Насправді Ізабель дізнавалася усі подробиці студент­ського життя у коледжі головним чином від старших кузин. Вона зустрічалася з багатьма молодиками, які вважали її «милим дитям», за яким «варто пильнувати». Але Ізабель так майстерно нанизувала реальні імена на вигадані історії про веселощі, що вони б з легкістю вразили навіть бувалого віденського аристократа. Ось такий вплив мало юне контральто на шкіряному дивані.

Як я вже казав, вони багато про що вже встигли поговорити, навіть на додаток, — підійшли до головного. Стівен залишився на день довше заради того, щоб побачитися з Ізабель і вже о пів на першу ночі мав встигнути на поїзд. На вокзалі на нього чекали речі, а годинник вже починав важко відтягувати кишеню.

— Ізабель, — раптом сказав він, — я хочу тобі дещо сказати.

До того вони з легкістю обговорювали «бісики у її очах» і переваги затишного сидіння на дивані перед танцями, і Ізабель відчула за змінами у його інтонаціях, що саме буде зараз, бо чекала на це.

Стівен потягнувся над їхніми головами й вимкнув електричне світло, тож вони опинилися в темряві, яку порушувало мерехтіння червоних ламп крізь двері з читального залу. Потім він почав:

— Я не знаю — не знаю, чи розумієш ти, про що я збираюся казати. Господи, Ізабель — це звучить як вивчена репліка з якоїсь п’єси, але це не так.

— Знаю, — тихо промовила Ізабель.

— Можливо, в нас ніколи вже не буде нагоди зустрітися віч-на-віч…. Мені інколи страшно не щастить.

Він сидів далеко від неї — на іншому кінці дивану, але Ізабель розрізняла в темряві його чорні очі.

— Ми ще побачимося, дурнику.

Останнє слово пролунало настільки м’яко, що більше було схоже на ласкаве прізвисько.

Він трохи хрипко продовжив:

— Мене приваблюють багато людей — дівчат — і, мабуть, тебе теж — хлопці, я маю на увазі — але, відверто кажучи, ти ...

Він раптово запнувся, нахилився, підперши підборіддя руками — улюблений і вивчений жест.

— Ох, який у цьому сенс? В тебе свій шлях, в мене, гадаю, свій….

На мить запанувала тиша. Ізабель теж була зворушена — у слабкому світлі, що лилося над нею, вона скрутила хустку у щільний клубок і навмисно впустила її на підлогу. Їхні руки на мить торкнулись одна одну, але жоден не заговорив. Серце тиші стукало все більш часто і солодко. У сусідній кімнаті було чутно, як ще одна пара експериментувала на фортепіано. Після традиційного «Чопстікса» один із них розпочав грати акомпанемент пісні «Малеча у лісі», і до них долетіли слова у виконанні оксамитового тенора —

Дай руку мерщій!

Мене зрозумій:

летимо до Країни Мрій

Ізабель тихенько підспівувала і почала тремтіти, відчувши, як рука Стівена наблизилась до неї.

— Ізабель, — прошепотів він, — ти бачиш, я божеволію від тебе. Я хоч трохи тобі не байдужий?

— Так.

— Наскільки небайдужий? Чи подобається тобі хтось іще?

— Ніхто.

Стівен ледве розбирав її слова, хоча нахилився так близько, що відчував на щоці її подих.

— Ізабель, я повернуся до коледжу на шість довгих місяців, тож чому б нам не… я б згадував цей чудовий момент…

— Зачини двері.

Голос її осікся, і Стівен трохи засумнівався, чи казала Ізабель щось взагалі.

Він обережно зачинив двері, і здалося, ніби музика тремтіла просто за дверима.

Місячне світло з неба відчуй

та на добраніч мене поцілуй.

Яка чудова пісня, думала вона, — все було чарівним сьогодні ввечері, і найбільше — ця романтична сцена в кабінеті з дотиками рук і неминучою близькістю.

Майбутнє життя здавалося їй нескінченною послі­дов­ністю подібних сцен під місячним і блідим зірковим світлом, на задніх сидіннях теплих лімузинів і низьких затишних «родстерів», що зачаїлися під кронами дерев — тільки хлопець міг змінитися, але теперішній — він такий прекрасний….

— Ізабель!

Його шепіт злився з музикою, і вони ніби пливли усе ближче одне до одного. Її дихання пришвидшилося.

— Можна поцілувати тебе, Ізабель?

У темряві вона повернула голову до нього. Губи її були напіврозкриті. Раптом вони почули гомін голосів та кроки, що швидко наближалися.

Стівен швидким рухом увімкнув світло, і коли двері відчинилися і вдерлося троє хлопців, а серед них невдоволений та пристрасно бажаючий танцювати Дункан, він перевертав журнали за столом, а Ізабель спокійно сиділа, не рухаючись, і навіть нагородила їх привітною усмішкою. Але її серце несамовито стукало, і вона почувала себе так, ніби її позбавили чогось важливого.

Але… нічого вже не повернеш. Був заклик до танцю, був погляд, який промайнув між ними. У його очах був помітний відчай, в її — нескінченний жаль, а потім вечір продовжився з танцями та грою кавалерів у перехоп­лення.

Біля дванадцятої Стівен із серйозним виразом обличчя потиснув їй руку в невеликому натовпі гостей, що зібрались у дверей аби побажати йому щасливої дороги.

На мить він втратив самовладання, а Ізабель стало дуже ніяково, коли глузливий голос ззаду компанії вигукнув:

— Забирай її з собою, Стівене!

Він трохи стиснув її руку, а вона відповіла на це потискання, як і на інші двадцять того вечора — ось і все.

О другій годині ночі, повернувшись до Холлісів, Елейн запитала її, чи було у неї щось зі Стівеном. Ізабель мовчки обернулася до неї. Її очі світилися ідеалістичною мрією та цнотливою твердістю, наче в одіозної Жанни Д’Арк.

— Ні! — відповіла вона. — Я вже не займаюся подібним — він пропонував мені, але я відповіла «ні».

Діставшись до ліжка, Ізабель розмірковувала, що саме він напише їй у завтрашньому листі, який передасть із кур’єром. У нього був такий гарний рот — чи вони колись…?

«Чотирнадцять ангелів над сплячими кружляли…», — сонливо наспівувала Елейн із сусідньої кімнати.

— Чорт! — пробурмотіла Ізабель, розглядаючи холодні простирадла. — Чорт!

Ця розповідь не претендує на «літературність». Це лише оповідання для простих людей з плоті та крові, які хочуть насолодитися цікавою історією, а не просто набір дивовижних епізодів, сповнених психоаналізу. Синку, тобі вона сподобається! Читай, дивись екранізацію, слухай аудіо запис… та хоч на швейній машинці ший цю історію! Вона того варта.

У горах Кентуккі стояла ніч. З усіх боків здіймалися дикі пагорби. Стрімко неслися до низу гірські потоки.

Внизу біля одного з них Джеміна Тантрум варила у родинному дистиляторі віскі.

Вона була типовою гірською дівчиною.

Її ноги були босими, а великі та сильні руки звисали нижче колін. На обличчі Джеміни були сліди важкої праці. Хоч їй було всього шістнадцять років, вже більше дюжини з них вона підтримувала своїх літніх Пеппі та Меппі, готуючи гірський віскі.

Час від часу вона робила паузу у своєму занятті, коли ківш наповнювався чистою, міцною рідиною, виливала її — і потім з новими силами продовжувала свою роботу.

Джеміна клала жито в чан, обмолочувала його нога­ми, і через двадцять хвилин, ніби плата за важку працю, був готовий кінцевий продукт.

Раптовий крик змусив її відірватися від чергової порції віскі і завмерти.

— Вітаю!

Власником голосу був чоловік, який вийшов з лісу і був одягнений у мисливські чоботи, що доходили йому ледь не до шиї.

— Ну, привіт, — насуплено відповіла Джеміна.

— Чи не підкажете, де будинок Тантрума?

— Ви з поселень, що внизу?

Вона вказала рукою вниз на пагорб, де лежав Луїс­вілл. Джеміна ніколи там не була; але одного разу, ще до її народження, її прадід, старий Гор Тантрум пішов до поселення в компанії двох шерифів і так ніколи й не повернувся. Тож Тантруми з покоління в покоління при­вчилися боятися цивілізації.

Чоловіка це потішило. Він засміявся легким дзвінким сміхом, сміхом філадельфійця. Щось у голосі незнайомця її збентежило.

Вона перелила черговий ківш віскі.