «дуло». А коли вже набридало ложкою у мисці копирсатися, то казав:

– Наївся, борщу не хочу.

– І коли вже я тебе навчу спершу борщ їсти, а тоді вторе?

«Вторе» щезало з тарілки, а Манька подавала сигнал: я вискакував на горище, з-під сіна набирав яблук і біг з Манькою до річки. Після обіду я пас її коло річки. Там все-таки капуста, помідори, огірки. Я любив помідори й огірки, а Манька – капусту свіжу, в головках.

– Маню, сьогодні в город не залазь. Пасись ось тут, а я трохи покупаюсь, а потім і додому побіжимо.

Манька хитала борідкою і йшла собі, скубаючи траву, а я скидав штанці і плигав з трампліна в Сниводу. Купався довго. Потім приходили хлопці, і ми пірнали. Найкраще пірнав Мишко «Сокира» (у нього була така голова гостра).

– Гей, хлопці? Чия це коза?

– Моя, ащо?

– Ах ти шибенику! Знову на капусту пустив. Вилазь!

– Не вилізу, будете бити.

– Не буду, вилазь.

– А забожіться.

– Їй-богу.

– Дайте слово честі!

– Слово честі, не буду, вилазь!

– А як вдарите?

– Вилазь, кажу, а то я сам зараз до тебе доберусь.

– Добирайтесь, а я без штанів у село, а ви?

– Вилазь, а то одежу заберу.

– Беріть, то не моя, то Мишкова. Правда, Мишку? О, бачте, він плаче. А в нього є брат вищий за вас. Спробуйте, заберіть!

Мишко в цей час плакав і хлипав: «Братові скажу-у».

У Мишка брата не було, то він брехав.

– Ну що ж, я козу заберу.

– Дядьку, вилазю. А бити не будете?

І знову те саме. Дядько божиться, я вилажу, він бере мене міцно за руку.

– Але ви дали слово честі, дядьку, слово – закон.

– Я тобі дам закон, я тобі дам закон – козу в капусту пускати!

– Це ж вона сама. Я їй казав: «Не йди, а то мені перепаде». А вона, думаєте, послухала? А-а! Чого ж ви б'єтеся? А де ж слово честі?

– Забирай козу, а то я тобі покажу «слово честі»!

Я забирав козу і біг до Бугу без штанів. Штани Мишко ніс, а Манька мекала.

А потім захворіла наша Манька. На чужій капусті, напевне. І довелося Маньку збути. Переді мною і досі її благальні, розумні очі. Як вона дивилась на мене, коли вели її на ярмарок!

Продала мати козу, і на цьому мій «перелом у вихованні» закінчився. І знову мати казала:

– Як залізеш на чужу яблуню і вб'єшся, то додому не приходь!

А я лазив, не вбивався і приходив. Отаке було моє дитинство в ті перші післявоєнні роки.

На прийомі

Голова сільради села Вареникові Хутори Сергій Якович Саленко зобов'язав медпрацівників місцевої амбулаторії приймати хворих тільки в тому випадку, якщо вони здадуть курячі яйця.

(З листа до редакції).

Кабінет. Головний лікар і медперсонал сидять і роблять розкладку: хронічний тонзиліт – 9 яєць, стоматит – 8, запалення кишечника – 12, аскаридоз – 11, гіпофізарна кахексія – 19, бронзова хвороба – 23, гіменолепідоз – 18, вібраційна хвороба – 3 яєць (може побити), гігантизм і дивертикул Мекеля – по 24 яєць і т. д. і т. п.

– Доброго ранку вам!

– Доброго... Що у вас?

– Щось у попереку штрикає і смокче під ложечкою.

– Я питаю, що у вас у вузлику?

– А-а, у вузлику, то, знаєте, паляниця. До куми йшла...

– Ідіть далі. Нам не паляниця потрібна – нам яйця потрібні. Хто там наступний?

– Здрасті!

– Здрасті! Що скажете?

– А-а! О-о! Так язика обклало.

– Нічого страшного, хронічний тонзиліт. Яйця п'єте?

– П'ю.

– А інші повинні пити, як ви думаєте?..

– Зрозуміла. Принесу...

– От і добре. Заходьте...

– Добридень!

– Добр! Сідайте. Ага! У вас амелодійний перикардит... Півтора десятка яєць...

– І все пройде?..

– Здасте півтора десятка, тоді й говорити будемо...

– Та я вам хоч три десятки, ви тільки рецепт випишіть.

– По-перше, не мені, по-друге, це для сільради, по-третє, тоді випишемо, як яйця здасте...

– Здра!...

– Здра! Оголошення на дверях читали?

– Не можу...

– Що «не можу»?

– Розігнутися не можу, голови підняти...

– Нічого дивного. Звичайний радикуліт... Яйця є?

– Будуть...

– Коли будуть?

– Навесні. У мене такі прокляті кури, що тільки навесні несуться.

– От навесні й прийдете лікуватися.

– Тоді я на сонці вигріюсь...

– Добривечір!

– Добривечір! Принесли?

– Принесла!

– Скільки?

– П'ять.

– Мало.

– Але свіжі. Сьогоднішні.

– Зберете ще й завтрашні і – до мене. У вас же аскаридоз...

– О господи!... Хоч не лякайте такими словами...

– Привіт!

– Привіт!

– Слухай, голова болить. На частини розривається...

– Яйця?

– Які яйця?

– Курячі яйця.

– Ти що, смієшся з мене?

– А-а, це ви, Сергію Яковичу. Ніколи й вгору глянути: яйця ж заготовляю.

– Молодець! Дай якусь таблетку.

– Оголошення на дверях читали: поки яєць не здасте – ліків ніяких.

– Та я ж голова.

– Тут ви пацієнт.

– Я ж сам цю вказівку дав.

– Чому ж ви її самі порушуєте?

Кішечка

Гадаю, колись кимось кинуте гасло «Жінки, оберігайте мужчин» списувати в запасники ще рано. Як на мене, то чудесне і дуже потрібне, і дуже актуальне, і дуже необхідне гасло. Не знаю, як ви, а я без нього ні на крок. Я його замовив кращому художнику нашої столиці, взяв у золоту рамочку й вивісив у найпочеснішому куточку своєї квартири. Як тільки дружина раптом, м'яко скажемо, заартачиться, я їй одразу на гасло показую.

– Бачила, – кажу. – А це – дурний придумав? Це придумав наш геніальний сучасник. У вік нейтронів і прогонів, якщо хочеш нормально жити – оберігай мене, як мужчину, інакше... Інакше...

Далі я не договорив – дві скупі, але чоловічі сльози самі по собі витекли з моїх очей... Я їх, не соромлячись, витер і сказав:

19
{"b":"982588","o":1}