Мені раптом згадалися овечки, коли я 'їх вперше побачила — 'їх було сотні, і як наша машина в’їхала в отару на задвірках студії старого Лемлі[55]. Зніматися в картині вівцям не подобалося, та картина з вівцями дуже подобалася чоловікам, що сиділи з нами в машині.

— Кльово? — вигукували вони.

— Це те, що тобі треба, Діку?

— Аж дух захоплює.

І чоловік, до якого вони зверталися як Дік, стояв у повний зріст у відкритій машині, викапаний Кортес[56] чи Бальбоа[57], що озирає безбережні баранці сірого моря. Навіть якщо я колись і знала назву тієї картини, то давно вже геть забула.

Ми їхали вже годину. Переїхали через річечку по старому гримучому залізному мосту з дерев’яним настилом. Вже кукурікали півні. Всякого разу, як ми проїжджали повз ферми, нашу путь супроводжували синьо-зелені тіні.

— Я ж казав, що скоро світає, — кинув Вайлі. — Я тут неподалік народився. Єдиний син геть зубожілих злидарів з Півдня. Сімейний дім зараз — сарай чи нужник. І було в нашому домі аж четверо слуг: батько, мати та дві сестри. До їхньої гільдії я вступати відмовився, а натомість подався до Мемфіса зробити власну кар’єру, яка зараз зайшла в глухий кут.

На цих словах його рука обійняла мене.

— Сесиліє, виходьте за мене заміж, і буде в мене свій пай у статках Брейді.

Він був настільки обеззброююче щирим, що я опустила голову йому на плече.

— До речі, чим ви займаєтесь, Силіє? Ходите до школи?

— Навчаюсь в Бенінґтоні. Перейшла на третій курс.

— О-о, тоді перепрошую. Мав би й сам здогадатися. Я ж бо не мав такого щастя навчатися в коледжі. А тут — аж третій курс! Я от листав «Есквайр»[58], Сесиліє, так вони стверджують, що на третьому курсі навчатися вже нічому.

— Чому всі думають, що у коледжі дівчата тільки й...

— Тільки не вибачайтеся. Знання — то сила.

— А знаєте, судячи з ваших слів, ви тільки Голлівудом і живете, — сказала я. — А він відстав, і відстав на багато років.

Він удав, що ошелешений.

— Це ви до того, що дівчата на Сході не мають особистого життя?

— Та навпаки, якраз мають. І взагалі, ви дошкуляєте мені своїми питаннями. До речі, відпустіть мене.

— Не можу. Бо зайвий рух — і ми розбудимо Шварце. А в бідолахи, здається, це перший сон за тиждень, якщо не більше. Послухайте, Сесиліє, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навіть не роман, а так — інтрижка. Так от, коли він закінчився, вона мені сказала тоном, який не терпить заперечень, і сказала от що: «Навіть і не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, інакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлівуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мій чоловік має тут більшу вагу, ніж ти».

Його відвертість мені знову сподобалась. Незабаром таксі завернуло на довгу алею із запаморочливим запахом живоплоту та нарцисів і зупинилося біля великого, сірого в світанкових сутінках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водій обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлі цикнув на нього, показавши на Шварце, і ми навшпиньки вилізли з авта.

— Зараз всередину не потрапити, — люб’язно пояснив таксист.

Ми з Вайлі вийшли та сіли під широкими колонами.

— А цей Шварце? — запитала я. — Він хто?

— Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кінооб’єднання. Чи то колишній «Ферст Нешнл», чи то «Пара-маунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз він на бобах. Хоча, він такий, що викараскається. Зворотного шляху до Голлівуду нема тільки пропащим наркоманам та п’яницям.

— Бачу, ви не високої думки про Голлівуд, — припустила я.

— Та ні, чому ж! Та хіба про це треба теревенити на світанку на сходах дому Ендрю Джексона?

— А мені Голлівуд подобається, — наполягала я.

— А як же інакше! Це — як золота рудня посеред казкового краю лотосів[59]. А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого місця не знайти. Але я ж то приїхав до Голлівуду з Саванни, що в Джорджії. Першого ж дня там я потрапив на звану вечірку в садку. Господар потис мені руку і відійшов собі геть. А там було все, як і має бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькі киці з веселощами та напоями... І ніхто до мене жодним словом... Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з півдюжиною гостей, та всі вони — ані пари з вуст. Так тривало годину-дві, а тоді я скочив з місця, де сидів, і припустив підтюпцем, неначе навіже-ний. Я не відчував себе особистістю, яка має власне ім’я, аж доки не добіг до готелю, де клерк вручив мені листа. Листа на моє ім’я.

Природно, що я ніколи не мала такого досвіду, та згадуючи вечірки, на які мене запрошували, я припустила, що таке цілком могло статися. Що ж, чужаків у Голлівуді з розпростертими обіймами не зустрічають, хіба що на ньому написано, що він камінь за пазухою тримає не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камінь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитості. Та й ті завжди були насторожі.

— Слід бути вище цього, — сказала я не без пафосу. — Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такі брутальні, і не тому, що завинили саме ви, а тому, що двері вони захлопують перед тими, з ким зустрічалися раніше.

— Ти диви, таке гарне дівчисько — і каже такі розумні речі.

Почало займатися на світ, і Вайлі тепер міг більш-менш мене розгледіти: худорлява, та й з лиця нічого, за модою слідкує, хіба що мізки — як у немовляти, що тільки-но сукає ніжками в утробі. Втім, інколи хотілось би знати, як я виглядала насправді п’ять років тому, тоді на світанні... либонь, скуйовджена, бліднувата, як на мій теперішній погляд, але ще в тому юному віці, коли в тобі живе ілюзія, що всі пригоди закінчуються добре. Ось тільки треба прийняти душ і перевдягнутися.

Вайлі дивився на мене зі справжнім захопленням, і це мені лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не одні. Наше ідилічне усамітнення порушив містер Шварце, який забрів до нас з повинною головою.

— Закуняв от... і вдарився об велику металеву ручку, — сказав він, торкаючись пальцями куточка ока.

Вайлі підхопився.

— І дуже вчасно, містере Шварце. Екскурсія саме починається. Родове гніздо Старого гікорі[60], десятого американського президента, переможця при Новому Орлеані, ліквідатора Національного банку та винахідника «системи поділу політичної здобичі»[61].

Шварце поглянув на мене, наче прокурор на журі присяжних.

— Ось вам, дивіться: письменник, сценарист! Знає все і водночас нічого.

— Як це? — вибухнув обурено Вайлі.

Так я почала здогадуватися, що він, здається, письменник. І хоча проти письменників я нічого не маю, бо в них хоч що спитай — вони завжди знайдуть відповідь, все ж Вайлі дещо втратив у моїх очах. Бо як на мене, письменники — то не зовсім люди, у тому сенсі, що не зовсім повноцінні люди. А якщо навіть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа різних, які з усіх потуг пнуться зійтися в одну. Це як з акторами: ті силкуються не дивитися на себе в дзеркало і навіть не помічають, до чого жалюгідно-кумедні. Відхилиться воно від дзеркала, а само розглядає своє відображення, віддзеркалене в канделябрах.

— Хіба ж письменники не такі, Селіє? — наполягав Шварце. — Я — не письменник, мені бракує слів. Та знаю одне — це щира правда.

Вайлі дивився на нього, повільно наливаючись обуренням.

— Це вже ми чули. У всякому разі, я — людина практичніша, ніж ти, Менні! Сиджу в конторі та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить мені всяку нісенітницю, за яку його будь-де, крім нашої Каліфорнії, відразу ж запроторили б до божевільні, а наприкінці, як практична людина пустому мрійнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий і пішов собі геть, а на дозвіллі добряче обмізкував його слова. Чи не було такого?