Алек. Справді, але коли трохи вивчив цих дівчат... не знаю. Я страшенно прив’язаний до Еморі. Він чутливий, і я не хочу, щоб його серце було розбите через дівчину, якій він байдужісінький.

Цецилія. Але він дуже вродливий...

Алек (в задумі). Вона не вийде за нього, хоча дівчині й не треба виходити заміж, щоб розбити серце чоловікові.

Цецилія. Цікаво, як вона це робить? Я б хотіла знати секрет.

Алек. Як? Ти ще зелене мале кошеня. Це щастя, що у тебе кирпатий ніс, а то б комусь не вберегтися.

Заходить місіс Коннедж.

Місіс Коннедж. І де ця Розалінда?

Алек (кепкуючи). Авжеж, ти звернулась саме до кого слід. Нещодавно вона була з нами.

Місіс Конедж. Батько зібрав докупи вісьмох мільйонерів, щоб представити їй.

Алек. Тепер їм можна марширувати веселим строєм по коридору.

Місіс Коннедж. Я не жартую! Знаючи її, гадаю, що вона вже могла чкурнути в «Коконат» танцювати свінг з якимось футболістом — зі свого ж вечора! Отже, ви — наліво, а я...

Алек (іронічно). Може, краще послати лакея пошукати в погребі?

Міссі Коннедж (заклопотано). Ти гадаєш, вона там?

Цецилія. Та він жартує, мамо!

Алек. Мама вже уявила, як вона націджує пиво прямо з бочки разом із якимось жокеєм.

Місіс Коннедж. Ходімо, пошукаємо.

Вони виходять. Заходить Розалінда з Гіллеспі.

Гіллеспі. Розаліндо, ще раз тебе питаюся: невже ти до мене не маєш ані краплі почуттів?

Несподівано заходить Еморі.

Еморі. Перепрошую — мій танець.

Розалінда. Містере Гіллеспі, це — містер Блейн.

Гіллеспі. Ми знайомі з містером Белйном. Ви з Лейк-Дже-нева, вірно?

Еморі: Так.

Гіллеспі (відчайдушно намагаючись знайти спільну тему). Я там бував. Це на Середньому Заході, так?

Еморі (підливаючи масла у вогонь). Приблизно. Завжди волів вважати себе провінційним м’ясом із перцем, аніж пісною юшкою.

Гіллеспі. Що?!

Еморі. Заради Бога, без образ.

Гіллеспі вклоняється і йде.

Розалінда. Він дуже безхитрісний.

Еморі. Я колись обожнював таких «простих» людей.

Розалінда. Невже?

Еморі. О, так. Її звали Ізабель... І я вигадав про неї більше, ніж то було насправді.

Розалінда. І що ж сталося?

Еморі. Врешті я переконав її, що вона розумніша за мене, — і тоді вона мене покинула. Сказала, що я в’їдливий і непрактичний.

Розалінда. Тобто, що значить — непрактичний?

Еморі. Ну, можу водити автівку, а замінити шину — не можу.

Розалінда. А які у вас плани на майбутнє?

Еморі. Важко сказати... балотуватися в президенти, писати...

Розалінда. Грінвіч-Віллідж[20]?

Еморі. Боронь Боже! Я сказав «писати», а не «пити».

Розалінда. А мені, знаєте, подобаються бізнесмени. Розумні чоловіки зазвичай такі домашні.

Еморі. Мені здається, ми знайомі багато років...

Розалінда. Ой, зараз ви розповідатимете про піраміди!

Еморі. Ні, радше щось французьке. Приміром, я — Людовік XIV, а ви — одна з моїх... гм... (Зміна інтонації.) Скажімо, ми закохуємось одне в одного.

Розалінда. Я б воліла вдавати.

Еморі. Хоч би й так, все одно це було б щось надзвичайне.

Розалінда. Чому?

Еморі. Бо егоїсти, всупереч усьому, іноді спроможні на велике кохання.

Розалінда (підставляючи свої вуста). Вдавайте.

Вони дуже неквапно цілуються.

Еморі. Я не вмію говорити красивих фраз. Але ви — прегарна.

Розалінда. Не те...

Еморі. Тоді що?

Розалінда (сумно). Нічого. Я просто хочу почуттів — справжніх почуттів, і ніколи їх не знаходжу.

Еморі. А я нічого в світі і не шукаю — і я це ненавиджу.

Розалінда. Так важко знайти чоловіка, котрий задовольнив би твої естетичні смаки.

Хтось відчинив двері, і звуки вальсу ввірвалися в кімнату.

Розалінда встає.

Розалінда. Чуєте? Там грають «Поцілуй мене знову».

Він дивиться на неї.

Еморі. Отже...

Розалінда. Отже?

Еморі (смиренно). Я кохаю вас.

Розалінда. Я вас теж — зараз.

Вони цілуються.

Еморі. Господи, що я накоїв!

Розалінда. Нічого. Мовчи. Поцілуй мене ще раз.

Еморі. Я не знаю, як і чому, але я покохав вас із першого погляду.

Розалінда. Я теж... я... сьогодні — це сьогодні.

Неквапно заходить її брат, здригається, говорить: «Перепрошую» і виходить.

Розалінда (її губи ледь ворушаться). Не відпускай мене. Мені все одно, хто що бачив.

Еморі. Скажи це...

Розалінда. Я люблю тебе — зараз. (Вони розходяться.) Я дуже молода, хвалити Бога, і вродлива, і щаслива, дякувати Богу. (Пауза, а потім, ніби вона щось узріла, додає.) Бідолашний Еморі! (Він знову її цілує.)

Через два тижні Еморі й Розалінда вже глибоко і пристрасно кохали одне одного. Ті критичні якості, які зіпсували їм десятки романів, змило потужною хвилею емоцій.

— Можливо, цей роман — безумство, — сказала вона своїй схвильованій матері, — але він не беззмістовний.

Та сама хвиля занесла Еморі в якусь рекламну агенцію на початку березня, де його кидало між неймовірними спалахами до роботи і божевільними мріями про раптове багатство і подорож із Розаліндою до Італії.

Вони постійно були разом — за обідом, за вечерею і майже щовечора — затамувавши подих, ніби боячись, що будь-якої миті чари розвіються, і їх викине з раювання цього трояндового полум’я. Але чари занурили їх у транс, і вони тонули все глибше і глибше. Зайшлася навіть мова про весілля у червні—липні. Усе життя було вписане в рамки їхнього кохання: весь досвід, всі бажання, всі амбіції втратили сенс — їхнє почуття гумору тихо заснуло в кутку. Їхні колишні любовні переживання здавались наївно-смішними.

Вдруге в житті Еморі переживав потрясіння, яке підштовхувало його зайняти гідне місце з-поміж свого покоління.

Еморі плівся проспектом і думав, що ніч завжди неминуче накриє — усю пишноту й отой карнавал густим присмерком тьмяних вулиць... Здавалося, він сам закрив книгу примарних спокус і нарешті ступив на тремтливу стежку чуттєвості. Довкола танцювали вогні, провісники ночі, повної загадкових пригод, — а він ішов у напівсні крізь натовп, і йому здавалося, що от-от із-за рогу йому кинеться назустріч Розалінда... І незабутні голоси сутінків зіллються з її обличчям, і міріади кроків, тисячі прелюдій зіллються з її кроками; і очі його втонуть в її очах, і м’якість її погляду сп’янить сильніше од вина. Навіть у снах його лунали скрипки, як тануть звуки літа у теплому повітрі.

Окрім слабкого світіння сигарети Тома, у кімнаті панувала темрява, а він сам примостився біля відчиненого вікна. Двері зачинилися, Еморі ще хвилину стояв, притулившись до одвірка спиною.

— Привіт, Бенвенуто Блейне. Як там рекламний бізнес сьогодні?

Еморі розтягнувся на дивані.

— Плюю на нього, як завжди!

Видиво метушливої агенції швидко змінилося іншим.

— Господи! Яка вона прекрасна!

Том зітхнув.

— Не можу передати тобі, — продовжив Еморі, — наскільки вона прекрасна. Я не хочу, щоб ти це знав. Не хочу, щоб хто-не-будь знав...

Від вікна долинуло співчутливе зітхання.

— Вона — життя і надія, вона — весь мій світ!

Він відчув тремтіння сльози на своїх повіках.

— Очманіти, — сказав Том.

— Давай посидимо, як завжди, — прошепотіла вона.

Він сів у великий фотель і розкрив їй свої обійми.

— Я знала, що ти прийдеш сьогодні... — тихо шепотіла вона, — саме влітку, коли ти найбільше потрібен... милий... коханий...

Його губи м’яко торкалися її обличчя.

— Яка ти смачна... — зітхнув він.

— Що, любий?

— О, ти така солодка-солодка... — Він міцніше пригорнув її.