І так далі, те саме захопливе повторення, яке здавалось їм обом таким нескінченно заворожливим, несказанно новим.
Настав червень, дні були такі спекотні і мляві, що вони не могли навіть думати про екзамени, лише ліниво сиділи на подвір’ї «Котеджу», розмовляючи на якісь затяжні теми. Галявина, що вела до Стоуні-Брук, вкривалась блакитною імлою, бузок білів довкола тенісних кортів, а слова поступались місцем мовчазним сигаретам... Потім імла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звідусіль лунали пісні, аж до розпеченої і безжурної Нассау-стрит.
Том Д’Інвільє й Еморі гуляли допізна в ці дні. Лихоманка азартних ігор захопила весь другий курс, і вони різались у кості аж до третьої ранку спекотної ночі. Після однієї затяжної партії вони вийшли з кімнати Слоуна, коли вже впала роса, і зірки почали зникати з неба.
— Давайте роздобудемо ровери і покатаємось, — запропонував Еморі.
— Гаразд. Я зовсім не втомився, а це майже остання ніч року. Адже всі ці клопоти з балом почнуться з понеділка.
Вони знайшли два ровери без замків на Холдер-Корт і поїхали десь о пів на четверту вздовж Лоуренсвілль-роуд.
— Що будеш робити влітку, Еморі?
— І не питай! Як завжди, я розмірковую. Місяць-два на Лейк Дженева — я розраховую, що ти будеш у мене в липні. Потім — Міннеаполіс, а це значить, низка танцювальних вечорів, салонні бесіди, нудота... Але ж, Томе, — він раптом додав: — Правда ж цей рік був божевільний?
— Послухай, — рішуче виголосив Том (новий Том, у костюмі від Брукса і черевиках від Френкса). — Я переміг у цій грі, але більше грати не хочу. Для тебе — це годиться, ти як гумовий м’ячик, і тобі це пасує. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобізму — мене нудить. Я хочу поїхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток і лацканами піджаків.
— Але ж так не можна, Томе, — заперечив Еморі, поки вони викочувались із зникаючої ночі. — Куди б ти не поїхав зараз — до тебе всюди будуть застосовувати ці стандарти: і «у нього це є» або «в нього цього немає», себто, так чи інакше, тебе визначили, ти — хлопець із Принстона.
— Ну, тоді, — сказав Том, його хрипкий голос піднявся до жалібних інтонацій, — навіщо до цього повертатись? Я засвоїв усе, що Принстон міг запропонувати. Ще два роки цілковитого бук-воїдств і брехні у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганізують мене і перетворять на убогу повсякденність. Уже зараз я такий безхребетний, що мені дивно, як я взагалі з цим справляюся.
— Але ти не бачиш головного, Томе, — перервав його Еморі. — Ти дуже різко розплющив очі на цей повсякденний снобізм. У будь-якому разі Принстон дає вдумливій людині соціальну орієнтацію.
— Ти думаєш, це тут мене цього навчили, правда? — глузливо запитав він, змірюючи Еморі нищівним поглядом у напівтемряві.
Еморі тихо засміявся.
— Хіба це не так?
— Іноді мені здається, — сказав той повільно, — що ти мій чорний янгол. Я міг би бути хорошим поетом.
— Припини, це вже доволі жорстоко! Ти сам захотів приїхати у Східний коледж. І ти побачив підлих кар’єристів. Чи волів би залишатись сліпим, як наш Марті Кей? Ти б зненавидів себе.
— Так, — погодився він, — ти правий. Мені б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять циніка у двадцять.
— А я таким народився, — пробурмотів Еморі. — Я — цинічний ідеаліст. — Він замовк і замислився, чи є в цих словах будь-який сенс.
Вони доїхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвілля і повернули назад.
— Гарна прогулянка, таки правда, — невдовзі вимовив Том.
— Так. Незвичне закінчення вечора, сьогодні все як слід. Й оце розморене літо, а ще й Ізабель...
— Ох ця вже твоя Ізабель! Мені здається, вона недалека... Давай краще вірші почитаємо.
Еморі виголосив «Оду солов’ю» до кущів, які вони проїжджали.
— Я ніколи не буду поетом, — сказав Еморі, коли закінчив декламувати. — Я не сенсуаліст, направду; є лише декілька очевидних речей, які мене безумовно хвилюють: жінки, весняні вечори, музика вночі, море. Я не вловлюю таких тонкощів, як «глас срібних труб», я, можливо, й мисляча людина, але ніколи не напишу щось краще, ніж посередня поезія.
Вони виїхали до Принстона, коли сонце вже малювало золоті збризки на небі за корпусом випускників, і побігли в душ, який мав замінити пропущений сон. Під обід вулиці заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, їх супроводжували хори й оркестри. В шатрах відбувались шумливі збори під помаранчево-чорними прапорами, які звивались і лопотіли від поривів вітру. Еморі довго дивився на павільйон із табличкою «Шістдесят дев’ятий». Там було декілька сивоволосих чоловіків, вони тихо вели бесіду, а поруч проходили студенти-початківці, аж поки всі сплелись в одну-єдину панораму.
Раптом одного дня на зламі червня сталась страхітлива трагедія. Ввечері, після велопрогулянки до Лоуренсвілля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечірка була веселою, і всі були на різній стадії захмелілості. Еморі їхав у другій машині; вони повернули не туди і збилися з дороги, їм довелося їхати швидше, щоб надолужити час.
Ніч була ясною, весела поїздка запаморочила Еморі. В його голові блукали варіації двох поетичних строф...
Сріблястий екіпаж вночі прорізав тишу вулиць,
І жоден шелест не порушив спокій...
Як океану хвилі, розступились на шляху акули,
Одблискуючи в водах зорі одинокі,
Так в місячнім серпанку розітнув він гущавінь лісів.
Лиш чути в небі плач нічних птахів...
Обитель виникла у світлі ліхтарів,
Пожухлі стіни в жовтих тінях ночі —
І тишу раптом сміх прорвав і обімлів...
В обіймах червня екіпаж зникає світ за очі,
За ним поблякли ті химерні тіні.
І раптом жовтий світ став темно-синім...
Вони різко загальмували, Еморі закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жінка стояла обабіч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потім він згадував, що вона видалась йому гарпією в своєму старому халаті.) І якимось скрипучим і глухим був її голос:
— Ви студенти з Принстона?
— Так.
— Там один із ваших щойно загинув, а двоє при смерті.
— Господи!
— Ось там! — Нажахані, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Під жовтим світлом ліхтаря лежало тіло долілиць у наростаючій калюжі крові.
Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в голові Еморі: це волосся... це волосся... Потім вони перевернули тіло...
— Це ж Дік... Дік Гемберд!
— Боже!
— Послухай серце!
І знову голос старої відьми — пекельний і наче аж тріумфуючий:
— Мертвий він, мертвий... Машина перекинулась. Ті двоє, що вціліли, винесли інших, але цей — йому вже не допоможеш...
Еморі кинувся в дім, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тіло. Вони поклали його на диван в убогій маленькій вітальні. Слоун із понівеченим плечем сидів у фотелі. Він марив і щось повторював про лекцію з хімії о 8.10.
— Не знаю, що сталось... — сказав Ферренбі захриплим голосом. — Дік був за кермом, він не хотів поступатись. Ми казали, що він багато випив... а потім цей клятий поворот, Господи!.. — Він упав на підлогу, його плечі здригались.
Приїхав лікар, Еморі підійшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тіло. З несподіваною тверезістю він підняв одну безвільну руку і дав їй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберігало якийсь вираз. Він поглянув на шнурки черевиків — Дік ще їх зав’язував сьогодні зранку. Він зав’язував їх... а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось від шарму й особистості Діка Гемберда, такого, яким він його знав, — усе це було так жахливо й нешляхетно, і близько до землі. Всі трагедії мають той відтінок убогості й гротеску, марноти, нікчемності... так помирають тварини... Еморі пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.