М’які Туфлі перестрибнув через занурені у пітьму ворота і прорвався крізь живопліт — а там попереду несподівано з’явилися вартові — два кровожерливі солдати, озброєні піками та крикливими голосами, яких вони набули у Голландії та під час іспанських маршів.

Але крику про допомогу чути не було. Той, кого переслідували, не впав біля ніг вартових, задихаючись і стискаючи гаманець; ті, що за ним гналися, не підняли галас. М’які Туфлі поспішаючи пронеслися далі. Вартові лаялися і зволікали, кидаючи погляд на втікача, а потім жорстко витягнули свої списи на дорогу і почали чекати на Легкі Черевики. У той момент темрява, наче велика рука, перекрила рівномірний потік місячного сяйва.

Коли рука темряви звільнила місяць, у його блідому світлі знову виринули карнизи та одвірки, і поранені вартові, що ледве ворушилися у пилу. Рухаючись далі вулицею, що йшла вгору, один з Легких Черевиків залишав позаду шлейф темних плям, незграбно похапцем роблячи перев’язку тонким дорогим мереживом, зірваним з коміра.

Вартовим явно не пощастило: сьогодні ввечері панував нечистий, який, здавалося, і був тою істотою, що накивала п’ятами через ворота і перелазила через паркан. Щобільше, супротивник, певно, мешкав тут недалеко, або, принаймні, добре знав цю частину Лондона, яка була дуже зручною для його негідних цілей, адже вулиця звужувалася, як дорога на малюнку, а будинки схилялися все нижче й нижче, потопаючи у природних засідках, придатних для скоєння вбивств, за якими прямують і раптові насильницькі смерті.

Все далі й далі довгими та звивистими провулками повертали утікач та переслідувачі, з’являючись та зникаючи у місячному сяйві, наче шахові фігури на безмежній дошці з відблисків та плям.

Утікач, що вже встиг загубити по дорозі свою шкіряну безрукавку, напівзасліплений від крапель поту, відчайдушно оглядав територію з обох боків від себе. Через це він раптом дещо уповільнився, і трохи відступивши, кинувся чимдуж вздовж бічної алеї — настільки темної, що здавалося, ніби на тому місці трапилося одночасно затемнення сонця і місяця і тривало так з часів останнього льодовикового періоду. Пробігши двісті ярдів униз, він зупинився і забився у нішу стіни, важко, проте ледве чутно дихаючи, наче химерний ідол, безтілесний і непомітний у пітьмі.

Наблизилися Легкі Черевики, прокрокували повз нього, зупинилися у двадцяти ярдах і почали глухим, ледве чутним шепотом:

— Я вже був готовий до сутички, але зірвалося.

— Він за двадцять кроків від нас.

— Але сховався.

— Тримаймося разом, і ми його приріжемо.

Звуки голосів розчинилися у тихому хрусті чобіт, а власник м’яких туфель, не довго думаючи, трьома стриб­ками перетнув алею, перемахнув через стіну, на мить затримавшись вгорі, ніби величезний птах, і зник у роті ненажерливої ночі.

Читав із келихом вина, читав у ліжку.

І гучно, й тихо (як коли), хильнувши лишку.

Героїв книг вважав живими дуже часто

і дочитався так до смерті передчасно.

Будь-який відвідувач старого кладовища, заснованого ще за часів правління Якова Першого поблизу Піт-Хіл­ла, з легкістю відтворить цей невеличкий віршик — безсумнівно, одну найганебніших епітафій Єлизаветинської епохи, вирізьблену на могилі Уізела Кестера.

Його смерть, за словами одного з антикварів, сталася, коли йому було тридцять сім, але, оскільки ця історія стосується однієї нічної погоні крізь темряву, перед нами він постає все ще живим та й досі читаючим. Він має дещо тьмяні очі, значний живіт та незграбну статуру… до того ж він — о, Боже! — ще й неабиякий телепень. Але епоха є епохою, і за правління королеви Єлизавети, дякуючи Лютеру, жодна людина не могла не піддатися духу ентузіазму. Мало не кожне горище Чіпсайду займалося видавництвом власного Magnum Folium, сповненого сучасних білих віршів; ставили у Чіпсайді все що завгодно, аби тільки воно «відрізнялося від тих реакційних п’єс-міраклів», а новий англійський переклад Біблії за стільки місяців встигли видати вже сімома «дуже великими» тиражами.

Тож Уізел Кестер (який у молодості виходив у море) читав усе, що потрапляло йому в руки — він читав рукописи, присвячені почуттю священної дружби; за обідом насолоджувався рядками гнилих поетів; він вештався по магазинах, де друкували та продавали Magnum Folium, і терпляче слухав, як молоді драматурги щось обговорювали, сперечались між собою, а за спиною один в одного висували гіркі та зловмисні звинувачення в плагіаті чи чомусь іншому, що тільки могли придумати.

Цього вечора у нього була книга, твір, який, хоч і був досить серйозним за змістом, містив, на його думку, дотепну політичну сатиру. Перед ним у тремтячому світлі від свічки лежала «Королева фей» Едмунда Спенсера. Опанувавши першу пісню, Уізел прийнявся за іншу:

Раптом почулися поспішні кроки по сходах, іржаво скрипнули тонкі двері, і в кімнату увірвався чоловік… на ньому не було безрукавки, він задихався і ридав…. Здавалося, він от-от знепритомніє.

— Уізеле, — ледве промовив він, — заховай мене куди-небудь, заради Діви Марії!

Кестер підвівся, обережно закривши книгу, і стурбовано зачинив двері.

— Мене переслідують, — вигукнув володар м’яких туфель. — Присягаюся, що двоє ненормальних з клинками намагаються перетворити мене на фарш, і їм це майже вдалося. Вони бачили, як я перестрибую стіну у ваш двір!

— Аби тебе достатньо захистити, — промовив Уізел, з цікавістю дивлячись на несподіваного гостя, — потрібно залучити принаймні кілька батальйонів, озброєних мушкетами, і дві-три Армади.

М’які Туфлі задоволено посміхнувся. Його ридання та схлипи змінилися на часте, але звичне дихання; його настрій впольованої здобичі змінився на легку іронію.

— Це були дві такі жахливі величезні мавпи!

— Загалом, виходить, три.

— Тільки дві, якщо ти їм не віддаси мене. Друже, поквапся; вони за мить будуть на сходах.

Уізел дістав із закутка жезл без вістря, і, піднявши його вгору до високої стелі, відсунув важкий люк, що вів до мансарди.

— Тут немає сходів.

Він підсунув лавку під люк, на яку М’які Туфлі заліз, потім сів, певний час вагаючись, підхопився, знову присів, а потім на диво жваво стрибнув угору. Він зачепився за край отвору і якусь мить гойдався туди-сюди, аби зачепитися зручніше, нарешті напружився і зник у темряві вгорі. Було чути щурів, які зашурхотіли звідусіль, ….і тиша.

Уізел повернувся до столу, за яким читав, відкрив «Легенду про Брітомарта або про цнотливість» — і чекав, що буде далі.

Минула майже хвилина, і на сходах почувся галас, а далі — стукіт у двері, наче молотком. Уізел зітхнув і, взявши у руку свічку, підвівся.

— Хто там?

— Відчиніть двері!

— Хто там?

Різкий удар розтрощив тендітну деревину з одного її боку. Уізел відчинив двері — лише на кілька дюймів — і високо підняв свічку. Він намагався здатися боязким, надзвичайно поважним громадянином, чий спокій так ганебно порушили.

— Лише година для нічного відпочинку… невже я прошу забагато!... що за бешкетники?

— Мовчи, базікало! Він тут?

На вузькі сходи величезними тремтливими обрисами падали тіні двох кавалерів; при світлі Уізел зміг уважно їх роздивитись. Справжні пани, вони були поспіхом, але багато вбрані — в одного з них була важко поранена рука, обидва були не в собі від люті. Не слухаючи здивованого Уізела, вони штовхнули його до кімнати й почали діловито, але обережно штурхати своїми мечами в усі підозрілі темні плями кімнати, продовжуючи свої пошуки до самої спальної кімнати Уізела.

— Ти його тут сховав? — люто вимагав поранений.

— Його — це кого?

— Ну, не тебе ж, справді!

— Тут не було нікого, окрім вас двох….

На мить Уізелу здалося, що він виглядає надто смішним, бо пани, таке відчуття, бачили його наскрізь.