Литмир - Электронная Библиотека
A
A
РОЗДІЛ II

Голова колгоспу пригадує: колись дід не раз заходив до контори і, здається, просив пенсію. А голова відповідав:

– Мій батько у ваші літа, діду, хури сіна перевертав, а ви пенсії хочете. Ідіть і працюйте, діду.

РОЗДІЛ III

Пригадує й голова сільради діда навіть краще, ніж голова колгоспу. Бо він пам'ятав: діда по-вуличному звали Каленик. От тільки забув, як дідове прізвище. А що приходив дід, пам'ятає точно. Просив, аби вплинув на голову колгоспу, бо хату й досі не підремонтували.

– Вплину, Каленику, вплину, – так і звав, не соромлячись, Поганяйло.

РОЗДІЛ IV

Згадує його і лісничий. Дід колись просив у нього обаполів.

РОЗДІЛ V

Нещасливий був дід. Не везло йому. Та найщасливіший день у діда все ж настав – у день його смерті. Бачив би він, що робилося в селі! Хто тільки не був на його похороні?! Чи міг будь-коли навіть мріяти про таке старий? Ніколи!

РОЗДІЛ VI

Крім усіх смертних села, таких як дід, на похороні були присутні особисто голова сільради, голова колгоспу, голова сільського споживчого товариства, завмаг. Навіть піп, і той прийшов, хоч дід був безбожником з безбожників і просив сусіда Прокопа замість хреста поставити на його могилі коцюбу.

РОЗДІЛ VII

Прибув і лісничий. Привіз дідові на домовину найкращих дощок. Колись той просив обаполів. То на тобі, та не згадуй мене лихом. Це ж ти, здається, до мене приходив по дерево. Ну, звичайно, ти. По бороді впізнаю. Це ж ти, дотепнику, тоді й казав мені: «А дощок на мою смерть ви хоч випишете? Всього чотири штуки, та й не довгих, бо, на ваше щастя, короткий вродився».

– Випишу, діду, випишу. Не хвилюйтесь, ідіть спокійно.

І пішов дід. І ось діждався. Лісничий йому сам привіз не чотири дошки, як просив дід, а п'ять.

РОЗДІЛ VIII

Приїхав на похорон і працівник райцентру. Він теж тепер пригадав старого по бороді. Дід приходив до нього, скаржився, здається, що соломи не виписали, підводи не дали. І він тоді запевнив діда:

– Порадимось, обговоримо.

РОЗДІЛ IX

Знає діда «в лице» і начальник філії зв'язку. Точніше не все лице знає, а тільки половину (у віконечку на пошті бачив). Просив старий написати за нього кудись супліку, бо за царату не навчився грамоти. Часи були не ті.

– Допоможемо, діду, обов'язково допоможемо. Тільки паперу глянцевого дістаньте. Бо на такому папері писати незручно.

РОЗДІЛ X

Шукав дід глянцевого паперу у сільраді, в секретаря. (Він теж на похорон прийшов). Просив, бо вельми треба. Відмовив секретар.

– Не вистачало, – сказав, – щоб на нашому папері ще й ти скарги на нас писав. Йди, діду, бо ми тебе, мабуть, впишемо!

РОЗДІЛ XI

Нема вже діда. Нікому тепер не завдаватиме він клопоту.

Помер дід від щастя. Дали йому в районі пенсію, а так, як дрібних не знайшлось, то загітували старого взяти лотерейну картку. І треба ж такому статися! Ніколи дідові не таланило, а тут на тобі – виграв!

РОЗДІЛ XII

Дід не хвалився. Про виграш не казав нікому. Бо й сам не знав. Але Прокопова Зінька – сусідка дідова, приносила газету, то геть усі цифри в газеті і ті, що у дідовій книжечці, сходяться. І номер, і серія, і навіть зірочка. А проти отого номера надруковано: автомашина «Москвич». І ще Зінька сказала, ніби їй так у школі вчителька пояснювала (Зінька до третього класу ходила), коли не хочете «Москвича», діду, то візьміть гроші. Це аж цілих... І назвала дідові величезну суму. Як почув таке дід, то в ту ж мить і помер. Від щастя.

РОЗДІЛ XIII

Перелякана Зінька вибігла з хати.

– Дід Каленик помер, – на все село заголосила.

– Нарешті дочекався дід щасливого дня, – говорили чи то всерйоз, чи то жартома люди.

РОЗДІЛ XIV

Лежав дід, як і жив, один як палець. Не було поруч нього ні голови сільради, ні його секретаря, ні голови колгоспу, ні членів правління, ні начальників, ні представників, і, звичайно, піп не приходив, що тишком інколи в селі хрестив ще немовлят і ховав старців, у яких були родичі.

РОЗДІЛ XV

Відійшла Прокопишина Зінька від переляку і шепнула на вухо Ванькові – синові Аскольда Івановича:

– А дід Каленик на лотерею машину виграв і помер. Смішний...

РОЗДІЛ XVI

Того ж вечора до Зіньки прийшов сам голова.

– А що це ти, дівко, язиком про машину плещеш?

– Бо правда. Виграли дід і померли. Можете самі пересвідчитись.

– Ну, то показуй, де той дід живе.

РОЗДІЛ XVII

Повела Зінька Аскольда Івановича до дідової хати. Дід лежав задубілий на табуретці біля столу. Поруч нього валялася газета (Зінька забула) з таблицею розіграшу і книжечкою діда з номером лотереї. Дід лежав. Очі були розплющені, а губи сміялися. І Зіньці стало страшно. Голова заглянув у книжечку, потім в газету і, остаточно пересвідчившись, що й номер і серія сходяться, сказав, щоб Зінька про це нікому ні слова. Та вже було пізно.

РОЗДІЛ XVIII

Про дідову смерть і лотерею все село знало. Того ж вечора сюди завітали і голова колгоспу, і секретар сільради, і начальник філії зв'язку, і головлікар, і лісничий, і члени правління, і... і... і...

РОЗДІЛ XIX

Тієї ж ночі майже в усіх світилося в вікнах. Навколо дідової смерті точилися мрійливі розмови.

– Коли тобі вдасться вирвати того квитка, – казала головиха перша, – то тоді я зможу на базари їздити на власному «Москвичеві», і ніяка автоінспекція мене не зупинить.

РОЗДІЛ XX

Голова сільради думав про інше: «Для повної гармонії на його обійсті бракує тільки гаража з голубим автомобілем».

РОЗДІЛ XXI

Менш егоїстичні думки свердлили голову секретаря, сільради. Він ладен був «Москвича» подарувати тому, хто одружиться на його 29-річній Дуньці.

РОЗДІЛ XXII

Радився і начальник філії зв'язку зі своєю половиною: – чим доставляти тепер пошту – на власній машині, а конюха звільнити і на цю посаду взяти свою дружину, чи й далі возити кореспонденцію кіньми.

РОЗДІЛ XXIII
22
{"b":"982588","o":1}