Він допоміг їй. Вони потиснули руки.

— Прощавай, Скотт, — сказала вона.

— До побачення, Янсі, — повільно відповів він.

— З твого боку було дуже гарно. Я завжди буду пам’ятати, скільки гарного часу ти подарував мені за ці два тижні.

— Я робив це із задоволенням. Сказати водієві їхати до «Рітц»?

— Ні. Просто скажи йому їхати вздовж П’ятої. Я постукаю у скло, щоб він зупинився.

Вздовж П’ятої! Він міг подумати, можливо, що вона обідає на П’ятій. Який був би відповідний фінал! Їй було цікаво, чи був він вражений. Вона не могла чітко побачити його обличчя, бо повітря було темним від снігу, а її власні очі були розмиті сльозами.

— До побачення, — сказав він просто.

Він ніби усвідомлював, що будь-яке висловлення скорботи з його боку буде занадто прозорим. Вона знала, що він не хоче її.

Двері ляснули, машина рушила, заносячись по засніженій вулиці.

Янсі знесилено відкинулася назад у кут. Попри всі старання, вона не могла зрозуміти, де саме вона зазнала невдачі, або що саме змінило його ставлення до неї. Вперше в житті вона нібито запропонувала себе чоловікові, а він не хотів її. Навіть невпевненість її теперішнього становища здавалась меншою поруч із трагедією її поразки.

Вона дозволила машині везти себе далі — звичайно, холодне повітря — це те, що їй потрібно. Десять хвилин невпинно прослизнуло, перш ніж вона зрозуміла, що не має ані цента, щоб заплатити водієві.

— Це не має значення, — подумала вона. — Вони просто відправлять мене до в’язниці, і це місце для сну.

Вона почала думати про водія таксі.

— Він буде дуже злий, коли дізнається, бідолаха. Можливо, він дуже бідний, і йому доведеться самому платити за проїзд.

З невиразною сентиментальністю вона почала плакати.

— Бідний водій таксі, — вона говорила наполовину вголос. — О, людям зараз так важко — зараз такий важкий час!

Вона стукнула у віконце, і коли машина під’їхала до бордюру, вона вийшла. Вона була в кінці П’ятої авеню, було темно і холодно.

— Викликайте поліцію! — швидко скрикнула вона низьким голосом. — Я не маю грошей!

Водій таксі нахмурився.

— Нащо ж ви сідали?

Вона не помітила, що інший автомобіль зупинився приблизно за двадцять п’ять футів позаду них. Вона почула звуки кроків бігу по снігу, а потім біля її ліктя пролунав голос.

— Все гаразд, — сказав хтось таксисту. — Ось гроші.

Була передана банкнота. Янсі посковзнулася і ледь не впала, торкнувшись пальто Скотта.

Скотт знав — він знав, тому що він поїхав до Принстона, щоб зробити їй сюрприз, тому що незнайомець, з яким вона розмовляла у «Рітц», був його найкращим другом, тому що чек її батька на триста доларів був повернутий йому з позначкою «Немає коштів». Скотт знав — він знав увесь час.

Але він нічого не сказав, тільки стояв там, обіймаючи її однією рукою, коли від’їхав таксист.

— О, це ти, — тихо сказала Янсі. — Пощастило, що ти трапився поруч. Я залишила гаманець у «Рітц», як повна дурепа. Я роблю такі дурниці…

Скотт засміявся з деякою насолодою. Падав легкий сніг, і, щоб вона не ковзала у сльоті, він підхопив її й поніс назад до свого таксі, що чекало.

— Такі дурниці, — повторила вона.

— Спершу до «Рітц», — сказав він водієві. — Треба забрати речі.

Коли закінчився дощ, небо на заході стало жовтим, а повітря віяло прохолодою. По краю небрукованої вулиці червоним відтінку, що була заставлена дешевими бунгало 1910-х років, їхав маленький хлопчик на великому велосипеді. Його план мав певну монотонність. Щоразу як він долав близько ста ярдів, зіскакував, розвертав велосипед так, щоб той примикав до кам’яних східців, а потім знову заскочивши на нього, не без праці й поту, хлопчик відновлював свій шлях. В одному кінці його дороги була кольорова дівчинка чотирнадцяти років, яка тримала на руках анемічну дитину, а в протилежному — негодоване кошеня, яке сумно присіло на бордюрі. Окрім них, не було більше нікого.

Маленький хлопчик здійснив нелічену кількість подорожей, тому на нього вже не звертали уваги ані сумне кошеня з одного боку, ані картинно спокійна кольорова дівчинка — з іншого, коли йому довелося здійснити небезпечний поворот, щоб уникнути чоловіка, який раптово вийшовши з-за рогу вулиці. І хлопчику вдалося відновити рівновагу лише після хвилинної паніки.

Але якщо хлопця цей інцидент змусив боротися з земним тяжінням, то прибулець взагалі не звернув на нього уваги, він раптово зійшов з тротуару і з очевидним та особливим інтересом дивився на будинок, перед яким стояв. Це був найстаріший будинок на вулиці, обшитий дошками й накритий черепичним дахом. Це був будинок в самому справжньому сенсі цього слова — будинок, який дитина намалювала б на шкільній дошці. Він мав на собі відбиток часу, і це знаходило відображення навіть не в формі. Його зовнішній вигляд, очевидно, був лише гідною оболонкою для того, що ховається всередині. Будинок був старшим за навколишні бунгало приблизно років на тридцять, за винятком того, що навколишні бунгало відтворювали себе з величезною швидкістю, як ніби через якийсь неприродний союз з морськими свинками, і це був найпоширеніший тип будинку в країні. Тридцять років такі оселі задовольняли вимоги середнього класу — фінансові, бо були дешевими, естетичні, хоча були огидними. Це був будинок, побудований племенем, найбільш енергійні представники якого сподівалися або розбагатіти, або поїхати звідси. І було тим цікавіше, що при всій нестабільності старий будинок пережив стільки років і зберіг свою первозданну огидність і дискомфорт настільки очевидно незмінними.

Чоловікові був приблизно стільки ж років, скільки й будинку, тобто близько сорока п’яти. Але на відміну від будинку, він не був ні огидним, ні дешевим. Його одяг був надто гарним, щоб його було виготовлено за межами мегаполісу, мало того, він був настільки гарний, що неможливо було сказати, у якому саме мегаполісі він був виготовлений. Його звали Аберкромбі, і найважливіша подія його життя відбулася в будинку, перед яким він стояв. Він там народився.

Це було одне з останніх місць у світі, де він мав би народитися. Він думав про це протягом декількох років після цієї події, і він думав так і зараз — потворний будинок у південному містечку, де його батько володів часткою у продуктовому магазині. Відтоді Аберкромбі вже грав у гольф з президентом США і сидів між двома герцогинями за обідом. Йому було нудно з Президентом, йому було нудно, і його нітрохи не збентежило спілкування з герцогинями — але все ж таки ці два випадки його порадували й все ще тихенько лоскотали його наївне марнославство. Його радувало те, що він досяг так багато.

Кілька хвилин він дивився на будинок, не рухаючись, перш ніж зрозумів, що там ніхто не живе. Причиною того, що віконниці не були зачинені, було те, що їх просто не було, і з цієї пустки на нього сліпо дивилися сірі вікна. На подвір’ї розрослася трава, і слабкі зелені вуса вже проростали в широких щілинах доріжки. Але було очевидно, що будинок покинули нещодавно, бо на ґанку лежало пів дюжини газет, згорнутих у рулони для швидкої доставки, папір яких пожовк лише трохи.

Газети були зовсім не такі жовті, як небо, в той час, коли Аберкромбі піднявся на ґанок і сів на споконвічну лавку, бо на небі було помітно кожен відтінок жовтого кольору, кольору засмаги, кольору золота, кольору персиків. З іншого боку вулиці та поза порожньою ділянкою височіла суцільна стіна яскравих червоних цегляних будинків, і Аберкромбі здалося, що картина, яку вони окреслили, була прекрасною — теплий колір цегли та небо, свіже після дощу, мінливе та сіре, як у ві сні. Все життя, коли він хотів відпочити, він викликав у себе в уяві цей образ, який створювали для нього саме ці дві речі, коли повітря було ясним саме в таку годину. Тож Аберкромбі сидів там, думаючи про дні своєї молодості.

Через десять хвилин інший чоловік вийшов з-за рогу вулиці — зовсім інший чоловік, як за фактурою одягу, так і за фактурою душі. Йому було сорок шість років, він був пошарпаним трудягою, одружений на жінці, яка в дівочому житті, звісно, знала кращі дні. Цей останній факт може бути виділений червоним курсивом нужди.