МІСІС КОННЕДЖ: Ти добре знаєш сама, що ти гарна.

(Знизу чути писк скрипки, яку налаштовують, та брязкання барабана. Місіс Коннедж швидко звертається до дочки).

МІСІС КОННЕДЖ: Ходімо.

РОЗАЛІНДА: Хвилину.

Її мати виходить. Розалінда йде до дзеркала, де вона з великим задоволенням дивиться на себе. Вона цілує свою руку і торкається нею до свого рота у віддзеркаленні. Потім вона вимикає світло і виходить з кімнати.

Тиша на мить. Кілька акордів фортепіано, слабкий приглушений звук барабанів, шелест нового шовку, всі ці звуки змішуються на сходинках зовні й пропливають через частково відчинені двері. Парні фігури рухаються в освітленій залі. Хтось сміється, сміх підхоплюють, і він подвоюється і примножується. Потім хтось заходить збоку, вмикає світло і закриває двері. Це Сесілія. Вона підходить до шифонеру, зазирає в шухляди, вагається … потім до письмового столу, звідки вона бере портсигар і вибирає сигарету. Вона запалює її, пухкаючи й дмухаючи, та йде до дзеркала.

СЕСІЛІЯ (з надзвичайно витонченим виразом): О, так, в наш час виходить такий фарс, ви знаєте. Насправді тільки й встигнеш повеселитися до того, як виповниться сімнадцять, а потім вже все, безумовно, іде на спад... (Ніби потискує руки якомусь благородному чоловіку середнього віку) Так, ваша світлість… здається моя сестра розповідала мені про вас. Затягніться… сигарети гарні. Називаються… Називаються «Корона». Ви не палите? Як шкода! Король цього не дозволяє, я розумію… Так, я потанцюю з вами.

(Тож вона танцює по всій кімнаті, під музику що доноситься знизу. Її руки протягнуті до уявного партнера. Вона вимахує рукою з сигаретою. Темрява швидко спадає, і світло залишається слабким, допоки…)

Сцена II

Завіса відкриває вид на вітальню внизу, яка майже вся заповнена дуже зручними шкіряними меблями. З обох боків та посередині розташовані невеликі лампи; а над диваном висить портрет дуже старого та дуже гідного джентльмена періоду 1860-х років. Зовні лунає мелодія фокстроту. Розалінда сидить у вітальні, а зліва від неї — Говард Гілеспі, поверхневий юнак років двадцяти чотирьох. Він, очевидно, дуже нещасний, і їй зовсім нудно.

ГІЛЕСПІ (мляво): Що значить, я змінився? Я відчуваю те саме до вас.

РОЗАЛІНДА: Але ви більше не виглядаєте так само.

ГІЛЕСПІ: Три тижні тому ви говорили, що я вам подобаюсь, бо я був такий безтурботний, такий байдужий …Я таким і залишився.

РОЗАЛІНДА: Але ж не відносно мене. Мені подобалися ваші карі очі і тонкі ноги.

ГІЛЕСПІ (безпорадно): Вони все ще тонкі та карі.

РОЗАЛІНДА: Я думала, що ви ніколи не ревнуєте. Але тепер ви слідкуєте за мною очима, куди б я не пішла.

ГІЛЕСПІ: Я люблю вас.

РОЗАЛІНДА (холодно): Я знаю.

ГІЛЕСПІ: І хіба ж ви не поцілували мене два тижні тому. Я думав, що після того, як поцілуєш дівчину… вона… вона вже… завойована.

РОЗАЛІНДА: Ці дні закінчилися. Мене треба знову і знову завойовувати, щоразу, коли ви мене бачите.

ГІЛЕСПІ: Ви серйозно?

РОЗАЛІНДА: Як і зазвичай. Раніше були два види поцілунків: по-перше, коли дівчаток цілували й кидали, по-друге, коли цілували й заручалися з ними. Зараз є третій вид, коли чоловіка цілують і кидають. Якщо містер Джонс дев’яностих років хвалився, що він поцілував дівчину, всі знали, що він покинув її. Якщо містер Джонс 1919 року випуску похваляється, що він поцілував дівчину, всі знають, що це тому, що він більше не може її поцілувати. Зважаючи на гідний старт, будь-яка дівчина сьогодні може перемогти чоловіка.

ГІЛЕСПІ: То чому ж ви граєте з чоловіками?

РОЗАЛІНДА (нахиляючись до нього довірливо): Заради того першого моменту, коли він зацікавився. Є такий момент… саме перед першим поцілунком, слово, вимовлене пошепки — це саме те, що робить все це вартим.

ГІЛЕСПІ: А далі?

РОЗАЛІНДА: Потім після цього ти змушуєш його говорити про себе. Досить скоро він не думає ні про що, крім того, щоб бути наодинці з тобою… Він стає сумним, він не буде битися, не хоче грати… Перемога.

(Входить Доусон Райдер, двадцяти шести років, гарний, досить стриманий, заможний, самовпевнений, можливо, трохи нудний, але надійний і впевнений в успіху).

РАЙДЕР: Наскільки я пам’ятаю, цей танець за мною, Розалінда.

РОЗАЛІНДА: Дуже добре, Доусон. Містер Райдер, це містер Гілеспі.

(Вони тиснують руки, і Гілеспі йде повністю приголомшений).

РАЙДЕР: Ваш вечір, безумовно, має успіх.

РОЗАЛІНДА: Здається… я не була присутня останнім часом. Я втомилася… Ви не проти трохи посидіти?

РАЙДЕР: Не проти? Та я в захваті. Ви знаєте, що я ненавиджу цю «поспішну» стратегію. Бачити дівчину вчора, сьогодні, завтра.

РОЗАЛІНДА: Доусон!

РАЙДЕР: Що?

РОЗАЛІНДА: Цікаво, чи розумієте ви, що ви у мене закохані.

РАЙДЕР (здивовано): Що? О, так, я вважаю, що ви чудова.

РОЗАЛІНДА: Тому що знаєте, що я жахлива партія. У кожного, хто одружиться зі мною, не буде ні хвилини спокою. Я дуже погана… справді погана.

РАЙДЕР: О, я б не сказав цього.

РОЗАЛІНДА: О, так… особливо щодо людей, які мені найближчі. (Підіймається). Підімо. Я передумала і хочу танцювати. Мати, мабуть, вже переживає. (Вони прямують до виходу). У Хартфорді танцюють шиммі? (Виходять).

(Входять Алек та Сесілія).

СЕСІЛІЯ: Тільки мені пощастило взяти власного брата з собою на перерву.

АЛЕК (похмуро): Я піду, якщо ти хочеш.

СЕСІЛІЯ: Господь милосердний, ні… з ким же я тоді буду танцювати наступний танець? (Зітхає). Танці втратили будь-яке забарвлення, після того, як нас покинули французькі офіцери.

АЛЕК: Я сподіваюся, що Еморі не закохається в Розалінду.

СЕСІЛІЯ: А мені здавалося, ти саме цього і хотів.

АЛЕК: Я дійсно цього хотів, але після того, як побачив цих дівчат, я вже не знаю. Я дуже прихильний до Еморі. Він чуйний, і я не хочу, щоб його серце було розбито тою, хто не дбає про нього.

СЕСІЛІЯ: Він дуже гарний на вигляд.

АЛЕК: Вона не вийде за нього заміж, але ж дівчині не потрібно виходити заміж за чоловіка, щоб розбити йому серце.

СЕСІЛІЯ: Що саме розбиває йому серце? Мені б хотілося знати секрет.

АЛЕК: Ох ти ж холоднокровне маленьке кошеня! Комусь пощастило, що Господь дав тобі носик мопса.

(Входить місіс Коннедж).

МІСІС КОННЕДЖ: Де, заради Господа, поділась Розалінда?

АЛЕК (жартує): Безумовно, ви прийшли до найкращих людей, щоб це дізнатися. Вона, звичайно ж, буде з нами.

МІСІС КОННЕДЖ: Її батько привів на зустріч з нею вісім мільйонерів-холостяків.

АЛЕК: Ви можете сформувати загін і пройти через зали.

МІСІС КОННЕДЖ: Я абсолютно серйозно… наскільки я її знаю, вона вже може бути в кафе «Кокосовий гай» з якимось футболістом у ніч свого дебюту. Ти дивись ліворуч, а я…

АЛЕК (з легкістю): Чи не краще тобі послати дворецького подивитись у льоху?

МІСІС КОННЕДЖ (цілком серйозно): О, ти ж не думаєш, що вона там буде!

СЕСІЛІЯ: Він просто жартує, мамо.

АЛЕК: Мати вже уявили, як вона п’є пиво прямо із діжки з якимось високим атлетом.

МІСІС КОННЕДЖ: Пошукаймо її.

(Вони виходять. Входить Розалінда разом з Гілеспі).

ГІЛЕСПІ: Розалінда… знову прошу вас. Невже, заради усього святого, я вам повністю байдужий?

(Входить Еморі).

ЕМОРІ: Зараз мій танець.

РОЗАЛІНДА: Містер Гілеспі, це містер Блейн.

ГІЛЕСПІ: Я вже знайомий з містером Блейном. Ви з Дейтона, чи не так?

ЕМОРІ: Так.

ГІЛЕСПІ (відчайдушно): Я бував там. Це досить жахливе місце.

ЕМОРІ (глумливо): Я не знаю. Я завжди відчував, що краще бути провінційним рагу з перцем, аніж супом без приправ.

ГІЛЕСПІ: Що?

ЕМОРІ: О, без образ.

(Гілеспі кланяється і виходить).

РОЗАЛІНДА: Він занадто простий.

ЕМОРІ: Я колись був закоханий у таку просту жінку.

РОЗАЛІНДА: Справді?