Сан Санич керує
Так. Що ж, товариші, працюємо ми разом, так би мовити, не перший день. А де зміни? Де прогрес? От ви, Кундирьов, начальник заготівельного цеху. Що у вас там робиться? Не вмієте економити, розбазарюєте. Місячний план на 130 процентів виконали. Хіба це показники? Ви в газеті читали – люди по 240 процентів даюnь, а у вас – 130?! Це багато? Мало. Дуже мало, товариші. А вся біда в тому, що товариш Кундирьов, як і Довгоненко, зупинились на досягнутому. А взяти товариша Гусакова. Ви тут? Пробачте, як вас? Ніяк не розберу, що написано. Як вона друкує? Семен Оскарович, здається. Так ось, Оскар Семенович! Пробачте, Семен Оскарович! У вашому цеху поганенько з трудовою дисципліною – замість того, щоб ділом займатись, ви базіканням займаєтесь, а час іде, робота стоїть. Не вмієте цінувати дорогоцінного часу. Інші цехи вже борються за звання комуністичних. А у вас? Ні одного ударника компраці немає. А чому немає? А я вам скажу... Є? Хто? Ударники є? Одну хвилиночку, а у кого ж нема? У вас, Скоробогатов? Доберусь і до вас. У вас, значить, є. Це приємно. Приємно чути. Але зрозумійте, товариші, спочатку ліс возять, а тоді кору обтесують. А ви чого посміхаєтесь, Гордієнко? У вас що, все як слід? Не так вже q гладенько, як вам здається. Вам плакати треба, а ви смієтесь. Так, так, плакати. Політико-масову роботу занедбали, план щомісячно не виконується, а ви посміхаєтесь. На 170 процентів виконуєте, кажете? Все одно мало. Люди на 240 дають. Бач, заспокоївся. А нас, товариші, партія вчить не заспокоюватись... Шукати. Думати. Дерзати.
Тепер щодо раціоналізаторів. Не вбивайте, товариші, ініціативи. Дайте простір думкам! Менше запирайтесь у своїх кабінетах, побільше з людьми, в гущі народних мас. Ближче до них. Не бійтесь, сміливіше, товариші. Від цього тільки користь.
Що ви сказали, молодий чоловіче? Цех стоїть. Ви кому вказуєте? Ви що, не навчились зі старшими розмовляти? Так ви знаєте, хто я? Так, правильно, начальник контори. Ви, молодий чоловіче, не помилились, але я для вас батько, а ви мені вказуєте, що цех стоїть. Так, я начальників цехів міг би зібрати в себе в кабінеті – це правильно. А яке вам, власне кажучи, до цього діло? План. Нічого, натиснете, так, по-нашому, з вогником, ентузіазмом, все буде в порядку. Не можу ж я перекричать шум верстатів. Так ось, товариші, вам наглядний факт недисциплінованості. І це у вас, товаришу Гордієнко, і вам смішно. Соромно, соромно за вас. Я не знаходжу слів. Як так тільки можна. Цікаво, куди дивиться профорганізація, куди дивиться начальник цеху? До речі, після наради ви, товаришу Гордієнко, зайдете до мене.
Запитання будуть? Будь ласка. Щодо пропозиції Кузьменка? Розглянемо, розглянемо. Не хвилюйтеся, розглянемо, порадимось з керівництвом, все честь честю. Подумаємо. Два місяці, кажете, думаємо? Ну й що? І ще, може, місяців зо три думати будемо. А ви як думали? Все це робиться для нас, для нашої загальної справи. Ось і все. Тамаро Григорівно! Оголосіть третьому цехові, хай закінчують роботу, там проведемо нараду. Більше години не заберу. Можна розійтись, товариші. Начальники цехів, залишіться.
Сан Санич приймає
Хто? Тихомиров. Мене нема. Був і вийшов. Хто там ще за списком? Прокопенко – гнать у дві шиї, Сологуб – у три шиї, Петрова – в чотири, Семенка – галопом. Сьомушкіна – алюр і пилюка стовпом, Петруньов... Петруньов. Дев'ятий раз на прийомі? Нічого, прийде і десятий.
Хто там поза списком сьогодні? Скільки? П'ять чоловік. У капелюхах є? Нема. А по солідності, так би мовити, на вигляд? Один. Як прізвище? Білкун. Стоп, який Білкун? Знайоме прізвище. Чув. Невже він? Зрозуміло, що він. З «Перця». Так чого ж ви стоїте, Тамаро Григорівно? Та ви знаєте, хто це такий? Та це той, що колеться. Їжак. Просіть. Негайно ж просіть і ввічливіше, а то ви вмієте... знаєте, і забути про відтінок свого голосу.
А-а! Миколо Васильовичу. Так сказать, сучасний Гоголь. О, як нам потрібні в наш час ще Гоголі й Щедріни. Чехов, як і ви, наскільки я пам'ятаю, був теж за професією лікар і теж великий реаліст. Як це у нього там: хе-хе-хе, Хамелеон. Здорово він, хе-хе-хе, оцих Лошадкіних, Кобилкіних розмалював. Люблю, чистосердечно признатись, гумор, сатиру. Здорово люблю і горджусь гумористами. Кажуть, у наш час нема гумористів. Не може бути. Ніколи не повірю.
Без компліментів скажу – ви справжній гуморист. Розумію, розумію. «Скромність прикрашає людину». Але не можу, знаєте, не висловитись. Знаю, знаю, не перебивайте. Все знаю, дорогий Миколо Васильовичу. Така вже натура: люблю різать правду в очі, незважаючи на авторитети. От ви, скажімо, дивлюсь на вас: звичайний ніби собі хлопець з Поділля, а гуморист. Здорово ви, скажу вам, бюрократів чехвостите, умієте гуморком колотись. Не гуморок, а ніж у серце. Як це у вас там? Ага. «Полювання на поліпів». Сильна річ вийшла. Справжньою картеччю по неробах і дармоїдах чесонули. Прямо-таки як шилом в око... Що? Пробачте, Не за того приймаю? Не розумію. Не гуморист? А хто ж ви? В журналі «Перець» хіба не ви ото фейлетони пишете? Однофамілець? А чого ж ви мовчали? Чого ви сіли? Я вас запитую. Коли говорив? Не чув. Так це ж знаєте, як називається... У мене людей стільки на прийом, з кожним потрібно поговорити, а ви у мене дорогоцінний час забираєте. Це ж нахабство, це грабування серед білого дня. Не кричіть, не зчиняйте галасу. Це ви мені вказуєте? Хай, кажете, все одно. Але хто ви такий? Хто... Білкун? Знаю. Звідки? З... міністерства? Чого ж ви стоїте? Сідайте, будь ласка. Ви знаєте, я страшенно не люблю воду пити з сифонів. Краще з карафки. От тільки трошки душнувато стане, так я й з графинчика смокчу. Останнім часом особливо на водичку потягло. Правда, на живіт впливає. Але що вдієш, другий алкоголь. Без водички, як без повітря. Спробуйте і ви. З газком. Дякувати потім будете. На здоров'ячко, на здоров'ячко! Правда, легше, наче по жилах розпливлась. От бачите... Отже, з міністерства? Напевне, скарга? Не можу просто дивитись на оцих наклепників, душа до них не лежить. Пишуть і пишуть. Ну хоча б щось підтверджувалось, а то нічогісінько!. А Микола Білкун, виходить, не ваш родич? Жаль, видно, всі Білкуни талановиті. От і ви в міністерстві. Такі, пробачте, молоді і в міністерстві. Золота молодь, скажу вам, росте тепер. Скромна. От і ви.. Чому вам зразу не відрекомендуватись? Ні, скромничаєте. Ну, за що пробачаєтесь? Розумію, цілком розумію. У нас теж не все так гладенько, як воно здається. Є й свої недоліки. Але виправимо. Обов'язково виправимо. Ви подивитесь, підкажете, поговорите з людьми. На довго, так би мовити, до нас? Що? Ви... Ким? Моїм заступником. Я заступником був лише в 52 роки, а вам, пробачте, ледь за двадцять перетягнуло, і ви на таку посаду. Ні. Я проти. Не дозволю. Завтра сам особисто в Київ поїду, ні, не поїздом, реактивним полечу...
Сан Санич – охоронець порядку
НІ. Я вам відверто скажу: порядок – це мир тиші і спокою. Без порядку – життя не життя. Ось, приміром, я. У мене кругом в усьому порядок. Це погано? Добре. Порядок мене ніколи не підводив, якщо не брати до уваги одного випадку. Це було в молодості. Я запропонував, будучи п'яним, одній вийти за мене заміж. І женився, бо дурень. А все тому, що я люблю порядок. Отже, дотримуй свого слова. А потім дав собі слово – розвестись. І розвівся, бо люблю порядок.
Або взять, наприклад, учорашній день. Поспішаючи, підходжу до зупинки трамвая, дивлюсь, а люди товчуться. Я й кажу:
– Громадяни, не влаштовуйте ярмарку. В усьому повинен бути порядок! Правильно я кажу? Правильно. Тоді, будь ласка, всі в чергу. Хто тут бабусі – першими ставайте, сивобороді дідусі за ними, після дідів – жінки, потім дівчата, а тоді решта.