— Звичайно, ні…

— Тобі краще зізнатися! Ти думав про те, що буде далі? Невже ти не розумієш, що мій батько майже збожеволів від люті? Тобі стане легше, якщо він спробує тебе вбити — візьме пістолет і нашпигує твоє тіло холодною сталлю. Навіть якщо це «весілля» можна скасувати, воно мене переслідуватиме все життя!

Перрі не втримався і тихо процитував:

— О, верблюде, чи не хотів би ти належати симпатичній заклиначці змій…

— Замовкни! — скрикнула Бетті.

Нависла пауза.

— Бетті, — нарешті сказав Перрі, — лишається зробити лише одне, що допоможе нам обом. Ти маєш одружитися зі мною насправді.

— Одружитися з тобою!?

— Так, це дійсно єдиний...

— О, ні! Я б не одружилася з тобою, навіть… навіть…

— Знаю… Навіть якби я був останнім чоловіком на землі. Але якщо ти хоч трохи дбаєш про свою репутацію...

— Репутація! — закричала вона. — Як мило, тепер ти опікуєшся моєю репутацією… Чому не подумав про мою репутацію, перш ніж найняти того жахливого Джамбо, щоб…

Перрі безнадійно підняв руки вгору.

— Гаразд. Я зроблю все, що завгодно. Бачить Бог, що я відмовляюся від усіх претензій!

— Але, — сказав інший голос, — я не відмовляюся.

Перрі та Бетті здригнулися, і вона схопилася рукою за серце.

— Заради Неба, хто це зараз сказав?

— Це я, — промовила «верблюжа спина».

За хвилину Перрі зірвав шкіру верблюда, і перед ними зухвало посміхався незграбний, млявий суб’єкт, на якому звисав вологий одяг. Він міцно стискав рукою майже порожню пляшку.

— О…. — вигукнула Бетті, — ти привів сюди цього суб’єкта, щоб мене залякати! Ти казав, що він глухий — ця жахлива особа!

«Верблюжа спина» сіла із задоволенням на стілець.

— Не кажіть про мене таке, леді. Я не якась там особа. Я Ваш законний чоловік.

— Чоловік!?

Це слово вигукнули Бетті та Перрі одночасно.

— Авжеж! Я у такій самій мірі Ваш чоловік, як і той жартівник. Ви ж одружені не лише з передньою частиною. Темношкірий одружив вас із цілим верблюдом. До того ж це моя каблучка на Вашому пальці!

Злегка скрикнувши, вона зняла кільце і пристрасно кинула його на підлогу.

— Про що це ти? — вражено запитав Перрі.

— Тепер Ви мусите зі мною домовитися. Якщо Ви цього не зробите, я доведу, що за законом є таким самим її чоловіком, як і Ви!

— Це двоєженство, — констатував Перрі, із серйозним обличчям повернувшись до Бетті.

Для Перрі настав кульмінаційний момент того вечора, остаточний шанс ризикнути усім своїм статком. Він підвівся і подивився спочатку на слабку, вражену цим новим ускладненням Бетті, а потім на суб’єкта, який грізно та нахабно хитався з боку в бік на своєму стільці.

— Дуже добре, — повільно сказав Перрі суб’єкту, — бери її. Бетті, я хочу довести тобі, що казав правду і наш шлюб був абсолютно випадковим. Я збираюся повністю відмовитись від своїх прав на те, щоб ти стала моєю дружиною, і віддаю тебе чоловікові, чия каблучка у тебе на пальці, — твоєму законному чоловікові.

Настала пауза, під час якої на нього були звернені дві пари охоплених жахом очей.

— Прощавай, Бетті, — с придихом сказав він. — Не забувай мене у новоспеченому щасті. Я збираюся вирушити на Далекий Захід ранковим поїздом. Згадуй тільки хороше, Бетті. Будь ласка.

Перрі обернувся, подивився на них востаннє, і його голова схилилася на груди, коли рука торкнулася ручки дверей.

— Прощавай, — повторив він і повернув ручку.

І тут змії, шовк і смугляве волосся стрімко кинулися до нього.

— О, Перрі, не залишай мене! Перрі, Перрі, візьми мене з собою!

Гарячі сльози зволожили його шию. Перрі спокійно обійняв її.

— Мені все одно — плакала вона. — Я люблю тебе і готова, щоб ти хоч зараз привів священника і повторив це все знову! Я поїду з тобою на Захід.

Через її плече передня частина верблюда подивилася на задню і підморгнула їй. Це було особливе підморгування, яке розуміють лише справжні верблюди.

Джим Пауелл був «джеллібіном» або желейним бо­бом. Як би не хотілося мені зробити його привабливим персонажем, але вважаю, що обманювати вас у цьому питанні було б негідно. Він був на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотків до нутра кісток зашкарублим «джелібіном» і неквапливо ріс протягом усього щорічного сезону на плантаціях значно нижче лінії Мейсон-Діксон.

Тож, якщо ви назвете когось із Мемфісу «джеллібіном», він, цілком можливо, витягне довгу тугу мотузку з кишені на стегні і повісить вас на першому телеграфному стовпі. Якщо ви назвете «джеллібіном» жителя Нового Орлеана, він, мабуть, посміхнеться до вас і запитає щось на кшталт, хто веде вашу дівчину на бал Марді Гра. Той конкретний «джеллібін», який став головний героєм цієї історії, зростав якраз між цими двома населеними пунктами — у маленькому містечку із сорокатисячним населенням, яке сонно дрімало протягом сорока тисяч років на півдні Джорджії. Час від часу він прокидався уві сні і бурмотів щось про війну, яка десь і колись відбувалась, і про яку всі інші давно вже забули.

Отже, Джим був «джеллібіном». Я знову повторюю це слово, бо воно так приємно звучить — швидше, як початок казкової історії, — ніби Джим був позитивним героєм. Це створює образ із круглим апетитним обличчям та всілякими листям та овочами, що ростуть із його капелюха. Але Джим був довгим і худорлявим, та ще й скоцюрбленим від того, що багато часу проводив за більярдними столами. Таких, як він, на безтурботній Півночі називають ледащами. «Джелібінами» кличуть по усій Конфедерації тих людей, які усім своїм життя доводять знову і знову, що ледащами були, є і будуть.

Джим народився у білому будинку, який потопав у зелені: спереду чотири побиті погодою колони, а ззаду — велика решітка, яка створювала веселий перехресний фон для квітчастого, випаленого сонцем газону. Спочатку мешканці білого будиночка володіли ділянкою землі поруч, і тими, що були за нею, але це було так давно, що навіть батько Джима навряд чи це пам’ятав. Насправді він вважав це питання настільки незначним, що коли вмирав від отриманого у бійці поранення з пістолета, не вважав за потрібне навіть сказати про це маленькому переляканому Джиму, якому на той час було п’ять років. Білий дім став пансіоном, яким керувала мовчазна дама з Мейкона. Джим називав її тіткою Меймі й ненавидів усією душею.

У п’ятнадцять він ходив до середньої школи, носив копицю чорного неохайного волосся і боявся дівчат. Він ненавидів свій дім, де чотири жінки та один старий з року в рік продовжували нескінченну балаканину про те, які ділянки належать Пауеллам і які саме квіти саджати. Іноді батьки маленьких дівчаток у місті, згадуючи матір Джима, вбачали схожість у темних очах та волоссі й запрошували його на вечірки, але там він поводився досить сором’язливо і скуто, віддаючи перевагу сидінню на від’єднаній осі автомобіля в гаражі Тіллі й кидаючи кості або нескінченно досліджуючи свого рота довгою соломиною. Заради кишенькових грошей він брався за будь-яку роботу, і саме через це перестав ходити на подібні заходи. На своїй третій вечірці маленька Марджорі Хейт прошепотіла необачно, але досить чутно, що це той хлопець, який іноді приносить продукти. Тож замість тустепу і польки Джим навчився викидати на костях будь-яке число, і слухав пікантні історії про всі стрілянини, що відбувалися навколо протягом останніх п’ятдесяти років.

Коли йому виповнилося вісімнадцять, розпочалася війна, і протягом року Джим працював у військово-морській верфі Чарльстона, шліфуючи латунь. Потім задля різноманітності він вирушив на Північ і робив те саме у Брукліні.

По закінченню війни Джим повернувся додому. Йому тоді був двадцять один рік, штани були занадто короткими й занадто обтислими. Його застебнуті черевики були високими й вузькими. У кольорах краватки, що звисала з його шиї, було вражаюче поєднання фіолетового та рожевого кольорів, а над нею — пара блакитних очей, вицвілих, наче шматок дуже доброї, але старої тканини, що довгий час перебувала на сонці.