– Нічого, отче.
– От бачиш, Тому, браття, всю безбожницьку літературу потрібно закуповувати, щоб вона не діставалась парафіянам, які почали втрачати віру в Бога.
Наступного дня, з благословенням отця Амбросія, підсліпуватому старості Ісанну було доручено зібрати на храм гроші з парафіян і закупити всю богохульну літературу.
Привіз староста Іоанн цілу тачку «супутників» і розповів попові, що він чув, як люди просять у магазині Біблію.
– Свят! Свят! Да воскресне Бог, да розточаться вразі його, перехрестився отець Амбросій. – Купуй Біблії на церковні гроші та роздавай віруючим.
Перед молебнем отець Амбросій вручив Іоанну до Біблій віповідну кількість записочок такого змісту:
«Читайте книгу цю – святу із святих – та знайте істинну правду про Бога і релігію, бо це єдина книга, яка є втіленням не лжі, а кришталевої правди».
... У неділю дзвонили дзвони. Хвилювався отець Амбросій. А Іоанн каявся у гріхах своїх – розповідав преподобному, що сатана його поплутав: Біблія, як виявилося, була зовсім не та.
Того дня отець Амбросій оголосив анафему авторові «Біблії для віруючих і невіруючих» Ом. Ярославському.
Кажуть, анафема силу мала – «Біблію» Ярославського[8] видали ще раз багатотисячним тиражем.
1967 р.
Убивця лежав поруч
Бабуся, в якої я користував кімнатку, страждала на склероз. Вона мені щовечора розповідала одні й ті ж історії про вбивства та пограбування. До цієї теми бабця просто тяжіла. Всі пригоди, про які вона розповідала, чомусь відбувалися недалеко від Києва і обов'язково закінчувалися жахливими вбивствами. Щоправда, в одному випадку родичі вбивали сім'ю за гроші, виручені за корову. В іншому – сусіди, котрі якимось чином дізналися, що в їхніх сусідів є лотерейний білет, на який випав чималенький виграш. Але всі ці розповіді завжди мали одну і ту ж кінцівку:
– Ви двері добре зачинили? На засув? А ключ покрутили двічі? Мабуть, раз... Сходіть ще раз, перевірте... І про клямку не забудьте...
Я незадоволено вилазив з-під теплої ковдри, всував ноги в холодні гумові капці і йшов у коридор. Це переважно траплялося о 23-й годині, коли я тільки-но засинав.
– Обережного й Бог береже, – бубніла бабуся. – У наш час все може статися.
Коли ж я намагався доводити бабусі, що зачинив і на засув, і на клямку та двічі ключ обернув, то бабуся підсувала до себе стілець і починала: «А що на тому тижні трапилося в Боярці, ви чули?.. Так от послухайте...»
Я слухав тисяча перший раз. Як чергову казку Шехерезади.
– А все з-за чого? З-за дрібниці загинули.. Полінувалися перевірити, чи зачинені двері.
Мені це досить-таки набридло. Від розповідей моєї старенької Шехерезади занудило. Тому мені щодня по роботі доводилося обдивлятися телеграфні стовпи з оголошеннями «Здаємо кімнату»...
Але все це закінчувалося повною безнадією. Та одного разу я почув у трамваї: «Ворога б'ють його ж зброєю». Для мене ж баба – ворог № 1. А що коли розповідати їй про вбивства та пограбування?
У бібліотеці я взяв підручник по судовій медицині і почав ретельно вивчати його. Тепер у моєму власному арсеналі були факти про вбивства утинком[9] з рушниці зразка 1891 року, саморобним пістолетом «Зроби сам», тупим кухонним ножем заводу «Дитяча цяцька», сокирою та макогоном об'єднаної артілі «Рупминтопкрепсхембумбач». А також, як задушити простирадлом швейної фабрики «Киянка», краваткою одеського виробництва «Маяк», паском фірми «Синтетика» та саморобним очкуром[10] «Козак Мамай та його молодиця».
Цих фактів мені вистачило на увесь тиждень. Я бабусі про кожне вбивство розповідав добросовісно і ніколи не спекулював на її склерозі. Щовечора подавав їй все нові й нові факти. Один жахливіший іншого. Фантазія навіть справжньої Шехерезади не могла нічого більш страхітливого вигадати. Бабця зробилася як приручена.
Все йшло гаразд. І коли я, здається, був близький до мети (бо тепер не я, а бабця перевіряла після мене засуви й клямку), господарка несподівано виявила бажання перенести свій тапчан до моєї кімнати.
– Так буде зручніше, – сказала вона. – Ви тепер можете мені
лежачи розповідати...
Я похолов, коли повернувся з роботи, – бабусин тапчан був до мого ліжка навіть ближче, ніж я уявляв. Того ж дня я заприсягся нікого не запрошувати до себе в гості. Бабусин тапчан наче злився з моїм ліжком під широким зеленим покривалом в горошок...
Мій мозок працював з швидкістю реактивного двигуна. Потрібно було негайно щось вживати. Але що? Як вижити з своєї кімнатки бабцю? Тепер я готовий був тричі на ніч перевіряти засуви, аби лише стару хтось забрав від мене.
І тут я згадав. Це було років п'ять тому... Я тоді мешкав в однієї бабусі. Напередодні від'їзду вона мені подарувала золоту монету з профілем царя Миколи. Вона, подумав я, і повинна мене врятувати. Саме про це і зважився розповісти бабусі, але дещо домисливши.
– Одного разу стара хазяйка своєму молодому квартирантові подарувала золоту монету. За годину, – підкреслив я, – бабця була мертва. Квартирант її задушив...
Подібного я ще бабці не розповідав. Досі до квартири вривалися вбивці тільки у двері. Цього разу вбивця лежав поруч. За моїми підрахунками, бабуся тут же мала перетягти тапчан до себе в кімнату... Вона явно не чекала такого закрученого сюжету і, як я сподівався, негайно підвелася і опустила з тапчана ноги.
– Крізь морок темряви, – продовжував я, – квартирант простяг до горла хазяйки свої кістляві руки...
Бабуся зіскочила з тапчана і ввімкнула світло...
– Він стис її за горло. Але бабуся, на диво, виявилося, мала надзвичайно дужу шию. Тоді він стяг капронову мотузку (на ній господарка вивішувала білизну) і зашморгнув петлю.
Моя бабуся взяла для чогось в руки сікача і пересіла на табуретку.
– Тоді, – вів я далі, – він забив у сволок вухналя. Такого великого цвяха...
Це була моя остання розповідь. Цього разу я, здається, згустив фарби. Всю ніч ми просиділи з бабцею при світлі, не спускаючи один з одного очей. Я дивився на бабусин сікач, вона на подушку, яку я тримав у руках.
Наступного дня бабця перевірила всі свої клямки, замки і засуви ще до того, як я прийшов з роботи. Це я зрозумів, коли спробував увійти до хати.
– Ваша валізка стоїть біля хвіртки, – повідомила бабця з-за дверей, і ще раз виразно дзенькнула клямкою.
1967 р.
۞
Літературні пародії
Причина смерті – щастя
Модерна повість
РОЗДІЛ І
Діда, здається, до цих подій у селі ніхто не знав. Чували, що живе такий, але й то непевно. А може, вже й помер, хто його зна. Насправді дід жив. Сам. У нього ні внуків, ні правнуків.
Жив дід у селі Полягайло. Колись ще в давнину осіла тут сім'я Полягайлів. Від них і пішли всі прізвища. Проте, щоб не було плутанини (як село розрослося), дехто змінив своє прізвище. Аскольд Іванович – голова сільради став Поганяйлом, голова колгоспу Сидір Харитонович – Небувайлом, секретар сільради Харлампій Свиридович – Придибайлом, Максим Галушович, лісничий, – Посягайлом, Петро Семенович, головлікар, – Простягайлом, начальник філії зв'язку Іван Кирилович – Побігайлом, голова споживчого товариства Кирик Тодосович – Напувайлом. От тільки достоту ніхто не знав, як дідове прізвище.