Хочу також познайомити вас із його Коханням. Її звати Бетті Меділл, і вона, мабуть, мала б непоганий вигляд у кіно. Батько їй щомісяця дає триста доларів на вишуканий одяг, а ще вона має темні очі та волосся, і віяло з кольорового пір’я. Тепер кілька слів про її батька, Сайруса Меділла. Попри те, що він за всіма ознаками звичайна жива людина, проте, як не дивно, добре відомий у Толедо за прізвиськом «містер Алюміній». Але коли він сидить у своєму клубі з кимось із товарищів на прізвиська «містер Залізо», «містер Біла Сосна» або «містер Латунь», вони нічим не відрізняються від нас із вами, ну хіба що виглядають більш переконливо, якщо ви розумієте, про що я.

Тоді під час різдвяних святкувань 1919 року, що відбувалися в Толедо, за участю цих непростих людей відбулися сорок одна звана вечеря, шістнадцять танців, шість обідів, чоловічих та жіночих, дванадцять чаювань, чотири офіційні прийняття, два весілля та тринадцять партій у бридж. Саме сукупний ефект від цього спонукав Перрі Паркхерста двадцять дев’ятого грудня прийняти одне важливе рішення.

Дівчина Меділл погоджувалася стати його дружиною, але незабаром в неї почалися сумніви. Вона так добре проводила час, що їй важко було наважитися на такий вирішальний крок як весілля. Тим часом їхні таємні заручини вже настільки затягнулися, що здавалося, ніби одного дня вони луснуть. Низенький чоловік на ім’я Уорбертон, який був завжди у курсі всіх подій, переконав Перрі показати їй, який він супермен, — взяти ліцензію на шлюб, завітати до будинку Меділл і сказати, що їй доведеться одразу вийти за нього заміж або відмовитися назавжди. Тож він запропонував себе, своє серце, ліцензію та ультиматум, і протягом п’яти хвилин вони опинились у розпалі жорстокої сварки зі сплесками відкритої ворожнечі, які зазвичай відбуваються ближче до кінця усіх довгих воєн та сутичок. Це призвело до визнання однієї з тих жахливих помилок, коли двоє закоханих людей раптом замовкають, холодно дивляться одне на одного і починають розуміти, що все це було помилкою. Пізніше вони, як правило, міцно цілуються і запевняють одне одного, що то була його вина. «Скажи, що я у всьому винний! Скажи, що це так! Я хочу почути, як ти це кажеш!»

Але в той час, коли у повітрі вже затремтів дух примирення і кожен з них якоюсь мірою затягував його, аби повніше та сентиментальніше насолодитися ним пізніше, коли воно настане, їх перервав телефонний дзвінок говіркої тітки, і Бетті поринула у розмову з нею на довгі двадцять хвилин. Наприкінці вісімнадцятої хвилини Перрі Паркхерст, спонуканий гордістю, підозрою та приниженою гідністю, одягнув довге хутряне пальто, світло-коричневий м’який капелюх і вийшов за двері.

«Це кінець», — бурмотів він роздратовано, сівши у свій автомобіль та намагаючись його завести. «Це кінець — якщо мені доведеться вмовляти тебе зрушити з місця, чорт забирай!» Це стосувалося його автомобіля, який стояв якийсь час на холоді, і потребував терпіння, аби прогрівся мотор.

Перрі поїхав до центру міста — точніше потрапив у снігову колію, яка привела його саме туди. Зсутулений біля керма, він був занадто розчарований, щоб піклуватися про те, куди саме їде.

Перед готелем «Кларендон» його з тротуару привітав гидкий чолов’яга на ім’я Бейлі, який мав великі зуби, жив у готелі й ніколи не був закоханий.

— Перрі, — тихо промовив Бейлі, коли родстер під’їхав до нього біля узбіччя, — у мене є шість літрів найдешевшого шампанського, яке ти коли-небудь пробував. Третя частина твоя, Перрі, якщо ти піднімешся по сходах і допоможеш нам з Мартіном Мейсі випити його.

— Бейлі, — напружено процідив Перрі, — я вип’ю твоє шампанське… вип’ю кожну його краплину. Мені байдуже, якщо це може мене вбити.

— Замовкни, бовдуре! — лагідно пробелькотів гидкий Бейлі. — Вони не додають у шампанське деревний спирт. Це доводить, що світові вже понад шість тисяч років. Він настільки древній, що пробка скам’яніла. Треба витягнути її кам’яним свердлом.

— Мені вистачить піднятися сходами, — заперечив Перрі — і ця пробка, побачивши, що у мене зараз на серці, сама звідти вислизне, співчуваючи мені.

В кімнаті нагорі було повно невинних готельних фотографій маленьких дівчат, які їли яблука, сиділи у гойдалках і розмовляли з собаками. Іншими «прикрасами» були краватки, розкидані усюди, та рожевощокий чоловік, який читав не менш рожеву газету, присвячену дамам у рожевих панчохах.

— Вам що, довелося їхати по шосе та об’їзними шляхами? — почав рожевий, докірливо дивлячись на Бейлі та Перрі.

— Вітаю, Мартіне Мейсі, — коротко перервав його Перрі, — де це шампанське кам’яного віку?

— До чого поспіх? Зрозумій, це не наліт, а неформальні посиденьки.

Перрі повільно занурився у крісло і невдоволено подивився на розкидані краватки.

Бейлі неквапливо відчинив двері гардеробу і виніс шість привабливих на вигляд пляшок.

— Знімай цю кляту шубу! — знову звернувся до Перрі Мартін. — Або, можливо, ти хотів би, щоб ми відкрили всі вікна?

— Дай краще мені шампанського, — втомлено промовив Перрі.

— Підемо сьогодні ввечері на цирковий бал Таунсендів?

— Тільки не я!

— Ти там був чи що?

— Угу.

— Чому б знову не піти?

— О, вечірки наганяють на мене нудьгу, — вигукнув Перрі. — Мені нудно від них. Здається, у свій час я ними переситився.

— Можливо, ти їдеш на вечірку до Говарда Тейтса?

— Та ні, кажу тобі… Мене від них нудить.

— Ти правий, — заспокійливим тоном сказав Мейсі, — у Тейтса зазвичай самі студенти.

— Та я кажу тобі….

— Я гадав, ти все одно підеш до одного з них. Знаю з газет, що ти не проґавив там жодного Різдва.

— Хм, — похмуро прохрипів Перрі.

Він більше ніколи не піде на жодну вечірку. В його свідомості крутилася класична фраза — ця сфера його життя тепер є закритою, закритою! Коли чоловік говорить про якусь тему «закрито, закрито», можете бути впевнені, що якась жінка її двічі, так би мовити, закрила. Перрі також виношував іншу класичну думку про те, наскільки боягузливим є самогубство. Ця благородна думка була теплою та надихаючою. Подумайте лишень про всіх прекрасних людей, яких ми могли б втратити, якби самогубство було не таким боягузливим явищем!

Минула година, і о шостій вечора Перрі втратив схожість із привабливим юнаком з реклами лініменту. Він радше був схожий на чернетку коміксу про заворушення.

Чоловіки горлали імпровізовану пісню, яку Бейлі щойно вигадав:

Один бовдур Перрі, готельний черв’як,

відомий міський чаювальник,

до цього всерйоз не підходить ніяк —

коліно його натреноване добре.

і ложка з серветки не падає попри

навколишній регіт похвальний.

— Річ у тому, — із почуттям власної значущості промовив Перрі, який щойно зачесав волосся гребінцем Бейлі й намагався зав’язати на ньому помаранчеву краватку, щоб отримати схожість із Юлієм Цезарем, — що ви, хлопці, не розумієтесь на співі. Як тільки я кидаю ваш унісон та затягую партію тенора, ви лізете туди ж!

— Я природний тенор, — серйозно зауважив Мейсі. — Треба лишень тренуватися, голос розвивати, ось і все. Дар від Бога, як моя тітка усім каже. У її розумінні я вже добрий співак.

— Співаки, співаки… усі ми хороші співаки, — зауважив Бейлі, який у той момент розмовляв телефоном. — Ні, не кабаре; я хочу яйце. Я маю на увазі, хочу до якогось собачого клерка, який пропонує гостям їжу. Їжу! Я хочу….

— Юлій Цезар, — оголосив Перрі, обертаючись від дзеркала. — Людина залізної волі та суворих принципів.

— Замовкни! — процідив Бейлі. — Кажіть, це містер Бейлі! Приготуйте нам грандіозну вечерю. Що не будь на Ваш смак. Просто зараз!

Він з деякими труднощами з’єднав трубку та гачок, а потім зі стиснутими губами та виразом урочистої напруженості в очах підійшов до нижньої шухляди комода і відкрив його.

— Подивіться! — наказав він. У руках Бейлі тримав вкорочений одяг з рожевої тканини джингам.

— Штани, — серйозно вигукнув він. — Подивіться і на це!