І от одного разу ми виїхали на курорт. Я вже й не пригадую сьогодні, де ми були. Чи то в Ялті, чи Коктебелі. Але якось прибігає моя дружина й каже: «Ану, вгадай, кого сьогодні біля готелю я зустріла? Ніколи не вгадаєш!» – «Кого?» – перепитую. «Янічку!» – щасливо усміхаючись, відповідає вона. «Янічку? – перепитав я, ніби першого разу не почув. – Її чи його? Чи обох разом?» – «Його, – каже. – Бачила в готелі».
Дзвоню я в готель, цікавлюся. «Так, – відповідає черговий адміністратор. – У сто третьому номері зупинився. Телефон номер такий». Я телефоную йому. «О-о-о! – чую, радісно гукає. – Ти що, тут? Ану, негайно до мене! Одна нога там, друга – тут. Чекаю. У мене шампанське, коньяк і все таке інше».
Словам «І все таке інше» я не надав ніякого значення. Беру дружину – і до Янічки. Стукаємо в номер, він відчиняє. Кричить, як студент! «Кого я бачу! Заході, родной! – переходить на грузинський акцент. – Піть будєм, гулять будєм!»
Я заходжу, дружина за мною поріг переступає. «Здрастуйте, Петре Андрійовичу!» – вітається. Дивлюсь, а він раптом весь зблід. Зупинився на порозі і навіть на вітання не відповів. А тут раптом із люксу вибігають двоє миловидних дівчаток і до Янічки. «Ану, Петре Андрійовичу, показуйте свого шкільного друга». Моя обімліла. Я, між іншим, теж. «Чому ж, – кажу йому, – ти не попередив, що ти не сам! Ми думали, ти з Янічкою. А в тебе, я бачу, тут робоча обстановка. Дівчата, мабуть, стенографістки твої, секретарки?» – «Секретарка і кур'єрша. – підхоплює мій натяк Петро Андрійович. – Робота у нас тут екстренна... План... Горимо... Ї завтра треба все це здати... написати... передрукувати...»
«Від руки, – кажу йому, – то не те. А от якщо дівчатка. Та ще й професіоналки, то тоді... Все гаразд». – «Буде все в нормі, – заспокоює він мене. – Вони у мене обидві друкують. Пройшли курси...»
«Ну, вибач, – кажу. – Ми на вечерю запізнюємось. Нагулювали апетит. А тут, думаємо, давай забіжимо. Подивимось, як Яніч... Вибач, як тут Петро Андрійович поживає..» От бісова кава, – раптом зупиняю свою розповідь. – Знову охолола. Олександре Тимофійовичу, я не настільки зіпсований, як Олег Данилович, щоб пити холодну каву.
– Не підігрію, – відповів Олександр Тимофійович. – Поки не розкажеш, що ж було далі.
– Далі? Більше ми не ходили до Янічки. Моя дружина сказала: я бачити не хочу. Ненавиджу. Всі ви, чоловіки, однакові. Особливо коли в керівники якось виб'єтесь, секретарок заводите, автомашини державні, відрядження. Що вона під останнім словом розуміла, я й досі не знаю. А це ж, товариші, вчора, ви ж знаєте, затвердили мене начальником комунального господарства... Теж автомашина, секретарка. Поганенька, правда, але міняти не збираюся, щоб з перших днів анонімки не посипалися. Прибіг додому, щиро поділився з дружиною... Сьогодні зранку мій шофер відвіз її на роботу. А увечері вона прийшла... Як завжди, з сумкою... Натомлена... Подзвонила. Каже: «Ти хоча б якогось гачка прибив до дверей, товаришу начальник. Сумку ні на що вішати. Поки знайдеш ті ключі». – «Люба моя, – відповідаю щасливий, – буде тобі і гачок, і сумка, дай її, до речі, сюди, і дозволь, я тебе поцілую...» Так мені радісно було на душі... Я до неї з щирим серцем... Вона віддала мені сумку, а тоді як розвернеться і...
Далі треба щось розповідати?
Друзі посхиляли голови...
– Єдине, що скажу: коли нанесла цей удар, мене тільки одвірок підтримав. І ще, крім іскор ув очах, я запам'ятав: «Я тобі не Янічка!»
Що вона цим хотіла сказати – досі зрозуміти не можу. Та й взагалі, товариші, жінки – це таки інший світ. Їх так просто не зрозумієш.
Алконавти
– Ви знаєте, що я цю дачу навмисне купив у цьому забутому людьми і Богом місці, – розливаючи каву при багатті, розпочав свою розповідь Сергій Іванович. – Два роки все було спокійно. Як до мене хто й навідувався, то лиш дика кішка з двома кошенятами й тільки тоді, коли її полювання було безуспішне.
Сергій Іванович присів на пеньок. Ми глянули крізь віття саду на води Славутича, що ніс на своїх могутніх плечах дніпровський лайнер, на чотирьох палубах якого у пізніх вечірніх сутінках туристи вибивали фокстрот і в такт музиці щось малорозбірливе приспівували. Пароплав проходив повз нас, залишаючи в наших душах спогади про минулі дні незвіданої романтики і сум, незбагненний сум за днями юності, які ми не так використали, як слід було.
Коли звуки музики, повільно затихаючи, зовсім зникли і нам одиноко підморгував тільки залишений на цілу ніч самотній бакен, Сергій Іванович вів далі.
– А з цієї весни занадилися несподівано до мене гості. Почали вони з саджанців: абрикосів, персиків, інжиру. Потім взялися за яблуні, сливи, груші й троянди. Все це вони акуратно викопували і, як тільки я привозив нові, робили те ж саме.
Ні сторожа, ні сусідів тут, як ви бачите, поблизу немає та й ніколи не було. У цій невеличкій хатині над Дніпром колись жив дідусь-рибалка, а тепер живу я.
Сергій Тванович на хвилинку замовк, ніби прислухався до шуму у вітах саду, а тоді не поспішаючи продовжив:
– Що я вже не придумував: і залишав запис магнітофонний з вигуком: «А ви, злодюги, знову тут? Ось я зараз вам!» Магнітофон працював справно. Здебільшого лякав тільки мене та моїх домівчан, а молоденькі дерева й далі зникали з мого молодого саду.
Потім мої непрохані гості перейшли на рибальство: забрали спінінги, надувного човна, підсак, блешні, садки, жилку. Деревцята з останньої партії залишили.
В останні саджанці, забув вам сказати, у вершечки гілочок я по–
встромляв голки. Це дереву не шкодило, зате я їх завжди міг розшукати, якби мені довелося вдатись до тих пошуків. Принаймні коли я зайшов до дільничного і сказав йому, що мене обкрадають, він у відповідь тільки посміхнувся.
– Товаришу, я на вісім сіл один. У мене пропали, – так і сказав – «у мене», – магнітофони, автомашини, радіоприймачі, транзистори, гроші, а ви прийшли з якимись саджанцями... Це у вас ще благородні злодії. Люди, можна сказати. Садівники.
Соромно мені стало. Може, й справді садівники? Не садити ж їх за те, що вони сад вирощують. А тут уже переключилися садівники на мої рибальські снасті. Потім перейшли на господарський реманент: сапи, сокири, лопати, пилки, молоти і навіть цвяхи.
Хоч плач, хоч ставай Шерлоком Холмсом. Ось Олег Данилович, – обернувся Сергій Іванович до одного з наших приятелів, – не дасть збрехати. Саме з ним були ми двічі в ролі сільських детективів. Взяли кілька пляшок, хліба, консервів і, звичайно, каву в термосах, щоб спати не хотілося. Та ще пригодницьких книг і шахи. Просиділи ми на горищі першу добу спокійно. Ніхто нас не турбував. Та й ми не налякали нікого. А наступної ночі – нерви не витримали. Ми не могли більше трьох годин висидіти без світла. Засвітили ліхтарі, допили коньяк і почали співати. Кому ще кави? – перервав свою розповідь Сергій Іванович.
Ми заперечливо похитали головами.
– Тоді я докажу, оскільки вам ще спати не хочеться.
Найцікавіше попереду. Я помітив одну закономірність: крадії навідуються до мене щовівторка. У п'ятницю ввечері, одразу після роботи, я тут, у понеділок вранці виїжджаю додому, а в середу вранці знову прибуваю сюди і застаю розчинені вікна й двері: гості вже були.
Наступного вівторка я поклав собі залишитися на дачі. Власне, в понеділок виїхав звідти, а заночував цього разу у селі, в одного доброго знайомого. У вівторок зранку вийшов у засідку. Взяв рушницю, Джульбарса і вдав, що полюю на куріпок, які, треба сказати, тут водяться, хоча й не в такій великій кількості, як, скажімо, стоноги чи мокриці.
Десь пополудні мене на сон потягло. Коли це дивлюсь, а гості вже давно у мене на дачі господарюють, виносять фарбу, дві нові сокири, пилку, дошки.. Я аж очі заплющив: невже не дрімаю? Потім ущипнув себе за носа, протер очі. Ні, все так, як я вам роз повідаю.