ВОНА: Ну, Еморі, ви ж не проти — чи не так? Коли я зустріну людину, яка не набридне мені до смерті через два тижні, можливо, буде інакше.
ВІН: Як не дивно, ви маєте таку ж точку зору на чоловіків, що і я на жінок.
ВОНА: Я не дуже жіночна, знаєте.
ВІН (зацікавлено): Продовжуйте.
ВОНА: Ні, ви продовжуйте. Ви змусили мене говорити про себе. Це проти правил.
ВІН: Правил?
ВОНА: Мої власні правила — але ви… О, Еморі, я чула, що ви блискучий чоловік. Моя сім’я так багато очікує від вас.
ВІН: Як обнадійливо.
ВОНА: Алек сказав, що ви навчаєте його мислити. Це правда? Я не вірю, що хтось насправді може цьому навчити.
ВІН: Ні. Я насправді дуже нудна людина.
(Він, очевидно, не має наміру, щоб це сприймалось занадто серйозно)
ВОНА: Брехун.
ВІН: Я… я релігійний… я причетний до літератури. Я… навіть пишу вірші.
ВОНА: Vers libre — чудово. (Декламує)
Дерева стоять зелені,
Птахи співають на деревах,
Дівчина потягує свою отруту,
Птах відлітає; дівчина помирає.
ВІН (сміється): Ні, не такі.
ВОНА (раптом): Ви мені подобаєтесь.
ВІН: Не варто.
ВОНА: І ваша скромність теж.
ВІН: Я боюся вас. Я завжди боюся дівчини, поки не поцілував її.
ВОНА (з наголосом): Мій дорогий хлопче, війна закінчилася.
ВІН: Тому я завжди буду вас боятися.
ВОНА (скоріше сумно): Я гадаю, що будете.
(Невелика пауза для обох ).
ВІН (після належного розгляду): Слухайте. Про це жахливо просити.
ВОНА (знаючи, до чого йде): Через п’ять хвилин знайомства?
ВІН: Ви поцілуєте мене? Чи ви боїтеся?
ВОНА: Я ніколи не боюся… особливо з таких незначущих причин.
ВІН: Розалінда, я дуже хочу поцілувати вас.
ВОНА: Я теж.
(Вони цілуються — виразно і ретельно).
ВІН (переводить подих): Ну, ваша цікавість задоволена?
ВОНА: А ваша?
ВІН: Ні, мені лише стало цікавіше. (Видно, так і є).
ВОНА (замріяно): Я цілувалася з дюжинами чоловіків. Я думаю, я поцілую ще дюжини.
ВІН (неуважно): Так, я гадаю, що ви могли б.
ВОНА: Більшості людей подобається, як я цілуюся.
ВІН (опановує себе): Господи милосердний, так. Поцілуйте мене ще раз, Розалінда.
ВОНА: Ні… моя цікавість повністю задоволена.
ВІН (заперечує): Це правило?
ВОНА: Я формую правила, відповідно до обставин.
ВІН: Ви і я дещо схожі — за винятком того, що я маю більше досвіду з причини старших років.
ВОНА: Скільки вам років?
ВІН: Двадцять три. А вам?
ВОНА: Дев’ятнадцять… Тільки сповнилось.
ВІН: Я гадаю, ви продукт якоїсь модної школи.
ВОНА: Ні … я ще, можна сказати, сировина. Мене вигнали зі Спенсу — я забула чому.
ВІН: Яка ви взагалі?
ВОНА: Я яскрава, досить егоїстична, емоційна, коли збуджуюся, люблю преклоніння...
ВІН (раптом): Я не хочу закохатись у вас.
ВОНА (підіймає брови): Вас ніхто і не просив.
ВІН (продовжує спокійно): … але я, мабуть, закохаюсь. Я полюбив ваші губи.
ВОНА: Спокійніше, будь ласка, не закохуйтесь в мій рот — волосся, очі, плечі, взуття — що завгодно, але не в мої губи. Всі закохуються в мої губи.
ВІН: Вони дуже гарні.
ВОНА: Занадто малі.
ВІН: Ні, це не так, перевірмо.
(Він знову цілує її з такою ж ретельністю).
ВОНА (трохи зворушено): Скажіть щось миле!
ВІН (злякавшись): Господи, допоможи мені!
ВОНА (відсахнувшись): Ну, не треба — якщо це так важко.
ВІН: Вже будемо удавати? Так скоро?
ВОНА: У нас немає тих же стандартів часу, що й в інших людей.
ВІН: Вже це… інші люди.
ВОНА: Удамо.
ВІН: Ні… не можу… це сентиментально.
ВОНА: Ви не сентиментальні?
ВІН: Ні, я романтик… Сентиментальна людина думає, що все триватиме… романтична людина сподівається, всупереч надії, що це не так. Сентиментальність емоційна.
ВОНА: А ви ні? (з напівзаплющеними очима). Ви, мабуть, лестите собі, що це чудове ставлення.
ВІН: Ну… О Розаліндо, Розаліндо, не сперечайтесь — просто поцілуйте мене знову.
ВОНА (доволі холодно): Ні, я не маю бажання цілувати вас.
ВІН (відверто розгубившись): Але ж ви хотіли поцілувати мене хвилину тому.
ВОНА: А зараз — ні.
ВІН: Я краще піду.
ВОНА: Я гадаю, що так.
(Він іде до дверей).
ВОНА: О!
(Він обертається).
ВОНА (сміється): Рахунок: Домашня команда — 100. Супротивники — 0.
(Він починає рухатись назад).
ВОНА (швидко): Дощ — гру відмінено!
(Він виходить. Вона швидко йде до шафки, дістає сигарету і ховає її в бічну шухляду письмового столу. Заходить її мати з блокнотом у руці).
МІСІС КОННЕДЖ: Добре. Я хотіла поговорити з тобою наодинці, перш ніж ми спустимося вниз.
РОЗАЛІНДА: О Боже, ти мене налякала.
МІСІС КОННЕДЖ: Розалінда, ти була дуже вигідною партією.
РОЗАЛІНДА (стримано): Так.
МІСІС КОННЕДЖ: Але ж ти знаєш, що справи твого батька зовсім не ті, що раніше.
РОЗАЛІНДА (кривлячи обличчя): О, будь ласка, не говори про гроші.
МІСІС КОННЕДЖ: Без них нічого не зробиш. Це наш останній рік у цьому будинку — і, якщо все не зміниться, Сесілія вже не матиме тих переваг, які мала ти.
РОЗАЛІНДА (з нетерпінням): Ну… то що ти хотіла сказати?
МІСІС КОННЕДЖ: Тож я прошу тебе порадувати мене декількома речами, які я записала у свій блокнот. Перше — не залишайся наодинці з молодими людьми. Можливо, був час, коли це було корисно, але в цей момент я хочу, щоб ти весь час була на танцмайданчику, де я можу тебе знайти. Є певні чоловіки, яких я хочу побачити з тобою, і мені не подобається знаходити тебе в якомусь куточку бальної зали, де ти обмінюєшся якимись дурницями з ким-небудь… або слухаєш їх.
РОЗАЛІНДА (саркастично): Так, слухати набагато краще.
МІСІС КОННЕДЖ: І не витрачай багато часу на це студентське збіговисько хлопців дев’ятнадцяти-двадцяти років. Я не проти випускного чи футбольного матчу, але уникати званих обідів, заради того, щоб поїсти в маленьких кафе в центрі міста з Томом, Діком та Гаррі …
РОЗАЛІНДА (Пропонуючи свій кодекс, який, до речі, не менш достойний, ніж у її матері): Мамо, що зроблено, те зроблено… зараз не можна поводитися так, як це робилося на початку дев’яностих.
МІСІС КОННЕДЖ (не звертаючи уваги): Є кілька нежонатих друзів твого батька, з якими я хочу тебе познайомити сьогодні ввечері… відносно молодих.
РОЗАЛІНДА (з розумінням киває): Близько сорока п’яти?
МІСІС КОННЕДЖ (різко): А чому б і ні?
РОЗАЛІНДА: О, цілком добре… вони знають життя і настільки чарівно стомлено виглядають… (хитає головою), але ж танцюватимуть.
МІСІС КОННЕДЖ: Я ще не бачила містера Блейна, але я не думаю, що тобі є до нього справа. Він не схожий на того, хто вміє заробляти гроші.
РОЗАЛІНДА: Мамо, я ніколи не думаю про гроші.
МІСІС КОННЕДЖ: В тебе вони ніколи не затримуються настільки надовго, щоб ти встигла про них подумати.
РОЗАЛІНДА (зітхає): Так, гадаю, я колись одружуся з цілим мішком грошей — просто з нудьги.
МІСІС КОННЕДЖ (звіряючись з блокнотом): Я отримала телеграму з Хартфорда. Доусон Райдер прийде. Ось це молодий чоловік, який мені подобається, і він купається в грошах. Мені здається, що Говард Гілеспі тобі набрид, то ти могла б дати містеру Райдеру певне заохочення. Це вже втретє за місяць, як він приходить.
РОЗАЛІНДА: Звідки ти знаєш, що мені набрид Говард Гілеспі?
МІСІС КОННЕДЖ: Бідний хлопчик виглядає таким нещасним кожен раз, коли приходить.
РОЗАЛІНДА: Це була своєрідна романтична артпідготовка перед битвою. Це все пусте.
МІСІС КОННЕДЖ (вона сказала все, що хотіла): У будь-якому разі ми хотіли б пишатися тобою сьогодні.
РОЗАЛІНДА: Ти не вважаєш, що я гарна?
