Під вечір ви збираєтесь додому. У вас усе болить. Поперек болить, голова болить, руки болять, груди болять, губи болять, очі болять!
Господи, думаєте ви. Швидше б на роботу! Швидше б до теплого ліжка без «месершмітів», без стоніжок і мокриць, гусениць і мурашок та сотні (якщо не тисячі), Бог зна, ще іншої тварі, що літає, повзає, смокче, кусається і падає саме тоді, коли ви, повернувшись на спину, починаєте похропувати.
І все ж, зустрічаючи знайомих, ви кажете:
– Як, ви досі не завели дачі? Ну що ви! Дача – це чудово! Дача – це відпочинок! Дача – це море озону! Океан зелені і всесвіт над вами! Дача облагороджує! Дача нас робить земнішими, і, головне, не забувайте: дача – це здоров'я! – Отак кажете ви у понеділок уранці, з перев'язаним оком і пофарбованою зеленкою губою у коридорі поліклініки, мріючи, щоб лікар хоч на три дні виписав бюлетень.
Після кожного вихідного дня дача вам дає право на такий відпочинок. Принаймні ви думаєте саме так. І не інакше.
Дитинство
Дитинство моє минало на селі. Ото коли вже сусіди були твердо переконані, що з мене виросте злодій, а мати казала: «Якийсь бусурман росте», то купили мені козу Маньку (для мого «виховання», розуміється).
– Як буде пасти, то може людиною стане, а то росте чортзна-що.
Пас я вранці у лісосмузі. У нас тоді була лісосмуга (тепер нема, кози поїли), а в обід приганяв додому. Сідав за стіл, а мати брала за вуха й питала:
– Знову по яблука лазив, а Манька сама була?
– Не лазив, їй-богу, не лазив. Вчора ще був, а сьогодні не встиг.
– Їж. Після обіду я тобі покажу садок.
– Не буду їсти. Чого за вуха тягнете?
– Їж, кажу, сухота суха. Бач яке сухе, цілими днями ганяє ще й не їсть! Їж, щоб тебе роздуло!
Я їв, але мене не «дуло». А коли вже набридало ложкою у мисці копирсатися, то казав:
– Наївся, борщу не хочу.
– І коли вже я тебе навчу спершу борщ їсти, а тоді вторе?
«Вторе» щезало з тарілки, а Манька подавала сигнал: я вискакував на горище, з-під сіна набирав яблук і біг з Манькою до річки. Після обіду я пас її коло річки. Там все-таки капуста, помідори, огірки. Я любив помідори й огірки, а Манька – капусту свіжу, в головках.
– Маню, сьогодні в город не залазь. Пасись ось тут, а я трохи покупаюсь, а потім і додому побіжимо.
Манька хитала борідкою і йшла собі, скубаючи траву, а я скидав штанці і плигав з трампліна в Сниводу. Купався довго. Потім приходили хлопці, і ми пірнали. Найкраще пірнав Мишко «Сокира» (у нього була така голова гостра).
– Гей, хлопці? Чия це коза?
– Моя, ащо?
– Ах ти шибенику! Знову на капусту пустив. Вилазь!
– Не вилізу, будете бити.
– Не буду, вилазь.
– А забожіться.
– Їй-богу.
– Дайте слово честі!
– Слово честі, не буду, вилазь!
– А як вдарите?
– Вилазь, кажу, а то я сам зараз до тебе доберусь.
– Добирайтесь, а я без штанів у село, а ви?
– Вилазь, а то одежу заберу.
– Беріть, то не моя, то Мишкова. Правда, Мишку? О, бачте, він плаче. А в нього є брат вищий за вас. Спробуйте, заберіть!
Мишко в цей час плакав і хлипав: «Братові скажу-у».
У Мишка брата не було, то він брехав.
– Ну що ж, я козу заберу.
– Дядьку, вилазю. А бити не будете?
І знову те саме. Дядько божиться, я вилажу, він бере мене міцно за руку.
– Але ви дали слово честі, дядьку, слово – закон.
– Я тобі дам закон, я тобі дам закон – козу в капусту пускати!
– Це ж вона сама. Я їй казав: «Не йди, а то мені перепаде». А вона, думаєте, послухала? А-а! Чого ж ви б'єтеся? А де ж слово честі?
– Забирай козу, а то я тобі покажу «слово честі»!
Я забирав козу і біг до Бугу без штанів. Штани Мишко ніс, а Манька мекала.
А потім захворіла наша Манька. На чужій капусті, напевне. І довелося Маньку збути. Переді мною і досі її благальні, розумні очі. Як вона дивилась на мене, коли вели її на ярмарок!
Продала мати козу, і на цьому мій «перелом у вихованні» закінчився. І знову мати казала:
– Як залізеш на чужу яблуню і вб'єшся, то додому не приходь!
А я лазив, не вбивався і приходив. Отаке було моє дитинство в ті перші післявоєнні роки.
На прийомі
Голова сільради села Вареникові Хутори Сергій Якович Саленко зобов'язав медпрацівників місцевої амбулаторії приймати хворих тільки в тому випадку, якщо вони здадуть курячі яйця.
(З листа до редакції).
Кабінет. Головний лікар і медперсонал сидять і роблять розкладку: хронічний тонзиліт – 9 яєць, стоматит – 8, запалення кишечника – 12, аскаридоз – 11, гіпофізарна кахексія – 19, бронзова хвороба – 23, гіменолепідоз – 18, вібраційна хвороба – 3 яєць (може побити), гігантизм і дивертикул Мекеля – по 24 яєць і т. д. і т. п.
– Доброго ранку вам!
– Доброго... Що у вас?
– Щось у попереку штрикає і смокче під ложечкою.
– Я питаю, що у вас у вузлику?
– А-а, у вузлику, то, знаєте, паляниця. До куми йшла...
– Ідіть далі. Нам не паляниця потрібна – нам яйця потрібні. Хто там наступний?
– Здрасті!
– Здрасті! Що скажете?
– А-а! О-о! Так язика обклало.
– Нічого страшного, хронічний тонзиліт. Яйця п'єте?
– П'ю.
– А інші повинні пити, як ви думаєте?..
– Зрозуміла. Принесу...
– От і добре. Заходьте...
– Добридень!
– Добр! Сідайте. Ага! У вас амелодійний перикардит... Півтора десятка яєць...
– І все пройде?..
– Здасте півтора десятка, тоді й говорити будемо...
– Та я вам хоч три десятки, ви тільки рецепт випишіть.
– По-перше, не мені, по-друге, це для сільради, по-третє, тоді випишемо, як яйця здасте...
– Здра!...
– Здра! Оголошення на дверях читали?
– Не можу...
– Що «не можу»?
– Розігнутися не можу, голови підняти...
– Нічого дивного. Звичайний радикуліт... Яйця є?
– Будуть...
– Коли будуть?
– Навесні. У мене такі прокляті кури, що тільки навесні несуться.
– От навесні й прийдете лікуватися.
– Тоді я на сонці вигріюсь...
– Добривечір!
– Добривечір! Принесли?
– Принесла!
– Скільки?
– П'ять.
– Мало.
– Але свіжі. Сьогоднішні.
– Зберете ще й завтрашні і – до мене. У вас же аскаридоз...
– О господи!... Хоч не лякайте такими словами...
– Привіт!
– Привіт!
– Слухай, голова болить. На частини розривається...
– Яйця?
– Які яйця?
– Курячі яйця.
– Ти що, смієшся з мене?
– А-а, це ви, Сергію Яковичу. Ніколи й вгору глянути: яйця ж заготовляю.
– Молодець! Дай якусь таблетку.
– Оголошення на дверях читали: поки яєць не здасте – ліків ніяких.
– Та я ж голова.
– Тут ви пацієнт.
– Я ж сам цю вказівку дав.
– Чому ж ви її самі порушуєте?
Кішечка
Гадаю, колись кимось кинуте гасло «Жінки, оберігайте мужчин» списувати в запасники ще рано. Як на мене, то чудесне і дуже потрібне, і дуже актуальне, і дуже необхідне гасло. Не знаю, як ви, а я без нього ні на крок. Я його замовив кращому художнику нашої столиці, взяв у золоту рамочку й вивісив у найпочеснішому куточку своєї квартири. Як тільки дружина раптом, м'яко скажемо, заартачиться, я їй одразу на гасло показую.
– Бачила, – кажу. – А це – дурний придумав? Це придумав наш геніальний сучасник. У вік нейтронів і прогонів, якщо хочеш нормально жити – оберігай мене, як мужчину, інакше... Інакше...
Далі я не договорив – дві скупі, але чоловічі сльози самі по собі витекли з моїх очей... Я їх, не соромлячись, витер і сказав: