— Дівчино, де містер Тантрум? — досить доброзичливо спитав він.

Вона підняла ногу і показала великим пальцем на ліс.

Чоловік із поселень подякував їй і пішов геть. У ньому відчувалися молодість та харизма. Він весело під­стрибував, пускав жабки по воді, насвистуючи при цьому та наспівуючи, вдихаючи свіже, прохолодне гірське повітря.

До того ж повітря навколо дистилятора було п’янке, наче вино.

Джеміна Тантрум зачаровано за ним спостерігала. Ніхто ще так привабливо не з’являвся у її житті.

Вона сіла на траву і перерахувала пальці на ногах. Нарахувала одинадцять. Арифметиці Джеміна навчилася у гірській школі.

Десять років тому одна пані з поселень відкрила у горах школу. Джеміна не мала грошей, і тому щоранку, важко добираючись до школи, залишала на столі міс Лафарж віскі й таким чином платила за навчання. Міс Лафарж померла від білої гарячки рік по тому, тож освіта Джеміни припинилася.

На іншому боці потоку стояв ще один дистилятор для віскі. Він належав Долдрумам. Долдруми та Тантруми ніколи не спілкувалися.

Вони ненавиділи одне одного.

П’ятдесят років тому старі Джем Долдрум і Джем Тантрум посварилися в хатині Тантруму через гру в слеп­джек. Джем Долдрум кинув чирвового короля в обличчя Джему Тантруму, а старий розлючений Тантрум побив Долдрума дев’яткою бубен. До них приєдналися інші Долдруми й Тантруми, і маленька хатина незабаром наповнилася летючими картами. Гарструм Долдрум, один із молодших Долдрумів, витягнувся на підлозі, корчачись від болю через те, що хтось сунув чирвового туза йому в горло. Джем Тантрум, з обличчям, сповненим диявольської ненависті, стояв на порозі й кидався від масті до масті. Стара Меппі Тантрум заліз на стіл і щедро поливав Долдрумів гарячим віскі. Коли ж у старого Гека Долдрума, нарешті, закінчилися козирі, його разом з тютюновою торбинкою витіснили з хатини, гамселячи з обох боків. Зібравши решту свого клану, вони піднялися на своїх биків і галопом помчали додому.

Тієї ночі старий Доблдрум і його сини, поклявшись по­мститися, повернулися, прикріпили галочку на вікні Тан­трума, встромили шпильку в дзвінок і розбили відступ.

Тиждень по тому Тантруми підлили риб’ячого жиру до дистилятора Долдрумів, тож з року в рік ворожнеча міцнішала, повністю знищивши спочатку одну сім’ю, потім іншу.

Щодня маленька Джеміна працювала з дистилятором на своєму боці потоку, а Боско Долдрум робив те ж саме на своєму.

Іноді, з автоматично успадкованою ненавистю, супротивники поливали одне одного віскі, і Джеміна поверталася додому пахнучи, наче французький табльдот.

Але того дня Джеміна була надто глибоко замислена, аби дивитись на той бік потоку.

Яким чудовим був незнайомець і як дивно він був одягнений! У своїй наївності вона ніколи не вірила, що цивілізовані поселення взагалі існують, вважаючи, що справа лише у легковірності гірського народу.

Вона обернулася, аби піднятися до хатини, і раптом щось вдарило її в шию. Це була губка, кинута Боско Долдрумом — губка, змочена у віскі з його апарату по той бік потоку.

— Ну, привіт, Боско Долдрум, — закричала вона своїм глибоким басом.

— Йоу! Джеміна Тантрум, йди-но до дідька! — і він повернувся до своєї справи.

Вона продовжила шлях до хатини.

Раптом Джеміна побачила того незнайомця. Він розмовляв з її батьком. На землі Тантрумів було знайдено золото, і незнайомець Едгар Едісон намагався виміняти землю за пісню. Він розмірковував, яку б пісню запропонувати.

Джеміна сіла на руки й почала за ним спостерігати.

Він був чудовий. Під час розмови його вуста ворушились. Вона пересіла на піч і звідти продовжила його розглядати.

Раптом пролунав моторошний крик. Тантруми кинулися до вікон.

То були Долдруми.

Вони сховались за кущами та квітами, прив’язавши своїх биків до дерев, і незабаром справжня злива з каміння та цегли повалилася на вікна, проломивши їх всередину.

— Батьку! Батьку! — скрикнула перелякана Джеміна.

Її батько зняв рогатку зі стійки на стіні й з любов’ю провів рукою по гумці. Він ступив до лазівки. Стара Меппі Тантрум сховалася у вугільній шахті.

Незнайомець нарешті отямився. Розлючений через те, що не може потрапити до Долдрумів, він намагався вибратися з будинку, пролізши крізь димохід. Потім він припустив, що під ліжком мають бути двері, але Джеміна запевнила, що це не так. Він шукав двері під ліжками та диванами, але щоразу Джеміна витягала його і казала, що він дарма витрачає час. Незнайомець, несамовито гніваючись, бився у двері, гукаючи Долдрумів. Вони йому нічого не відповідали, але не припиняли обстріл цеглою та камінням по той бік вікна. Старий Пеппі Тантрум розумів, що як тільки вони зможуть пробитися у вхідні двері, то нахабно вваляться і бій закінчиться.

У той час атакою керував старий Гек Долдрум, смачно відхаркуючись ліворуч і праворуч на підлогу.

Приголомшливі рогатки Пеппі Тантрума справили свій ефект. Майстерний постріл вивів з ладу одного з Долдрумів, а інший Долдрум, майже одразу отримавши у живіт, з останніх сил бився далі.

Все ближче і ближче підходили вони до будинку.

— Ми маємо бігти, — крикнув незнайомець Дже­міні. — Я пожертвую собою і винесу тебе звідси.

— Ні, — вигукнув Пеппі Тантрум, весь чорний від кіптяви. — Ти залишатимешся тут і триматимеш оборону. Я не випущу Джеміну. Я не випущу Меппі. Я й сам нікуди не піду.

Чоловік із поселень, блідий і тремтячий від гніву, звернувся до Хема Тантрума, який стояв біля дверей, відстрілюючись від наступаючого Долдрума.

— Ви прикриєте відступ?

Хем запевнив, що теж не проти рятувати Тантрумів, але має залишатися тут і допомогти незнайомцю при­крити відступ, якщо той придумає, як це зробити.

Незабаром крізь підлогу та стелю почав просочуватися дим. Шем Долдрум підійшов і підсунув запалений сірник під ніс старого Яфета Тантрума, коли той нахилявся з бійниці, і алкогольне полум’я розгорілося з усіх боків.

У ванні загорівся віскі. Почали падати стіни.

Джеміна та чоловік із поселень подивилися одне на одного.

— Джеміна, — прошепотів він.

— Незнайомець, — промовила вона.

— Ми помремо разом, — сказав він. — Якби ми вижили, я повіз би тебе до міста й одружився з тобою. Завдяки здатності приймати алкоголь успіх у суспільстві був би тобі гарантований.

Якусь мить Джеміна ніжно пестила його, мовчки підраховуючи пальці на ногах. Дим густішав. У неї вже горіла ліва нога.

Тіло дівчини стало людською алкогольною лампою.

Їхні губи зустрілися в одному довгому поцілунку, а потім впала стіна і накрила їхні тіла.

Прорвавшись крізь полум’я, Долдруми знайшли їх мертвими там, де вони впали. Вони були як одне ціле, про що й мріяли перед загибеллю.

Старий Джем Долдрум був зворушений.

Він зняв капелюх, наповнив його віскі та випив.

— Вони мертві, — повільно прошепотів він, — вони прагнули одне до одного. Але запізно… тепер ми не повинні їх розлучати.

Тож Долдруми кинули їхні тіла разом у потік, і від них пролунав один спільний сплеск.

Було чути кроки, що віддаляються — темп задавали туфлі на м’якій підошві з дорогої тонкої шкіри, привезеної з Цейлону; за ними, на відстані кинутого каменю, товсті та разом з тим легкі черевики, дві пари — темно-сині та блискучі — носки яких відбивали місячне світло.

М’які Туфлі швидко минув пляму світла, а потім попрямував до непроглядного лабіринту провулків і пере­творився на переривчасте неясне ворушіння десь у пітьмі. З’явилися Легкі Черевики, на поясах яких погойдувалися короткі мечі та розвивася одяг довгими косими шлейфами. Важко дихаючи, вони нарікали на Бога і темні провулки Лондона.