— Після цього мені було дуже важко отримати роботу. Врешті решт я навіть отримав з банку заяву, яка спростовувала найгірші версії інциденту, але люди, які все ще цікавилися цим, говорили, що це сталося тому, що банк не хотів розголосу чи скандалу, а решта людей про це забула. Вони забули, що сталося, але добре пам’ятали, що була якась причина, згідно з якою я не був тим молодим хлопцем, якому можна довіряти…

Хеммік зробив паузу і знову засміявся, все ще без насолоди, але гірко, незрозуміло і з глибокою безпорадністю.

— Отже, як бачите, саме тому я не поїхав у Цинциннаті, — повільно сказав він. — Моя мати тоді була ще жива, і все це було для неї досить неприємним ударом. У неї була ідея — одна з тих старомодних південних ідей, що застрягають в головах тутешніх людей, — що я повинен залишитися тут, у місті, і довести, що я чесна людина. Це засіло у неї в думках, і вона чути не хотіла про мій від’їзд. Вона сказала, що день, коли я поїду звідси, стане для неї останнім днем. Тому я повинен був залишитися, поки не відновлю свою репутацію.

— Скільки ж часу це зайняло? — тихо запитав Аберкромбі.

— Близько десяти років.

— Ох ...

— Десять років, — повторив Хеммік, дивлячись у прийдешню темряву. — Це маленьке містечко, розумієте. Я кажу десять років, бо минуло приблизно десять років, перш ніж я почув останню згадку про той випадок. Але я був одружений задовго до цього; народилася дитина. Думки про Цинциннаті до того часу вже давно покинули мене.

— Звичайно, — погодився Аберкромбі.

Вони на хвилину замовкли, а потім Хеммік вибачливо додав:

— Це була досить довга історія, і я не знаю, чи це дійсно могло вас зацікавити. Але ж ви запитали мене…

— Це мене зацікавило, — ввічливо відповів Аберкромбі. — Це мене надзвичайно зацікавило. І зацікавило мене набагато більше, ніж я міг собі уявити.

Хемміку спало на думку, що він сам ніколи не усвідомлював, наскільки це цікава і закінчена історія. Тепер він тьмяно бачив, що те, що здавалося йому лише фрагментом, гротескною інтермедією, було насправді дуже значущою і повною оповіддю. Це була цікава історія; це була історія, після якої обернулося невдачею все його життя.

Голос Аберкромбі ввірвався в його думки.

— Розумієте, це так відрізняється від моєї історії, — говорив Аберкромбі. — Трапився нещасний випадок, і ви залишилися, і я також випадково поїхав. Але ви заслуговуєте більшої поваги, якщо вона ще існує у світі, саме за ваш намір поїхати та досягти успіху. Розумієте, у свої сімнадцять я став на більш-менш помилковий шлях. Я був тим, кого ви називаєте телепнем. Все, що мені хотілося, — це полегшити своє життя — і одного разу мені випав шанс, коли я побачив перед собою об’яву: «Спеціальний тариф до Атланти, три долари й сорок два центи». Тоді я вийняв свій дріб’язок із кишені й перерахував його.

Хеммік кивнув. Ще поглинений своєю власною істо­рією, він забув про важливість та порівняльну велич Абер­кромбі. Але потім він раптом виявив, що уважно слухає.

— У мене було всього три долари й сорок один цент у кишені. Я стояв у черзі з багатьма іншими молодшими хлопцями біля залізничного вокзалу і збирався зарахуватися до армії на три роки. І прямо перед собою на тротуарі, десь за три фути, я побачив ту центову монетку, якої мені не вистачало. Я побачив її, тому що вона була зовсім новенька і сяяла на сонці, як золото.

Алабамська ніч спускалася над вулицею, і, коли блакить неба злилася з пилом, обриси двох чоловіків стали менш чіткими, так, що ніхто з тих, кому б трапилося пройти повз, не міг би чітко сказати, що один з цих чоловіків був одним з обраних, а інший — одним з багатьох. Всі деталі зникли: чудовий золотий наручний годинник Аберкромбі, його комір, дюжину яких він замовив з Лондона, гідність, з якою він сидів на лавці, — усе зів’яло і злилося з незграбним костюмом Хемміка і його безглуздим горбистим взуттям, все поринуло у цю всепроникну глибину ночі, яка, як смерть, стирала будь-які змісти, все урівнювала, і не залишала за собою нічого. А трохи пізніше випадковий перехожий помітив лише дві невеличкі плями світла розміром з цент, що знаменували зліт та падіння їхніх сигар.

Вона завмерла вгорі, на початку сходів. Її переповнювали емоції, схожі на ті, що відчувають примадонни на прем’єрі, плавці на трамплінах і незграбні юнаки у смугастій формі в день Великої гри. Вона уявляла, ніби крокує під дріб барабанів, у сяйві дорогоцінного каміння, наче Таіс або Кармен. Ізабель ніколи так не піклувалася про свою зовнішність, ніколи не була настільки нею задоволеною. Півроку тому їй виповнилось шістнадцять.

— Ізабель! — з дверей вбиральні покликала її кузина Елейн.

— Я готова. — Від хвилювання вона відчула ком у горлі.

— Я відлучусь на хвилинку додому за іншою парою черевичок.

Ізабель хотіла забігти до вбиральні, аби востаннє по­дивитись у дзеркало, але щось її змусило зазирнути у проліт привабливо звивистих сходів. Там, унизу в залі, вона помітила дві пари чоловічих ніг. Взуті у чорне, вони не давали змогу впізнати їхніх власників, але Ізабель не­терпляче вдивлялася, чи не належить одна з них Стівену Палмсу. Цей юнак, якого вона ще не встигла побачити, з першого ж дня — дня її приїзду — заполонив її думки.

Коли вони їхали машиною з вокзалу, Елейн зава­лила її безліччю питань та коментарів, одкровень та перебільшень і раптом торкнулася цієї теми:

— Ти пам’ятаєш Стівена Палмса? Він просто збожеволів, коли дізнався, що побачить тебе знову. Він навіть на день затримався у коледжі, аби сьогодні ввечері бути тут. Стівен так багато чув про тебе...

Їй приємно було дізнатися про це. Тепер Ізабель від­чувала себе в більш-менш рівних умовах, хоча сама звик­ла зав’язувати власні романи — зі сценами прощання або без них.

Але після захопленого передчуття щось змусило її запитати:

— У якому сенсі чув про мене? Що саме?

Елейн посміхнулася — вона відчула себе у якості шоувумен поруч зі своєю більш екзотичною кузиною.

— Він знає, що ти гарна і все таке. — Вона зробила паузу — Гадаю, він здогадується, що ти вмієш цілуватися.

Ізабель трохи здригнулася під хутряною накидкою. Вона звикла, що її сприймають саме у такому світлі, але цей факт досі не викликав у неї обурення; хоча в чужому місті він навпаки міг стати їй у нагоді.

Ізабель почувалася зовсім дорослою і готовою до від­носин з хлопцями, тож іноді її поведінка виглядала без­соромною, чи не так? Що ж, нехай дізнаються! У своєму віці вона не шкодувала, але й не пишалася цим.

Ранок був морозний. З вікна авто Ізабель спостері­гала, як падав рясний сніг і вкривав усе навколо. Тут було навіть холодніше, ніж у Балтіморі, вона зовсім про це забула; скло бічних дверей замерзло, а в кутки вікон набився сніг.

Їй не давала спокою одна думка: чи не схожий раптом Стівен на того хлопця, що так спокійно прямував крізь метушню ділової вулиці в мокасинах та костюмі для зи­мового карнавалу? Це так на західний манер! Звичайно, не схожий; він вчиться у коледжі, здається, на першому курсі.

Дійсно, Ізабель не мала чіткого уявлення про Стівена. Фото дворічної давнини не вражало її нічим, окрім ве­ликих очей, які тепер, коли він подорослішав, напевно, втратили й цю перевагу.

Однак в останні два тижні, коли було прийняте рішення про її різдвяний візит до Елейн, він став гідним кандидатом на її серце. Діти, найдотепніші свати, швидко задумують та планують, тож Елейн завдяки листуванню спритно зіграла сонату на струнах вразливого темпераменту Ізабель, яка завжди була схильна до дуже сильних, хоч й швидкоплинних почуттів.

Перед ними з’явилася білокам’яна будівля, що стояла трохи віддалено від засніженої дороги. Місіс Холліс тепло зустріла її, повиходили сором’язливо з закуточків і її молодші кузени та кузини. Ізабель зустріла їх досить чемно. Їй легко вдалося зібрати навколо себе усіх, крім старших дівчат та деяких жінок. Вона свідомо намагалася справити на оточення враження. І справді, півдесятка дівчат, з якими вона познайомилася того ранку, були у захваті — як від її безпосередності, так і від репутації.