— Будь-яка людина з уявою приречена боятися, — вагомо виголосив Берн. — Я також колись боявся гуляти вночі. Тепер розповім, чому зараз я можу гуляти будь-де і не боятися.

— Давай... — Еморі не терпілося довідатися. Вони підійшли впритул до лісу, Берн почав виразно і впевнено.

— Я приходив сюди сам уночі, десь три місяці тому, і завжди зупинявся на тому перехресті, яке ми зараз проминули. Попереду загрозливо вимальовувався ліс, як тепер, у темряві, вили собаки, і не було жодних ознак живої душі. Звичайно, ліс населився для мене усілякими примарами, як для тебе зараз, правда ж?

— Так і є... — зізнався Еморі.

— Отже, я почав аналізувати. Моя уява продовжувала наповнювати темряву жахіттями, натомість я вирішив наповнити зсередини темрявою свою уяву, щоб вона поглянула із мого нутра. Уява перетворювала мене то на здичавілого пса, то на збіглого каторжника, або на примару, аж поки я не побачив самого себе, що йшов дорогою. Вийшло досить вдало — завжди виходить добре, коли повністю ставиш себе на чиєсь місце. Я зрозумів, що якби я був псом чи каторжником, то не був би загрозою для Берна Голідея, принаймні не більше, ніж він для мене. Потім я згадав про свій годинник. Я подумав, може, ліпше повернутись, залишити його, а потім уже іти випробовувати ліс? Ні, вирішив, що краще я загублю годинник, аніж відступлюся зараз. І я таки зайшов до лісу — не просто скраю, а занурився в хащі. Я більше не боявся, я гуляв довго, аж поки одного вечора не заснув просто в лісі; тоді я збагнув, що більше не боюся темряви.

— Господи... — видихнув Еморі. — Я б так не зміг. Я, мабуть, пройшов би стежкою трохи. Але якби фари якогось авта з’явились у темряві, я б відразу заскочив до гущавини.

— Ну от, — раптом сказав Берн після хвилинної паузи. — Половину дороги ми вже пройшли, ходімо назад.

По дорозі він заглибився у роздуми про силу волі.

— У цьому вся суть, — стверджував він. — Це єдина межа між добром і злом. Я ніколи не зустрічав пропащих людей із сильною волею.

— А як щодо знаменитих злочинців?

— Вони всі зазвичай хворі. А якщо ні — то просто безвольні. Не існує такого поняття, як сильний нормальний злочинець.

— Берне, тут я з тобою не згоден; а як же надлюдина?

— А що з нею?

— Вона видається мені злою і, попри те, сильною і здоровою.

— Я ніколи такого не зустрічав. Готовий закластися: він дурний або божевільний.

— А я зустрічав таких багато разів — і він ані те, ані інше. Ось чому мені здається, що ти помиляєшся.

— А я впевнений, що не помиляюся, бо не вірю в користь ув’язнення, окрім як для душевнохворих.

Із цим судженням Еморі ніяк не міг погодитися. Йому здавалося, що в історії і в житті було багацько сильних злочинців — кмітливих, але часто в полоні власних ілюзій. Їх можна зустріти і в політиці, і в бізнесі, серед можновладців і серед генералів. Але Берн так з ним і не погодився.

І з цієї точки їхні шляхи почали розходитися. Берн усе більше й більше відсторонювався від світу довкола нього. Він відмовився від посади віце-президента випускного курсу і майже весь час читав і прогулювався. Він відвідував додаткові лекції з філософії і біології, просиджував на них із патетично-пильним виглядом, очікуючи чогось, до чого лектор так ніколи і не доходив. Інколи Еморі помічав, як він совається у своєму кріслі, як запалюється його обличчя у передчутті гострої дискусії.

Часом він проходив вулицею, геть відсторонений, його навіть почали звинувачувати у снобізмі, але Еморі знав, що це зовсім не так. І якось, коли Берн пройшов повз нього, нічого не помічаючи, Еморі ледь не задихнувся від піднесеного збудження, адже він знав, що думки Берна блукають за тисячі миль звідси. Берн, здавалося, підкоряв вершини, куди ніхто з них ніколи й не ступить.

— Кажу тобі, — заявив він якось Томові, — він — перший з моїх ровесників, чию розумову перевагу я визнаю.

— Погане ти вибрав місце для подібних заяв — оточення починає думати, що він просто дивак.

— Але він завжди на голову вищий за них! Ти й сам це відчуваєш, коли говориш із ним, Господи, Томе, ти ж сам колись виступав проти «натовпу». Успіх безперечно є заручником умовностей.

Роздратування Тома наростало.

— А що він намагається довести? Зробити із себе святого?

— Ні, він просто не такий, як усі. Він ніколи не вступить до Філадельфійського братства[11] чи щось на кшталт. Він не вірить у всю цю гнилизну. Він не вірить, що громадські басейни чи подібні нововведення виправлять вади цього світу. Більше того — він п’є тоді, коли йому хочеться.

— Однозначно з ним щось не те.

— Ти останнім часом з ним розмовляв?

— Ні.

— Тоді ти взагалі не в курсі, який він зараз.

Суперечка закінчилась нічим, але Еморі помітив, наскільки останнім часом змінилось ставлення до Берна у кампусі.

— Дивно, — сказав якось Еморі Тому одного вечора, коли вони знайшли більш дружній тон для цієї теми. — Ті, хто жорстко засуджує радикалізм Берна, дуже схожі на фарисеїв — я маю на увазі, найбільш освічених людей у коледжі, — редакторів газет, як ти і Ферренбі, молодих викладачів... Такі безграмотні спортсмени, як Лангедак, думають, що він просто дивак, і кажуть: «У дивака Берна — чергова чудернацька ідея в голові» і проходять мимо, а фарисеї — то зовсім інша річ! Вони усіляко висміюють його.

Наступного ранку він зустрів Берна на алеї Мак Кош по дорозі із громадських читань.

— Камо грядеши, царю?

— До редакції газети, зустрітись із Ферренбі, — він помахав примірником ранкового «Принстонівця». — Він написав пере-довицю.

— Хочеш здерти з нього шкіру?

— Ні, але він мене приголомшив. Чи я недооцінив його, чи він раптом перетворився на найгіршого в світі радикала.

Берн побіг. І тільки через декілька днів Еморі почув суть розмови у видавництві. Берн зайшов у святая святих, себто в кабінет редактора, весело тримаючи перед собою газету.

— Привіт, Джессе.

— Привіт, Савонароло[12].

— Якраз прочитав твою передовицю.

— Молодчина, не думав, що ти впав так низько.

— Джессе, ти приголомшив мене.

— Цікаво, чим?

— Ти не боїшся, що вся кафедра накинеться на тебе, якщо будеш і далі писати про релігію в такому тоні?

— Не зрозумів...

— Як сьогодні зранку?

— Що за чорт... Передовиця мала бути про систему підготовки.

— Так, але ота цитата...

Джесс сів.

— Яка цитата?

— Ну ось ця: хто не зі мною — той проти мене.

— А що з цією цитатою?

Джесс був спантеличений, але не схвильований.

— Ти пишеш ось тут... зараз гляну. — Берн розгорнув газету і прочитав: — «“Хто не зі мною, той проти мене”, — як сказав один джентльмен, чиєю єдиною сумнозвісною зброєю були вульгарні порівняння і необдумані узагальнення...»

— І що тут не так? — Ферренбі почав насторожуватися. — Це сказав Олівер Кромвель, хіба ні? А може, Вашингтон чи якийсь святий? На Бога, я забув...

Берн зайшовся сміхом.

— Ох, Джессе, любий Джессе...

— То хто ж це сказав, щоб тобі...

— Гаразд, — сказав Берн, ледве стримуючись. — Святий Матвій приписує ці слова... Христу!

— Господи! — вигукнув Джесс і повалився прямо на відро для сміття.

Тижні нанизувалися один на один. Еморі час від часу навідувався у Нью-Йорк, сподіваючись знайти щось новеньке, що би, як блискучий льодяник, підсолодило його настрій. Одного разу він навідався до театру на відновлену постановку п’єси — назва здалась йому знайомою. Піднялась завіса, і на сцені з’явилася дівчина. Він майже не дивився на неї, але після перших її фраз якась слабка струна задзвеніла в його пам’яті. Де? Коли?

Потім він раптом почув, ніби поруч хтось шепоче: «Ой, я така забудькувата, завжди підказуйте мені, якщо я роблю щось не так».

Розгадка спалахнула приємним відблиском спогаду про Ізабель.