— П’ятнадцять кварталів — ви можете собі уявити, що це було, а я до того вже почував себе не досить добре. Я знаходився на Джуніпер стріт — ви пам’ятаєте, де це; зараз там нова лікарня Мігера, а мені треба було йти аж до Джексон. Приблизно через шість кварталів я почав зупинятися і відпочивати у кожному місці, де був здатний знайти хоч якийсь клаптик тіні, придатний сховати мене. Я міг продовжувати шлях, лише думаючи про великий стакан крижаного чаю, який моя мати завжди ставила поруч моєї тарілки з обідом. Але потім я почав почувати себе занадто погано навіть для того, щоб хотіти крижаного чаю — я хотів лише якнайшвидше позбутися цих грошей, а потім лягти й померти».
— Коли я був у двох кварталів від банку, я поклав руку в кишеню для годинника і витягнув цей дріб’язок; він дзвенів у моїй руці, надаючи впевненість, що я вже достатньо близько, і що треба його підготувати. Я зазирнув у руку, і раптом зупинився і різко і швидко потягнувся до кишені годинника. Кишеня була порожня. У нижній частині була невелика дірочка, і моя рука тримала лише пів долара, четвертак і десять центів. Я втратив один цент.
— Справді, сер, я не зможу вам описати, не зможу висловити те почуття зневіри, яке мене охопило. Зверніть увагу, лише один цент, але уявіть: лише за тиждень до цього, один з кур’єрів втратив роботу, бо двічі був лише трохи сором’язливим. Це була лише необережність, але уявіть себе на моєму місці! Всі керівники були в паніці, що вони можуть бути звільнені самі, і найкраще, що можна було зробити, на їх думку, — це звільнити ще когось — попередньо».
— Тож ви бачите, що я повинен був з’явитися з цим центом.
— Де я отримав сили для того, щоб настільки піклуватися про це, я ніяк не можу зрозуміти. Я був хворий, втомлений спекою і слабкий, як кошеня, але мені ніколи не спадало на думку, що я можу зробити що-небудь, крім того, щоб знайти або замінити цей цент, і я одразу почав перебирати різні способи зробити це. Я заглянув у пару магазинів, сподіваючись, що побачу там когось зі знайомих, але в той час, коли біля вітрин стояло кілька хлопців, які балакали між собою так само як ви сьогодні бачили, не було жодного, до кого я міг би просто підійти й сказати: «Привіт! Маєш пенні?»
Я подумав про кілька офісів, де я міг би отримати його без особливих проблем, але вони були на деякій відстані, і, окрім того, що я дуже запаморочився, я ненавидів покидати маршрут в той час, коли я переносив банківські гроші, бо це виглядало б якось дивно.
— Тож мені не залишалося нічого іншого, ніж пройти назад весь шлях по вулиці до вокзалу, де я востаннє пам’ятав, що мав цього пенні при собі. Це була абсолютно нова монета, і я подумав, що, можливо, побачу, що вона блищить десь там, де впала. Тож я продовжував йти, досить уважно дивлячись на тротуар, і міркував, що мені тепер робити. Я трохи посміювався, бо відчував себе трохи дурним через те, що турбувався про якийсь цент, але сміх швидко пройшов, бо ситуація здавалася мені досить серйозною.
— Отже, мимоволі я повернувся до залізничного вокзалу, не побачивши свого пенні й не придумавши жодного способу отримати інший. Мені була ненависна думка, що прийдеться йти додому, тому що ми жили на великій відстані; але що ж інше я мав робити? Тож я знайшов невеликий клаптик тіні недалеко від депо і стояв там, поглядаючи в різні боки, думаючи спочатку про одне, а потім про інше, і взагалі нікуди не рухаючись. Одна маленька центова монетка, лише одна, яку могла мені дати будь-яка людина; щось таке, що знайдеться в кишені навіть у вантажника-негра…
Я, мабуть, простояв там хвилин п’ять. Я пам’ятаю, що перед військовим вербувальним пунктом, який щойно відкрився, стояло близько дюжини чоловіків, і пара з них почала кричати: «Приєднуйтесь до армії!». Це розбудило мене, і я, хвилюючись, рушив назад до банку. Усі мої думки перемішалися, я перебрав мільйон способів знайти цент, але серед них не було жодного, який здався зручним чи правильним. Я перебільшував важливість цієї втрати, і я перебільшував труднощі знайти інший, але ви просто повинні повірити, що мені все це здавалося настільки ж важливим, як ніби це було сто доларів.
— Потім я побачив пару чоловіків, що розмовляли перед кафе Муді, і впізнав одного з них — то був містер Берлінг, друг мого батька. Несподівано настало полегшення, можу вам сказати, і перш ніж я це зрозумів, я вже балакав з ним промовляючи так швидко, що він не міг зрозуміти, до чого саме я веду.
— Так, — сказав він, — ти ж знаєш, що я трохи глухий і не можу зрозуміти, коли ти так швидко говориш! Чого саме ти хочеш, Генрі? Скажи мені ще раз.
— Чи маєте ви з собою дріб’язок? — запитав я його так голосно, як тільки наважився. — Мені просто треба...
Потім я зупинився. Чоловік, який перебував за кілька футів, повернувся і дивився прямо на нас. Це був містер Дімс — перший віце-президент Національного бавовняного банку.
Хеммік зробив паузу, і було все ще достатньо світла, щоб Аберкромбі побачив, що він спантеличено хитає головою туди-сюди. Коли він говорив, у його голосі чулося болісне здивування, яке, здається, не покидало його протягом двадцяти років.
— Я ніколи не міг зрозуміти, що найшло на мене тоді. Я, мабуть, трохи збожеволів від спеки — це все, що я можу придумати. Замість того, щоб просто сказати «вітаю» містеру Дімсу, і сказати містеру Берлінгу, що я хотів позичити у нього пару центів на тютюн, тому що залишив гаманець вдома, я швидко відвернувся, метнувся, як блискавка, і почав швидко крокувати вулицею, відчуваючи себе злочинцем, якого ледь не спіймали.
— До того, як я здолав квартал, я вже шкодував. Я майже вже чув розмову, яка повинна була відбуватися між цими двома чоловіками: «Що ж це таке сталося з тим молодиком? — спитав містер Берлінг, не маючи на увазі жодної шкоди. — Підійшов до мене дуже схвильований і хотів дізнатися, чи є у мене гроші, а потім побачив вас і кинувся геть, наче божевільний».
— І я майже міг бачити, як великі очі містера Дімса звужуються від підозри, і спостерігати, як він підтягує штани й швидко рухається за мною. Зараз я був у справжній паніці, і без усякого сумніву. Раптом я побачив, як повз мене рухається легка кінна повозка, і впізнав Білла Кеннеді, мого друга. Я озвався до нього, але він мене не почув. Тоді я знову закричав, але він не звернув уваги, тож я почав бігти слідом за ним, гойдаючись з боку на бік, наче п’яний, і голосно кликати його кожні кілька секунд. Одного разу він озирнувся, але мене не побачив; він продовжував рухатись і зник з поля зору на наступному повороті. Я зупинився, бо був занадто слабкий, щоб йти далі. Я ось-ось збирався сісти на бордюр, щоб відпочити, і перше, що я побачив, коли озирнувся, — був містер Дімс, який йшов за мною так швидко, як тільки міг. Цього разу він був справжнім, а не наслідком моєї фантазії. Погляд у його очах яскраво демонстрував, що він дуже хоче дізнатися, що зі мною трапилося!
— Ось і все, що я добре пам’ятаю до того, як приблизно через двадцять хвилин я вдома намагався відкрити валізу пальцями, які тремтіли, як камертон. Перш ніж я зміг його відкрити, з’явився містер Дімс разом з полісменом. Я відразу почав говорити щось про те, що я не злодій, і намагався розповісти їм, що сталося. Але, мабуть, я був занадто знервований, і чим більше я говорив, тим гірше були мої справи. Коли мені нарешті вдалося розказати свою історію, вона здавалася божевільною навіть мені, — і це було правдою, правдою, саме так, як я розповідав, — кожне слово! — справа була в одному центі, який я загубив десь біля вокзалу…
Хеммік раптом замовк і почав досить гротескно сміятися — наче хвилювання, яке охопило його, коли він закінчив свою історію, було слабкістю, якої він соромився. Потім він продовжив з уявною байдужістю.
— Я не буду надавати подробиці того, що сталося далі, тому що нічого особливого не сталося —- принаймні, за тими мірками, за якими ви судите про події там, на Півночі. Це коштувало мені роботи, і моя репутація змінилася з хорошої на погану. Хтось перебільшив, хтось прямо збрехав, і склалося враження, що я втратив велику суму грошей банку і намагався це приховати».
