У блискавичному пориві вона звернулася до гарного чоловіка поруч із собою, ввічливо вклонилася і промовила чутним, доброзичливим голосом:

— Побачимося пізніше.

Тоді, перш ніж він навіть міг продемонструвати здивування, вона швидко відвернулася і приєдналася до Скотта.

— Хто це був? — запитав він похмуро.

— Хіба він не гарний?

— Якщо тобі подобаються такі типи.

Тон Скотта натякав, що джентльмен, про якого йшлося, був занадто витончений і одягнений без смаку. Янсі засміялася, про себе милуючись майстерністю, з якою їй вдалося це зіграти.

Готуючись до тієї найважливішої суботньої ночі, в четвер вона зайшла в магазин на Сорок другій вулиці, щоб придбати довгі рукавички. Вона зробила вибір і передала клерку п’ятдесяти доларову купюру, з тим щоб її гаманець, що дуже полегшав, відчув певну важкість із рештою, яку вона мала отримати. На її здивування, клерк подав їй пакет і двадцять п’яти центову монету.

— Що-небудь ще?

— Залишок моєї решти.

— Ви вже його отримали. Ви дали мені п’ять доларів. Чотири сімдесят п’ять за рукавички й решта двадцять п’ять центів.

— Я дала вам п’ятдесят доларів.

— Напевне Ви помиляєтесь.

Янсі подивилася у гаманець.

— Я дала вам п’ятдесят! — несамовито повторила вона.

— Ні, мем, я бачив сам.

Вони роздратовано подивилися один одного. Дівчинка-касирка була покликана дати свідчення, потім менеджер поверху; зібралася невеличка юрба.

— Я абсолютно впевнена! — закричала Янсі й дві сльози розлючення тремтіли в її очах. — Я точно знаю!

Менеджеру поверху було дійсно шкода, але пані справді, мабуть, залишила гроші вдома. У готівковій касі не було жодної п’ятдесяти доларової купюри. Хиткий світ Янсі почав тріщати по швах.

— Якщо ви залишите свою адресу, — сказав менеджер поверху, — я повідомлю вам, якщо щось з’явиться.

— О, прокляті дурні! — закричала Янсі, втрачаючи контроль. — Я звернуся до поліції!

І вона полишила крамницю, плачучи, як дитина. Безпорадність її перемогла. Як вона могла щось довести? Це було після шостої й магазин закривався відразу ж, коли вона покинула його. Незалежно від того, хто зі співробітників мав би банкноту на п’ятдесят доларів, він буде вже вдома, перш ніж поліція зможе приїхати, і з чого б це поліція Нью-Йорка їй повірила чи навіть взагалі почала втручатись?

У розпачі вона повернулася до «Рітц», де без усякої надії механічно пошукала купюру у своєму багажі. Її там не було. Вона знала, що її там не буде. Вона зібрала кожне пенні й виявила, що у неї п’ятдесят один долар і тридцять центів. Подзвонивши в офіс, вона попросила, щоб їй виписали рахунок до наступного полудня — вона була занадто пригнічена, щоб полишити готель до того часу.

Вона чекала у своєму номері, не наважуючись навіть попросити води з льодом. Потім задзвонив телефон, і вона почула голос клерка, веселий і металевий.

— Міс Боуман?

— Так.

— Ваш рахунок, враховуючи сьогоднішню ніч, становить п’ятдесят один двадцять.

— П’ятдесят один двадцять?

Її голос тремтів.

— Так, мем.

— Дуже дякую.

Затамувавши подих, вона сиділа поруч із телефоном, надто налякана, щоб плакати. У неї залишилося лише десять центів!

П’ятниця. Вона ледве спала. Під її очима були темні плями, і навіть гаряча ванна, а слідом за нею холодна, не змогла збудити її від відчайдушної млявості. Вона ніколи повністю не усвідомлювала, що означає бути без грошей у Нью-Йорку; її рішучість і життєздатність, здавалося, остаточно зникли разом з її п’ятдесяти доларовою купюрою. З цим вже нічого не поробиш — вона повинна втілити своє бажання сьогодні чи ніколи.

Вона мала зустрітися зі Скоттом у Плаза за чаєм. Вона поцікавилася — це була її фантазія, чи він дійсно поставився до неї холодніше вчора? Вперше за кілька днів їй довелося не докладати зусиль, щоб у розмові не зростала сентиментальність. Припустимо, він вирішив, що це не призведе ні до чого — що вона занадто екстравагантна, занадто легковажна. Вранці їй уявилось аж сто висновків, які можна було зробити з цього — жахливий ранок, єдиною розрадою стало лише придбання десятицентової булочки у кондитерському магазині.

Це була її перша їжа за двадцять годин, але вона свідомо удавала перед кондитером, що просто розважається і весело проводить час, купуючи лише одну булочку. Вона навіть попросила подивитися виноград, але кинувши оцінювальний — і голодний — погляд, сказала, що навряд чи придбає його. Він не виглядає досить стиглим, — сказала вона. У магазині було багато заможних жінок, які з’єднавши великий і вказівний пальці та перевіряли випічку на свіжість. Янсі дуже хотіла попросити одну з них купити їй гроно винограду. Натомість вона піднялася до своєї кімнати в готелі та з’їла свою булочку.

Коли настала четверта година, вона виявила, що більше думає про сандвічі, які вона буде їсти під час чаювання, ніж про те, що там має відбуватися, і, коли вона повільно йшла П’ятою авеню до Плаза, вона відчула раптову непритомність, і мусила зробити кілька глибоких вдихів повітря для її подолання. Вона почала туманно роздумувати відносно пунктів роздачі їжі для бідних. Напевне туди мусили йти люди в її стані. Але де вони знаходяться? Як про це дізналися? Вона представила собі, що це в телефонній книзі напевне під літерою «П», а може, і під «Н», як «Нью-Йоркскій пункт роздачі їжі для бідних».

Вона дісталася «Плаза». Фігура Скотта, який стояв, чекаючи її у переповненому вестибюлі, була уособленням твердості та надії.

— Підемо скоріше!, — скрикнула вона із замученою усмішкою. — Я відчуваю себе досить розбитою, і мені хочеться чаю.

Вона з’їла клубний сандвіч, трохи шоколадного морозива та шість чайних бісквітів. Вона могла з’їсти набагато більше, але не наважувалася. Сумні наслідки її голоду зникли, вона мусила повернутись у ситуацію і зіткнутися з цим життям, представленим гарним молодиком, який сидів навпроти, спостерігаючи за нею з емоціями, вираз яких вона не могла визначити за його рівним поглядом.

Вона не мала сил на тонкий погляд, проникливий і милий, який вона планувала продемонструвати.

— О, Скотте, — сказала вона тихим голосом, — я так втомилася.

— Втомилася від чого? — холодно запитав він.

— Від усього.

Настала тиша.

— Я боюся, — невпевнено сказала вона. — Боюся, що завтра не зможу з тобою зустрітися.

Зараз у її голосі не було жодного вдавання. Емоція була очевидною у звучанні кожного слова, без будь-якого наміру чи контролю.

— Я їду геть.

— Правда? Куди?

Його тон показав сильну зацікавленість, але вона здригнулася, відчувши, що крім інтересу нічого немає.

— Моя тітка повернулася. Вона хоче, щоб я відразу приєдналася до неї у Флориді.

— Хіба це не досить несподівано?

— Так.

— Ти скоро повернешся? — сказав він через мить.

— Не думаю, що так. Я думаю, що ми поїдемо до Європи з Нового Орлеана.

— Ох…

Знову настала пауза. Вона продовжувалася. У такий момент це було жахливо, вона знала про це. Невже вона програла? Однак вона все одно піде до кінця.

— Ти будеш сумувати за мною?

— Так.

Одне слово. Вона піймала погляд його очей, на мить замислившись, чи не помітить вона там більше, ніж той доброзичливий інтерес, потім вона знову відвела свій погляд.

— Мені подобається — тут, у «Плаза», — почула вона себе.

Вони говорили про такі речі. Згодом вона ніколи не могла згадати, про що саме вони говорили тоді. Вони говорили — навіть про чай, про відлигу, що закінчилася, і холод, що сходив назовні. На душі їй було сумно, і вона здавалася собі дуже старою. Вона нарешті піднялася.

— Мені треба йти, — сказала вона. — Я запізнюся на вечерю.

До останнього вона мала продовжувати — ілюзія, це було найважливіше. Втримати її горду брехню непорушною — тепер залишилось зовсім недовго. Вони пішли до дверей.

— Посади мене в таксі, — тихо сказала вона. — Я не відчуваю змоги йти.