Його реакція на твердження Аберкромбі була надзвичайно простою. Оскільки зауваження походили від людини, що походила з Півдня за народженням, і яка була успішною — до того ж впевненою, рішучою, переконливою і прихильною до нього — він був схильний приймати їх без підозри чи обурення. Він узяв одну з сигар Аберкромбі й закурив її, все ще зберігаючи на обличчі вираз суворої й глибокої втоми, і спостерігав, як колір щезає з неба і сірі завіси опускаються.

Маленький хлопчик та його велосипед, дитина, її нянька, жалюгідне кошеня — всі вже давно пішли геть. У бунгало піаніно видавало гарячі стомлені ноти, які надихали цвіркунів змагатися з ними у звуках, а пискляві грамофони заповнювали інтервали уривками тьмяного регтайму, поки не створилося враження, що кожна вітальня на вулиці відкривається прямо у темряву.

— Що я насправді хочу дізнатися, — похмуро сказав Аберкромбі, — чому я відразу не зрозумів, що це містечко нікчемне. Цілком випадково я поїхав звідси, покладаючись на сліпий шанс, і так сталося, що той самий потяг, який забрав мене звідси, став моїм щасливим шансом. Людина, яка сиділа поруч мене, дала мені мій перший шанс у житті. — Його тон став обуреним. — Але ж я тоді думав, що тут все добре. Я б нікуди не поїхав, якби в середній школі я не потрапив у халепу — мене вигнали, і тато сказав мені, що більше не хоче бачити мене у своєму домі. Чому я не розумів, що тут взагалі не було нічого доброго? Чому я це не помічав?

— Ну, мабуть, ви ніколи не бачили нічого кращого? — м’яко припустив Хеммік.

— Це не виправдання, — наполягав Аберкромбі. — Якби я був придатний хоч на щось, я б знав. Насправді… на-справ-ді, — повторив він повільно, — я думаю, що в душі я був таким хлопчиком, який би жив і помер тут щасливим і ніколи не знав, що десь там існує щось краще. — Він повернувся до Хемміка з майже засмученим виглядом. — Мене хвилює думка, що моя… все, що трапилося зі мною, можна віднести до випадковості. Але я такий який є, я вважаю. В мене не було планів, як у Діка Віттінгтона — я поїхав з дому випадково.

Після цього зізнання він дивився у сутінки з сумним виразом обличчя, який Хеммік не міг зрозуміти. Він не міг зрозуміти усю важливість такого зізнання — насправді, з вуст такої людини, як Аберкромбі, це звучало дуже банально. І все ж таки він відчував, що якийсь прояв згоди з його боку є необхідним із ввічливості.

— Ну, — зізнався він, — у мене теж трапилося велике бажання поїхати на Північ. Але я цього не зробив. В цьому різниця між Вами та мною.

Аберкромбі напружено обернувся до нього.

— Справді? — з несподіваним інтересом запитав він. —Ви хотіли поїхати?

— Колись.

Після того, як Аберкромбі проявив такий інтерес, Хеммік почав надавати цьому питанню нове значення.

— Свого часу, — повторив він, ніби одиничність цього випадку, — це річ, про яку він часто замислювався.

— Скільки Вам було років?

— Хм… десь близько двадцяти.

— І чому це спало Вам на думку?

— Треба подумати, — замислився Хеммік. — Я не знаю, чи пам’ятаю досить впевнено, але мені здається, що коли я навчався в університеті (я навчався там два роки), один з професорів сказав мені, що розумний хлопчик повинен поїхати на Північ. За його словами, бізнес буде постійно зростати протягом наступних п’ятдесяти років. І я вирішив, що він правий. Приблизно тоді помер мій батько, тому я влаштувався на роботу кур’єром банку, і не мав особливого інтересу ні до чого, крім того, щоб заощадити достатню кількість грошей, щоб мати можливість відправитись на північ. Я думав, що зобов’язаний зробити саме так.

— Чому ж Ви не поїхали? Чому? — наполягав Аберкромбі засмученим тоном.

— Ну, — вагався Хеммік, — ну, я майже поїхав, але тоді не вийшло… і я не поїхав. Це взагалі смішна історія. Все почалося з найменшого, що можна собі уявити. Все почалося з монетки в один цент.

— З одного цента?

— Ось що саме було причиною — один маленький цент. Ось чому я не поїхав звідси, хоча і мав намір.

— Розкажи мені про це, чоловіче! — вигукнув його супутник. Він нетерпляче подивився на годинник. — Я хотів би почути цю історію.

Хеммік помовчав мить, затягнувшись сигарою.

— Ну для початку, — сказав він після паузи, — я запитаю Вас, чи пам’ятаєте ви щось з того, що сталося тут близько двадцяти п’яти років тому. Співробітник, на ім’я Хойт, касир Національного бавовняного банку, зник в один вечір, прихопивши близько тридцяти тисяч доларів готівкою. Так, чоловіче, тоді вони навіть не розмовляли ні про що інше. Це місто було повністю розхитане з цього приводу, і я думаю, ви можете собі уявити, яке збудження ця подія спричинила в усіх банках і особливо в Національному бавовняному.

— Я пам’ятаю.

«Ну, вони його спіймали й отримали більшість грошей назад, паніка припинилася, за винятком того банку, де все сталося. Здавалося, що вони ніколи до цього не звикнуть. Містер Дімс, перший віце-президент, який завжди був вельми добрим і порядним, дуже змінився. Він підозріло ставився до клерків, касирів, прибиральників, охоронця, більшості керівників, і так, Господи помилуй, я впевнений, що він пильно стежив навіть за самим президентом.

— Я не маю на увазі, що він просто насторожився — він прямо з глузду з’їхав з цього приводу. Він підходив і ставив дурні запитання, коли ви займалися своїми справами. Він навшпиньках заходив до кабінки касира і спостерігав за ним, нічого не кажучи. Якщо в бухгалтерії була якась помилка, він не тільки звільняв бухгалтера, він здіймав такий ґвалт, що хотілося заштовхнути його у сховище і замкнути за ним двері.

— Тоді він вже фактично керував усім банком, і впливав на інших керівників. Ви можете собі уявити, який хаос це створює в будь-якій організації? Усі так нервували, що помилялися, попри те, чи були вони обережні, чи ні. Клерки перебували на роботі в центрі міста до одинадцятої ночі, намагаючись пояснити втрачені десять центів. У будь-якому випадку це був не дуже вдалий рік, і фінансовий ринок був досить хитким, тому одна справа накладалася на іншу, поки кожен з нас не наблизився до божевілля, як ніхто з тих, хто взагалі міг займатися банківською справою».

— Я був кур’єром, і весь час, у це покинуте Богом літо, я бігав. Я набігав зовсім небагато грошей, і саме тоді я зненавидів і цей банк, і це місто. І я хотів лише одного — покинути все і вирушити на Північ. Я отримував десять доларів на тиждень, і вирішив, що, коли зможу заощадити п’ятдесят, я піду на вокзал і куплю собі квиток до Цинциннаті. У мене там був дядько, який працював у банківському бізнесі, і він сказав, що дасть мені можливість працювати разом з ним. Але він ніколи не пропонував оплатити мені дорогу туди, і, мабуть, він думав, що якщо я вартий хоч чогось, я мушу дістатися туди сам. Ну, можливо, я не був цього вартий, бо, хай там як, я ніколи туди так і не дістався.

— Одного ранку в найгарячіший день найспекотнішого липня, який я коли-небудь знав, — і Ви самі знаєте, що саме це означає тут, — я пішов з банку, щоб зателефонувати чоловікові на ім’я Гарлан і забрати трохи грошей, які він повинен був виплатити за кредит. Гарлан передав мені гроші, і коли я порахував їх, я виявив, що сума становить триста доларів і вісімдесят шість центів, і дрібнота складалася з нових монеток, які Гарлан отримав з іншого банку вранці. Я поклав три стодоларові купюри у свій гаманець, а дрібноту в кишеню для годинника, підписав квитанцію та пішов, попрямувавши назад до банку.

— Зовні спека була жахлива. Було настільки спекотно, що можна було втратити свідомість, до того ж я не досить добре почував себе пару днів. Тому, поки я чекав трамвай у затінку, я вітав себе, що через місяць, або близько того, я нарешті покину це місце і буду перебувати там, де буде значно прохолодніше. І саме тоді, коли я стояв там, мені раптом спало на думку, що окрім грошей, які я щойно забрав, і яких, звичайно, я не міг чіпати, я не мав жодного цента в кишені. Мені довелося піти до банку пішки, а це було близько п’ятнадцяти кварталів. Розумієте, напередодні ввечері я виявив, що мій дріб’язок склав вже долар, і я обміняв її на купюру в крамниці, додавши її до рулону інших купюр, що зберігалися на дні валізи. Опинившись у безвихідному становищі, я зняв піджак, встромив хустку в комір і через задушливу спеку попрямував до банку пішки.