— Дорогеньке серденько, — пристрасно відгукнувся він, — найдорожче, найдорожче серденько.

— Яке ім’я ми їй дамо?

Вони завмерли на мить — задоволені та сонні. Горацій тим часом міркував.

— Ми назвемо її Марсією Юм Тарбокс, — вимовив нарешті він.

— Чому Юм?

— Бо завдяки йому ми познайомилися.

— Невже? — пробурмотіла вона здивовано та сонно. — Я гадала, його звали Мун.

Її очі заплющились, і за якусь мить повільне та роз­мірене колихання ковдри на грудях показало, що вона спить.

Горацій навшпиньки підійшов до комода, і, відкривши верхню шухляду, виявив купу щільно списаних чорнилами сторінок. Він подивився на перший аркуш:

Він усміхнувся. Тож Семуель Пепіс зрештою справив на неї враження. Горацій перегорнув сторінку і почав читати. Його усмішка все ширшала — він читав далі. Минуло пів години, і він раптом зрозумів, що Марсія прокинулась і спостерігає за ним із ліжка.

— Любий, — прошепотіла вона.

— Що, Марсіє?

— Тобі подобається?

Горацій закашлявся.

— Здається, я зачитався. Це просто блискуче!

— Віднеси Пітеру Бойсу Венделлу. Скажи йому, що ти отримав одного разу найвищі оцінки в Принстоні, і що ти розумієшся на добрих книгах, і що ця річ унікальна.

— Гаразд, Марсіє, — лагідно промовив Горацій.

Її очі знову заплющились, і Горацій перехрестивши поцілував її в лоб, якусь мить завмер, дивлячись ніжно та зворушено, і вийшов із кімнати.

Протягом усієї ночі у нього перед очима танцювали її милі каракулі на сторінках, постійні помилки у правописі, дивна пунктуація. Він прокидався кілька разів, щоразу сповнений цілющої безпідставної симпатії до цього бажання душі Марсії висловитись. У серці Горація прокинувся якийсь безмежний жаль, і у свідомості вперше за кілька останніх місяців почали ворушитися власні напівзабуті мрії.

Він мав намір написати серію книг задля популяризації нового реалізму, як Шопенгауер популяризував песимізм та прагматизм Вільяма Джеймса.

Але життя склалося інакше. Життя хапало людей і змушувало літати по колу. Він засміявся, згадавши той стукіт у двері, просвічену тінь у Юмі, Марсію, що погрожувала поцілунком.

— І це все ще я, — промовив уголос він із подивом, прокинувшись у темряві. — Я людина, яка сиділа у Берклі, безглуздо замислившись, чи існував би цей стукіт насправді, якби мого вуха не було там, щоб його почути. Я й досі та сама людина. Мене могли посадити на електричний стілець за всі ці злочини.

— Бідні дурні душі намагаються реалізувати себе у чомусь матеріальному. Марсія з її написаною книгою; я зі своїми ненаписаними. Намагаємося обрати засоби для свого життя, а потім радіти від того, що отримали.

«Стисла історія Сандри Пепіс» із вступом оглядача Пітера Бойса Венделла частинами виходила в журналі «Джорданс», а у вигляді книги побачила світ у березні. Вже перша опублікована частина твору привернула до себе велику увагу. Тема досить банальна — дівчина з маленького містечка Нью-Джерсі, яка приїжджає до Нью-Йорку, щоб вийти на сцену. Написано просто, але з якоюсь особливою яскравістю фраз та примарним відтінком смутку через вкрай недостатній словниковий запас, і у цьому було щось чарівне.

Пітер Бойс Венделл, який в той час ратував за збагачення американської мови шляхом негайного прийняття виразних простонародних слів, виступив її спонсором і обурювався байдужістю до цього явища традиційних рецензентів.

Марсія отримала триста доларів гонорару за кожну з частин публікації, що було не зайвим, бо хоча щомісячна зарплата Горація на іподромі була більшою, ніж у Марсії, маленька донечка Марсія настільки пронизливо кричала, що батьки трактували це як вимогу до сільського чистого повітря. Тож на початку квітня вони переїхали у бунгало в окрузі Вестчестер, де було місце для висадки газону, побудови гаража та будь-чого ще, включаючи звукоізоляційний кабінет з товстими стінами, в якому Марсія чесно пообіцяла містеру Джордану влаштувати собі зручне робоче місце, коли вимоги доньки почали зменшуватись, і вона почала народжувати безсмертну простонародну літературу.

«А що, це не так вже й погано», — міркував Горацій одного вечора, коли йшов від вокзалу до свого будинку. Він розглядав кілька перспектив, що відкрились йому останнім часом — чотиримісячний контракт участі у водевілі з п’ятизначною сумою та шанс повернутися у Принстон у якості відповідального за всі спортивні події. Дивно! Колись він мав намір повернутися туди керівником усіх філософських робіт, а тепер його навіть не зворушив приїзд до Нью-Йорка Антона Лор’є, його давнього кумира.

Гравій гучно хрустів під п’ятами. Горацій побачив світло у вікні їхньої вітальні й великий автомобіль перед входом. Можливо, знову містер Джордан приїхав, щоб переконати Марсію влаштуватися працювати.

Вона почула, як він наблизився, і вийшла йому назустріч. Її силует чітко вималювався на тлі освітлених дверей.

— Тут якийсь француз, — нервово прошепотіла вона. — Я не можу вимовити його ім’я, але помітно, що він досить дотепний. Тобі доведеться з ним побалакати.

— Який француз?

— Навіть не питай — не знаю. Він під’їхав годину тому з містером Джорданом і сказав, що хоче познайомитися з Сандрою Пепіс і таке інше.

Двоє чоловіків піднялися зі стільців, коли вони зайшли до кімнати.

— Вітаю Вас, Тарбоксе, — урочисто промовив Джордан. — Сьогодні я привіз із собою двох знаменитостей. Це месьє Лор’є. Месьє Лор’є, дозвольте мені представити містера Тарбокса, чоловіка місіс Тарбокс.

— Невже Ви — Антон Лор’є! — здивовано вигукнув Горацій.

— Так! Я не міг не приїхати. Я прочитав книгу мадам, і вона мене зачарувала. — Він помацав у кишені. — О, я читав і про Вас. У сьогоднішній газеті є ваше ім’я.

Нарешті він знайшов бажану вирізку з журналу.

— Читайте! — сказав Лор’є охоче і простягнув її Горацію. — Тут і про Вас пишуть.

Око Горація пробігло по тексту.

— Значний внесок в американську діалектну літературу, — йшлося у ній. — Ніяких банальностей; тож появу цієї книги можна порівняти лише з появою «Гекльберрі Фіна» Марка Твена.

Очі Горація опустилися нижче; він раптово збентежився і поспіхом продовжив:

— Марсія Тарбокс пов’язана зі сценою не лише як глядач, а як дружина артиста. Минулого року вона вийшла заміж за Горація Тарбокса, який щовечора тішить дітей на іподромі своїм дивовижним виступом на кільцях. Безперечно, місіс Тарбокс забезпечує літературні та розумові якості, тоді як еластичні та рухливі плечі її чоловіка вносять свою частку в сімейне багатство.

Місіс Тарбокс, здається, заслуговує цього забутого прізвиська — літературного «вундеркінда». Їй лише двадцять…

Горацій завершив читати й з дуже дивним виразом в очах пильно дивився на Антона Лор’є.

— Я хочу вам порадити.... — хрипко почав він.

— Що саме?

— С приводу того, коли стукають у двері. Не відмикайте! Нехай собі стукають — зробіть краще м’яку обшивку.

Втомлений читач, замилене око якого на мить затримається на наведеній вище назві, вважатиме її суто метафоричною. Історії про чашку та губу, фальшиву монету чи нову мітлу рідко мають щось спільне з чашками, губами, монетами чи мітлами. Але ця історія — виняток. У ній йдеться про реальну, видиму і неосяжну, як саме життя, верблюжу спину.

Почавши з шиї, ми доберемося до хвоста. Я хочу познайомити вас із містером Перрі Паркхерстом двадцяти восьми років, адвокатом з Толедо. У Перрі гарні зуби, гарвардський диплом і проділ посередині на голові. Ви вже зустрічали його раніше — у Клівленді, Портленді, Сент-Полі, Індіанаполісі, Канзас-сіті тощо. Бейкер Бразерз з Нью-Йорку роблять паузу у піврічній подорожі Заходом лише задля того, аби одягнути його у моделі з останньої колекції. «Монморансі та Ко.» відправляють свого представника кожні три місяці, аби переконатися, що у нього достатня за сьогоднішніми тенденціями моди кількість маленьких проколів для шнурків на взутті. Він володіє вітчизняним родстером, незабаром в нього з’явиться і французького виробництва, якщо він житиме достатньо довго, і, безсумнівно, навіть китайський танк, якщо той увійде у моду. Перрі схожий на молодика з реклами, який натирає лініментом свої засмаглі груди й щороку їздить на Схід задля зустрічі зі своїми однокласниками.