Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Це станеться не раніше, ніж ви виб'єте мені путівку в круїз... – мовив Дон-Жуан і, вклонившись, сказав: – Маю честь.

Наступного дня Дон-Жуан (чомусь саме у мене, а не в голови профкому) поцікавився, чи я одружений. Я, звичайно, заперечливо похитав головою. Вважав, що це для мого щастя неабияка розкіш.

– Це чудово, – так багатозначно промовив він, що я подумав, чи не збирається він свій експеримент зі Старою Дівою проводити на мені.

– Тільки під дулом пістолета дванадцятого калібру, – раптом

вигукнув я.

– Що під дулом пістолета? – перепитав він.

– Одружите мене з цією плоскодонкою. Якщо це вам коли-небудь удасться...

– А я й не збираюсь, – спокійно відповів він. – У мене й на думці такого не було.

Я полегшено зітхнув.

– Я вас тільки хотів попрохати, – говорив старий Дон-Жуан. – Як старого парубка чи холостяка... Що вам більше імпонує?

Мені не імпонувало ні те, ні друге, і він це зрозумів, не чекаючи відповіді.

– У такому разі, в мене до вас кілька запитань. Перше з них: чому ви не одружені?

– Не зустрів у цьому світі жінки-ідеалу!

– Тоді напишіть, якщо ваша ласка, якою, по-вашому, має бути дружина-ідеал?!

– Це мені зробити легше, ніж заповнити анкету перед виїздом у круїз, скажімо, Середземним морем... Але на цьому протигазі...

– Я вже про це чув. У даному випадку я думаю не про вашу егоїстичну душу. А про душу цілого колективу і душу цієї небоги, – відповів він. Мовчки подав мені аркуш паперу й авторучку. Я виклав цілу платформу щодо погляду на дружину-ідеал. Зокрема, торкнувся таких негативних рис жінки, які відштовхують від себе чоловіків, не давши можливості до себе й наблизитися. А саме: почуття постійної правоти, невірність, надмірна самовпевненість, нещирість, носіння штанів при досить-таки гарній фігурі і струнких ногах, чоловічих картузів, краваток, при наявності обов'язкової цигарки в зубах і цвиркання через нижню губу, крізь прокурені зуби. Все це мене мало приваблювало в майбутніх подругах життя, тож усе це виклав начистоту, не забувши вказати, щоб дружина в майбутньому була життєрадісна й глухоніма. Лягаючи в ліжко, не кидала фразу: «А де гроші?»

Він покірно й мовчки взяв аркуш того паперу. Щиро подякував і вийшов.

Минув тиждень, другий, четвертий. Все йшло у нас, як і досі. Наша Стара Діва зробилась ще злішою. Тепер панчохи на обох ногах почали братися брижами, і ми зовсім втратили числову орієнтацію.

Але раптом – несподівано, як казав наш старий Дон-Жуан, у перший тиждень другого місяця ми помітили новеньку особу в нашій старій установі. Це була, здасться, фарбована блондинка, яка здалеку скидалась на фею. Її поставі могла позаздрити рання Лоллобриджида і пізня Софі Лорен.

– Невже Стара Діва звільнилась?! – зробила припущення моя сусідка, дивлячись у сусідній відділ через чотири скляних перегородки. Щоб відповісти на це питання, ми послали до сусідів розвідника.

– Товариші! – примчав наш посильний. – В образі блондинки – не хто інший, як наша Стара Діва. У неї, здасться, розпочався період Ренесансу.

За цим відродженням ми спостерігали день за днем і все більше дивувалися.

– У неї хтось є, – сказала наша співробітниця, яка знала про всіх завжди більше, ніж вони самі про себе.

Через день вона повідомила, що у Старої Діви нові японські надувні бюстгальтери.

– Про інші предмети жіночого туалету я вже мовчу, – багатозначно мовила вона.

– Дама наша цвіте й пахне, – сказали ми, помітивши в неї квіти на зачісці і грудях.

Якогось дня я не витримав і сам підійшов. Але настільки розгубився, що піймав себе на думці, що хочу з нею познайомитися, та не наважуюсь. По-перше, ми багато років працюємо разом. По-друге, в одній касі одержуємо гроші. По-третє, в одному буфеті обідаємо. І тільки тепер я згадав, що забув її ім’я. Ми просто називали її Старою Дівою, і цього було достатньо. Коли ж я глянув на ту квітку, що спалахнула на її грудях і не збиралась найближчим часом обсипатися, я не витримав і запитав:

– Де ж той садівник, що зумів виростити такий квітучий бутон? – Мені хотілося ще додати: «На такому малоперспективному грунті», але своєчасно стримався. Підійшов Дон-Жуан. Я його відвів убік і сказав: – Запросіть її до ресторану. Від мого імені...

– Тепер нічого не вийде, – холодно відповів він. – На готовеньке всі ласі. А жінки – як квіти.. Їх постійно треба доглядати й вирощувати. А це не так легко... Я вже мовчу про матеріальні витрати, але скільки для цього потрібно праці, мужності і сили волі...

– У неї вже є наречений?

– І не один, – посміхнувся Дон-Жуан, ніби цим нареченим був уже він.

– І хто ж, коли не секрет?

– У мене від вас ніяких секретів. Можу назвати, але путівки доведеться подвоювати...

– ?

– Дуже просто. Я незабаром одружуюсь і свій перший медовий місяць мрію провести на водах Середземного моря. У круїз я без нареченої (самі здогадуєтесь) не поїду.

– Гаразд, – з неприхованою заздрістю здався я. – Гадаю, буде і друга путівка, але за таких умов: поясніть, як вам удалося цю засушену пустелю перетворити в квітучу оазу і хто її жених?

– Завдяки вашій анкеті, – нахабнувато посміхнувся він. – Ви знаєте, ваші погляди на жінок збіглися з моїми.

– Ну і що?

– А далі справа техніки й терпіння. Пам'ятайте: жінки люблять настирних і терплячих, Жінки – це тільки на перший погляд неприступні фортеці, але після постійних психологічних атак, пізно чи рано, вони змушені викинути білий прапор, якщо фортецю не захопить інший.

Але перейдемо до більш конкретного предмета. Спочатку я виробляв у неї характер. Коли дикий барс почав скидатися на дику кішку, я поклав собі за мету прирівняти її до кімнатної. Потім щовечора я їй видзвонював по телефону. Ці телефонні дзвінки мені нагадували вечірні серенади ХХ віку. Я казав, що прочитав її оголошення в газеті... «Але я ніякого оголошення на давала!» – кричала вона мені в трубку. Та я на ці окрики не звертав ніякісінької уваги. Я казав, що про таку ідеальну жінку, як вона, я все життя мріяв і йшов до неї весь свій вік. Незабаром вона перестала кидати трубку і сказала, що вона й справді бачила те безглузде оголошення, яке (вона певна) хтось із наших подав у газету.

– Яке це має значення?! – перебив я її. – Припустимо, що це оголошення дав я. Але скажіть, будь ласка, ви що, не хочете бути схожою на таку жінку, яку я описав?

Вона не встигла відповісти, і, поки приходила до тями, я їй почав наказувати... Так, так, наказувати. Жінки це люблять, коли ними трохи командують, а не потакають.

– Негайно сходіть у галантерейний магазин. Купіть кілька пар блакитнооких панчіх.. Кілька – кольору кримського загару. Пригляньтесь до ніг красунь-модниць. Спробуйте наслідувати їхню ходу. Гайніть у перукарню... Зустріньте художника, дизайнера, кращого майстра ательє (бажано чоловіка), порадьтесь з ним, яка вам до лиця зачіска. Збийте її на голові так, як гарна господиня збиває зі сметани масло і потім виробляє, що захоче. Зробіть і ви кілька кандибоберів...

– Ви з мене насміхаєтесь, – ледь чутно, але уже приборкано мовила вона.

– Ніскільки. Ви тільки прислухайтесь. Що ви від цього втрачаєте, якщо це й насмішка? Тільки виграєте. Не утюжте грудей, наче праскою, Випряміть їх, як правофланговий парадно-показової роти. Полюбіть чистоту, як професіонал-фармацевт. Не забувайте, чоловіки люблять чистоту, хоча самі... Не будемо уточняти... Мова не про них.

Поміняйте ходу боксера-любителя на ходу моряка далекого плавання. Не ходіть по-качиному. Особливо коридором установи. У вас же стан – як капиця біля ціпка. Чому ви не вигинаєтесь? Повірте мені, я спеціаліст у цій справі...

– Ви насмі...

– Ніскільки, – так само коротко відповів я. – Я хочу всім отим чиновникам, які вас щодня бачать і звикли до вас, як до калькулятора установи, показати їм, що ви перш за все – жінка.

– А яке вам до цього діло?..

– У мене парі.. На дванадцятимісячну зарплату, – дещо гіперболізував я. – Змилуйтесь, – не підведіть мене. Я старий жокей. Я завжди вигравав, бо завжди ставив на перший погляд, чуєте, на перший погляд, на непоказну кобилку... Вибачте за це порівняння, але кращого зараз у мене під рукою нема... У вас добре жіноче серце...

12
{"b":"982588","o":1}