ЕМОРІ: О так, зовсім дурненька — у ній взагалі нічого не було, крім того, що я їй читав.

РОЗАЛІНДА: І що ж сталося?

ЕМОРІ: Нарешті я переконав її, що вона розумніша за мене, — тоді вона покинула мене. Сказала, що я непрактичний, знаєте.

РОЗАЛІНДА: Що ви маєте на увазі під «непрактичний»?

ЕМОРІ: Ну… керувати автомобілем, але не вміти змінити шину.

РОЗАЛІНДА: Що ви збираєтесь робити?

ЕМОРІ: Писати… я почну тут, у Нью-Йорку.

РОЗАЛІНДА: У Грінвіч-Віллідж.

ЕМОРІ: Святі небеса, ні… я сказав «писати»… не «пити».

РОЗАЛІНДА: Мені подобаються ділові люди. Розумні чоловіки зазвичай такі домашні.

ЕМОРІ: Я відчуваю, ніби знаю тебе віками.

РОЗАЛІНДА: О, ти збираєшся розпочати історію про «піраміди»?

ЕМОРІ: Ні … Я думав про Францію. Я був Людовіком XIV, а ти була однією з моїх …моїх… (зовсім іншим тоном) Сподіваюсь…ми полюбимо один одного.

РОЗАЛІНДА: Я б запропонувала просто удати.

ЕМОРІ: Для нас би це легко не минулося.

РОЗАЛІНДА: Чому?

ЕМОРІ: Тому, що, як не дивно, егоїстичні люди в такий спосіб дійсно здатні на велику любов.

РОЗАЛІНДА (підставляє губи): Удай.

(Вони цілуються дуже неквапливо).

ЕМОРІ: Я не вмію казати милих речей. Але ти прекрасна.

РОЗАЛІНДА: Не це.

ЕМОРІ: Що тоді?

РОЗАЛІНДА (сумно): О, нічого… я хочу почуття, справжнього почуття… і я ніколи його не знаходжу.

ЕМОРІ: А я нічого іншого у світі не знаходжу… і ненавиджу це.

РОЗАЛІНДА: Так важко знайти чоловіка, щоб задовольнити художній смак.

(Хтось відчинив двері, і в кімнату вливається музика вальсу. Розалінда підіймається).

РОЗАЛІНДА: Слухай, вони грають «Поцілуй мене знову».

(Він дивиться на неї).

ЕМОРІ: Отже?

РОЗАЛІНДА: Отже?

ЕМОРІ (м’яко, визнаючи поразку): Я тебе люблю.

РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.

(Вони цілуються).

ЕМОРІ: Боже, що я наробив!

РОЗАЛІНДА: Нічого. О, нічого не говори. Просто поцілуй мене знову.

ЕМОРІ: Я не знаю, чому і як, але я люблю тебе, — з моменту, коли я тебе побачив.

РОЗАЛІНДА: Я теж… я… я… хочу належати тобі.

(Її брат заходить у кімнату, здригається, а потім гучним голосом каже: «О, вибачте», і йде).

РОЗАЛІНДА: (її губи ледь ворушаться). Не відпускай мене… мені все одно, хто дізнається.

ЕМОРІ: Скажи.

РОЗАЛІНДА: Я тебе люблю.

(Вони відходять один від одного).

РОЗАЛІНДА: О, я ще дуже молода, слава Богу… і досить гарна, дякувати Богові… і щаслива, дякувати Богові, дякувати Богові… (Вона робить паузу, а потім з дивним спалахом відвертості додає). Бідний Еморі!

(Він знову цілує її).

ЗАВІСА

На цей час ніхто з тих, кого я знаю, не має жодного бажання вдарити Семюеля Мередіта; можливо тому, що чоловік старше п’ятдесяти років може сильно постраждати від ударів ворожих кулаків, але, зі свого боку, я схильний думати, що всі його якості, які заслуговують на стусани, зовсім зникли. Але в різні періоди життя його особистості напевно були властиві ті якості, які, безумовно, заслуговували на стусани, як на вустах дівчини ховаються якості, які заслуговують на поцілунок.

Я впевнений, що кожен зустрічав таку людину, був випадково представлений такому, навіть потоваришував з ним, але відчував, що це саме така людина, яка викликає пристрасну неприязнь. Хтось виражав це мимоволі стискаючі кулаки, хтось — бурчанням про «дати в пику» та «засадити в око». У поєднанні рис Семюеля Мередіта ця якість була настільки вираженою, що вплинула на все його життя.

В чому вона була? Безумовно, це не зовнішність, бо він з ранньої юності був досить приємним на вигляд чоловіком: широке відкрите обличчя з сірими очима, відвертими та доброзичливими. І все ж я чув, як він розповідав у кімнаті, повній репортерів, які шукали сповіді про історію успіху, що йому буде соромно сказати їм правду, що вони не повірять, що це не одна історія, а чотири, і що громадськість не захоче читати про людину, котру змусили стати видатною саме стусани.

Все почалося в Академії Філліпса Ендовера, коли йому було чотирнадцять. Він був вихований на кав’ярній дієті та ганяв коридорних в готелях половини столиць Європи, і це була чиста удача, що його мати отримала нервовий зрив і була змушена делегувати його освіту у менш ніжні й менш упереджені руки.

У Ендовера він отримав сусіда по кімнаті, на ім’я Гіллі Гуд. Гіллі було тринадцять, він був невеликого зросту і шкільним улюбленцем. З того вересневого дня, коли камердинер містера Мередіта поклав одяг Семюеля в кращу шафу і, відходячи, спитав: «Що-небудь ще, хазяїн Семюель?», Гіллі почав жалітися, що деканат зіграв з ним злий жарт. Він гнівався, як жаба, в акваріум до якої поселили золоту рибку.

— Добрий Боже! — скаржився він співчутливим однокашникам, — та він чортів затятий сноб. Він якось сказав: «Я сподіваюсь, тут усі джентльмени?», а я сказав: «Та ні, вони лише хлопці», а він сказав, що вік не має значення в цьому випадку, а я відповів: «А хто таке каже?». Нехай лише ще раз полізе до мене, кисла пика.

Протягом трьох тижнів Гіллі мовчки витримував коментарі молодого Семюеля щодо одягу та звичок особистих друзів Гіллі, терпів французькі фрази в розмові, та зносив сотні напівдівочих звичок, які яскраво свідчили про те, що може зробити нервова мати з хлопчиком, якщо тримає його досить близько до себе, — а потім в акваріумі спалахнула буря.

Семюель вийшов. А натовп зібрався, щоб послухати про останні гріхи сусіда Гіллі по кімнаті.

— Він сказав: «О, мені не подобаються відкриті вікна вночі, ну, хіба що, лише трошки», — поскаржився Гіллі.

— Не дозволяй йому сідати тобі на шию.

— Мені на шию? Цього не буде, будьте певні. Звісно, я відкриваю ці вікна, але проклятий дурень не втомлюється закривати їх кожен день вранці.

— Та дай йому, Гіллі, чому ти цього не зробиш?

— Так і зроблю — кивнув головою Гіллі, запекло погоджуючись. — Не хвилюйся. Нехай не думає, що я якийсь дворецький.

— Тож поглянемо, як ти йому даси.

У цей момент «проклятий дурень» увійшов і особисто направив у натовп одну зі своїх дратівливих посмішок. Двоє хлопців сказали: «Привіт, Мередіт», інші кинули на нього лише холодний погляд і продовжили розмову з Гіллі. Але Семюель здавався незадоволеним.

— Чи ви не могли б не сидіти на моєму ліжку? — ввічливо звернувся він до двох приятелів Гіллі, які дуже зручно вмостилися.

— Га?

— Моє ліжко. Ви не розумієте англійської мови?

Це додало образу до порушення прав. Прозвучало кілька коментарів щодо санітарного стану ліжка та деякі свідчення з життя тварин.

— А що не так з твоїм ліжком? — агресивно запитав Гіллі.

— З ліжком все гаразд, але...

Гіллі перервав це речення, піднявшись і підійшовши до Семюеля. Він зупинився за декілька дюймів і поглянув на нього зі злістю.

— Ти та твоє чортове ліжко, — почав він. — Ти та твоє чортове...

— Переходь до справи, Гіллі, — пробурмотів хтось.

— Покажи проклятому дурню...

Семюель холодно дивився у відповідь.

— Ну, — сказав він нарешті, — так, це моє ліжко...

Йому не вдалося продовжити, бо Гіллі замахнувся і коротко вдарив його в ніс.

— Так! Гіллі!

— Покажи нам справжню бійку!

— Нехай лише торкнеться тебе — він побачить!

Група скупчилась навколо них і вперше у своєму житті Семюель зрозумів незрівнянну незручність пристрасної ненависті. Він безпомічно озирався, але навколо світилася лише жорстокість ворожих облич. Він був на голову вище свого сусіда по кімнаті, і тому, якби він дав здачі, його називатимуть хуліганом і протягом п’яти хвилин він отримав би ще дюжину бійок; але якби він не дав здачі то став би боягузом. Якусь мить він стояв дивлячись у палаючі гнівом очі Гіллі, а потім, несподівано втративши дихання, пробив собі дорогу крізь оточення і кинувся з кімнати.