А тепер — вона була тут чужою, непроханою, небажаною. Як і в «Рітц» в день приїзду, вона відчувала, що в будь-який момент її маску зірвуть з неї, і вона буде виставлена у якості фальшивки на погляд усього вагону.

— Розкажи мені все! — казала Еллен. — Розкажи мені, що ти робила. Я не бачила тебе на жодній з футбольних ігор минулої осені.

Це було сказано для того, щоб Янсі зрозуміла, що вона сама відвідувала усі.

Із задньої частини вагону провідник виголосив:

— Наступна зупинка Манхеттен Трансфер!

Щоки Янці палали від сорому. Вона гадала, що їй краще зробити — подумала може визнати все, і вирішила не робити цього, відповідаючи на балаканину Еллен переляканими короткими вигуками, — а потім, коли роздався зловісний грім гальмування і швидкість потягу почала сповільнюватись, вона у відчайдушному поштовху вскочила на ноги.

— О Боже мій! — скрикнула вона. — Я забула свої туфлі! Я мушу повернутися і дістати їх.

Еллен відреагувала на це дратівливою готовністю допомогти.

— Я візьму твою валізу, — швидко сказала вона, — а ти зможеш потом забрати її. Я буду в «Чартер Клаб».

— Ні! — Янсі ледь не скрикнула. — У мене там плаття!

Ігноруючи відсутність логіки у власному зауваженні, вона зсунула валізу з полиці з тим, що здалося їй надлюдським зусиллям, і рушила по проходу, супроводжувана цікавістю нахабних поглядів багатьох дівчат. Коли вона зійшла на платформу саме тоді, коли поїзд зупинився, вона відчула слабкість і потрясіння. Вона стояла на твердому цементі, який відзначав гарне старе передмістя «Манхеттен Трансфер», а по її щоках стікали сльози, коли вона спостерігала, як бездушні вагони їхали до Принстона зі своїм тягарем щасливої молодості.

Через пів години очікування Янсі сіла в поїзд і повернулася до Нью-Йорка. За тридцять хвилин вона втратила впевненість, що здобула на цьому тижні. Вона повернулася до своєї маленької кімнати й тихо лягла на ліжко.

У п’ятницю настрій Янсі частково покращився, оговтавшись від холоду депресії. Голос Скотта через телефон у середині ранку трохи підбадьорив її, і вона з переконливим ентузіазмом розповіла йому про принади Принстона, спираючись на враження випускного вечора, який вона відвідувала два роки тому. Він хотів би її побачити, сказав він. Чи не хотіла б вона повечеряти сьогодні й піти в театр? Янсі роздумувала над цією серйозною спокусою. Вечеря — вона економила на харчуванні, чудова вечеря в якомусь екстравагантному місці, за якою слідувала б музична комедія дійсно подобалась її зголоднілій уяві; але інстинкт сказав їй, що час ще не настав. Нехай почекає. Нехай він помріє трохи більше, трохи довше.

— Я занадто втомилася, Скотте, — сказала вона з виразною відвертістю, — у цьому вся правда. Я виходжу щовечора, відколи я тут, і я справді напівмертва. Я відпочину на домашній вечірці протягом тижня, і тоді я піду вечеряти з тобою в будь-який день, коли ти захочеш.

Минуло хвилина мовчання, поки вона очікувано тримала слухавку.

— Так, на домашній вечірці можна вдосталь відпочити, — відповів він. — І, хай там що, наступний тиждень ще так далеко. Мені дуже хочеться бачити тебе зараз, Янсі.

— Мені теж, Скотте.

Вона дозволила собі промовити його ім’я з найбільшою ніжністю. Коли вона повісила слухавку, вона знову почувалася щасливою. Попри приниження в поїзді, її план мав успіх. Ілюзія все ще була недоторканою, і була майже повною. І за три зустрічі та пів дюжини телефонних дзвінків їй вдалося створити між ними більш напружену атмосферу, ніж якби він бачив її постійно при настроях, що змінюються та відвертих зізнаннях обманного флірту.

Коли настав понеділок, вона оплатила свій готельний рахунок за перший тиждень. Розміри її не насторожили — вона була до цього готова, але шок від того, стільки грошей було витрачено, і усвідомлення того, що залишилось лише сто двадцять доларів від подарунка її батька, дало їй своєрідне відчуття ніби вона потопає у глибокій ямі. Вона вирішила негайно залучити усю свою підступність, щоб змусити Скотта переживати ретельно спланованим інцидентом, а потім наприкінці тижня сказати йому просто і певно, що вона його кохає.

Як пастку для шокування Скотта вона знайшла у телефонній книзі телефон такого собі Джиммі Лонга, гарного хлопчика, з яким вона грала ще маленькою дівчиною і який нещодавно переїхав до Нью-Йорка на роботу. Джиммі Лонг був змушений запросити її на денний спектакль у середу. Він повинен був зустріти її у вестибюлі у другій.

У середу вона обідала зі Скоттом. Його очі стежили за кожним її рухом, і, знаючи це, вона відчула сильний прилив ніжності до нього. Спочатку бажаючи лише того, що він являв собою, вона наполовину несвідомо почала також бажати його самого. Однак, вона не дозволила собі ні найменшого розслаблення з цього приводу. Часу було занадто мало, а ставки занадто великі. Те, що вона починає кохати його, лише зміцнило її рішучість.

— Куди ти йдеш сьогодні вдень? — запитав він.

— На денний спектакль — з людиною, що дуже дратує мене.

— Чому він дратує?

— Тому що він хоче, щоб я вийшла за нього заміж, і я не зовсім впевнена, що цього хочу.

Було зроблено найменший наголос на слові «зовсім». Наслідком було те, що вона не була впевнена — тобто не зовсім.

— Не виходь за нього.

— Я не стану… напевне.

— Янсі, — сказав він тихим голосом, — чи пам’ятаєш ти ніч на тому бульварі…

Вона змінила тему. Був полудень, і кімната була повна сонячного світла. Це було не зовсім те місце і час. Коли він говорив, вона повинна контролювати всі аспекти ситуації. Він повинен казати лише те, що вона хотіла б почути; і більше нічого.

— Вже п’ята хвилина на другу, — сказала вона йому, дивлячись на наручний годинник. — Давай краще підемо. Я повинна встигнути на побачення.

— Ти хочеш піти?

— Ні, — відповіла вона просто.

Це ніби його задовольнило, і вони вийшли до вестибюля. Потім Янсі побачила чоловіка, що на неї чекав, хворобливого з вигляду та вбраного зовсім не в стилі готелю «Рітц». Це був Джиммі Лонг, не так давно перший красень свого міста на Заході. А тепер — власне його капелюх був дійсно зеленим! Його пальто, що давно вийшло з моди, цілком очевидно було придбане у відомому магазині готового одягу. Його туфлі, довгі й вузькі, носками загиналися угору. З голови до ніг у ньому все, що могло бути неправильним таким і було. Його трохи збентежила лише власна скромність, він не усвідомлював наскільки непристойно і недоречно він виглядає, являючи собою саму Немезиду, втілення жаху.

— Привіт, Янсі! — закричав він, починаючи рухатись до неї з очевидним полегшенням.

Героїчними зусиллями Янсі звернулася до Скотта, намагаючись утримати його погляд на собі. Повернувшись вона відмітила бездоганність вбрання Скотта та його краватки.

— Дякую за обід, — сказала вона з сяйнистою посмішкою. — Побачимось завтра.

Тоді вона скоріше пірнула, а не побігла до Джиммі Лонга, вхопила його простягнуту руку і потягнула його до поворотних дверей, лише швидко промовивши: «Поспішаймо!», щоб заспокоїти його дещо похмуре здивування.

Інцидент схвилював її. Вона втішила себе, згадавши, що Скотт лише миттєво поглянув на чоловіка, і що він, мабуть, дивився на неї так чи інакше. Однак, надалі вона переживала і в неї викликало певний сумнів, що Джиммі Лонгу сподобалося її товариство настільки, щоб компенсувати вартість придбаних за зниженими цінами в аптеці Блека квитків у двадцятий ряд.

Але якщо Джиммі як пастка виявився плачевною невдачею, подія четверга принесла їй чимале задоволення і наповнила її відчуттям гордості за власну кмітливість. Вона придумала запрошення на обід, і Скотт збирався зустрітися з нею о другій годині, щоб відвезти її на іподром. Вона необачно наодинці пообідала в ресторані «Рітцу» і вийшла звідти майже пліч-о-пліч з гарним молодиком, який сидів за столиком поруч. Вона очікувала зустріти Скотта у зовнішньому вестибюлі, але, дійшовши до входу в ресторан, побачила, що він стоїть біля нього.