— Чому?

— А чом би й ні? — відрізав він.

— У цьому немає потреби.

— Однак я вже вирішив.

— Гаразд. Якщо ти настоюєш на цьому, хоч це виглядає смішно...

— Ну, не треба це так обставляти, — заперечив він.

— ...просто тому, що я не дозволила себе поцілувати. Хіба ні?

— Слухай, Ізабель, — перервав він. — Ти знаєш — це не так, а навіть якби й так? Ми досягнули певної стадії, коли ми або цілуємось, або... або — нічого. Ти ж відмовляєшся через дріб’язкові причини.

Вона вагалась.

— Я навіть не знаю, що думати про тебе, — почала вона слабку і надто невдалу спробу порозумітися. — Ти такий дивний...

— Чим саме?

— Ну, я гадала, ти такий упевнений в собі, і все таке... Пам’ятаєш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморі почервонів (він багато що їй наговорив).

— Ну і що?

— Сьогодні ти, здається, не був такий упевнений в собі. Може, ти просто хвалько.

— Аж ніяк, — заперечив він. — У Принстоні...

— Ой, цей твій Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здається, що нічого більше не існує! Може, ти й пишеш краще, ніж будь-хто в тій своїй газеті; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона...

— Ти не розумієш...

— О ні, я розумію! — перебила вона. — Дуже добре розумію, бо ти постійно говориш лише про себе. Колись мені це подобалось, а тепер ні.

— Сьогодні я теж говорив тільки про себе?

— В тому-то й річ, — наполягала Ізабель. — Сьогодні ти мене просто засмутив... Ти сидів і спостерігав, куди я дивлюсь.

Я постійно мушу думати, коли розмовляю з тобою, — ти такий скептичний...

— Отже, я примушую тебе думати? — повторив Еморі глузливо.

— Я з тобою повсякчас напружена, — уперто вела своє вона. — І коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію і дію — у мене просто вибухають нерви.

— Я знаю, — погодився Еморі і безпорадно похитав головою.

— Пішли. — Вона підвелася, він якось машинально підвівся також, і вони дійшли до останньої сходинки.

— Коли звідси поїзд?

— Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш їхати.

— Так, справді мушу. На добраніч.

— На добраніч.

Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.

Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні — світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у двері.

— Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.

Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:

Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.

— А нехай іде до біса... — гірко вимовив він. — Весь рік мені зіпсувала.

Одного спекотного дня Еморі приїхав у Принстон і приєднався до виснаженого задухою натовпу студентів, які швендяли вулицями, очікуючи переекзаменування. Це було так безглуздо — починати наступний курс із додаткових занять у задушливій кімнаті, намагаючись осмислити занудні перетини конусів. Містер Руні, мимовільний наставник дубоголових, проводив заняття і викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи діаграми і виводячи рівняння від шостої ранку і до півночі.

— Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?

Лангедак випрямляв усі свої важкі фути футбольної маси і намагався сконцентруватись.

— У.. а... хай йому грець, якщо я знаю, містере Руні.

— Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотів від вас почути.

— Так, не можемо, звичайно.

— А знаєте, чому?

— Думаю, так...

— Якщо ви ще не зрозуміли, то скажіть мені, я тут для того, щоб вам пояснити.

— Містере Руні, якщо ви не проти — поясніть ще раз.

— З радістю. Отже, маємо точку «А»...

Кімната була лабораторією безголових — два довжелезні столи із зошитами, перед ними — містер Руні без піджака і десяток хлопців, згорблених на стільцях: Фред Слоун, пітчер, якому неодмінно потрібно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цієї осені міг би перемогти команду Єля, якби набрав нещасні п’ятдесят відсотків; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообіцяючих атлетів — то вершина досягнення.

— Шкода мені тих нещасних, які не мають ані цента на репетитора і мусять все підтягати самі за семестр, — сказав він якось Еморі із недбало звішеною сигаретою в блідих губах. — То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цікавіших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.

І так багато було слів «ти і я» в розмові Мак Дауелла, що Еморі ледь не виштовхнув його з вікна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому він не вступив до клубу і не збільшить йому кишенькових... маленький дурний провінціал...

Крізь дим і нудотливу атмосферу, крізь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумію! Повторіть іще раз, містере Руні!» Більшість із них були такі туполобі і такі байдужі, що вони навіть і не визнали б, що чогось не розуміють (серед них був і Еморі). Він не міг змусити себе збагнути перетини конусів; їх спокійна й дражлива поважність зухвало проступала у задушливих кімнатах містера Руні крізь спотворені ним незрозумілі анаграми.

Він зробив останнє зусилля вночі перед екзаменом (певна річ, із мокрим рушником на голові), а потім у блаженному невіданні після складання екзамену ламав собі голову, де ж поділись усі барви й амбіції минулої весни? Разом із розладом стосунків з Ізабель успіхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, і він незворушно уявляв свій можливий провал, хоча й розумів, що це означало його звільнення з посади в редколегії «Принстонівця» і кінець усіх шансів потрапити в раду старшокурсників.

Хоча йому поки щастило.

Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.

— Якщо ти не здав, — сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, — то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.

— От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?

— Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.

— Та облиш уже, — запротестував Еморі. — Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.