Наступними були рожева блуза, червона краватка та комірець Бустера Брауна.

— Дивіться! — повторив він. — Костюм для циркового балу Таунсендів. Я зображатиму хлопчика, який несе воду для слонів.

Перрі був неабияк вражений, попри свій настрій.

— А я буду Юлієм Цезарем, — оголосив він після хвилини зосередженості.

— А ти що, теж підеш? — здивувався Мейсі.

— Я? Звичайно, я піду. Ніколи не відмовляю собі у вечірках. Вони заспокійливо діють на нервову систему, як, до речі, і селера.

— Цезар! — знущався Бейлі. — Ти не можеш бути Цезарем! Він ніяк не в’язжеться із цирком. Цезар — це щось із Шекспіра. Будь краще клоуном.

Перрі похитав головою.

— Ні-і-і…. Тільки Цезар.

— Цезар?

— Звичайно. Колісниця….

У голові Бейлі майнула думка.

— Це правильно. Гарна ідея!

Перрі оглянув кімнату.

— Ти позичиш мені халат і цю краватку, — сказав він нарешті.

Бейлі уважно поглянув на нього.

— Ні, не підійде.

— Авжеж, це все, що мені потрібно. Цезар був варваром. Ну справді, мене ж не виженуть, якщо я прийду в образі Цезаря, навіть якщо той і був варваром.

— О ні, — заперечив Бейлі, повільно хитаючи головою. — Краще замов щось пристойне у костюмера. У Нолака.

— У нього, напевно, вже зачинено.

— Дізнайся краще. Раптом ні?.

Після плутаної п’ятихвилинної розмови телефоном тихий, утомлений голос зумів переконати Перрі, що той розмовляє з містером Нолаком, і що через бал Таунсендів костюмерна працюватиме до восьмої. Упевнившись у цьому, Перрі з’їв велику кількість філе-міньйону і випив свою третину останньої пляшки шампанського. О чверть на дев’яту чоловік у високому циліндрі, який стояв навпроти «Кларендону», бачив, як він намагався завести свій родстер.

— Заглух, — констатував Перрі. — Це все через мороз. Холодне повітря….

— Невже?

— Точно кажу. Холодне повітря вивело його з ладу.

— Не можете ніяк завести його?

— Ніяк…. Нехай вже стоїть тут до літа! Одного спекотного серпневого дня розморозиться стовідсотково.

— Збираєтесь його тут залишити?

— Звісно. Нехай собі стоїть. Будемо на нього ловити злодіїв по гарячому. Подайте таксі.

Чоловік у високому циліндрі викликав таксі.

— Куди Вам, містере?

— Їдьмо до костюмера Нолака.

Місіс Нолак була невисокою і нескладною на вигляд. По закінченні світової війни протягом деякого часу вона належала до однієї з нових національностей. Через нестабільність європейської ситуації вона ніколи відтоді не була повністю впевнена, хто вона насправді. Костюмерна, у якій вони з її чоловіком щоденно працювали, була похмурою і досить чудернацькою, сповненою різноманітних обладунків та костюмів китайських мандаринів, а також величезних, підвішених до стелі птахів з пап’є-маше. На невиразному тлі дивились на відвідувача безліч безоких масок, з усіх боків підіймалися скляні вітрини, повні корон і скіпетрів, коштовностей і вражаючих корсажів. Були там і фарби, і накладне волосся, і перуки усіх кольорів.

Коли Перрі увірвався до костюмерної, місіс Нолак завершувала, як вона гадала, останні клопоти напруженого дня у шухляді, повній рожевих шовкових панчох.

— Вам щось треба? — песимістично запитала вона Перрі.

— Хочу костюм Юліуса Гура, візника.

Місіс Нолак вибачилась, але усі костюми візника давно були узяті в оренду.

— Це Ви для циркового балу Таунсендів?

— Так, для нього.

— Вибачте, — сказала вона, — але сумніваюся, що лишилося щось, пов’язане з цирком.

Тож не все було так просто.

— Хм, — вигукнув Перрі. Його раптово вразила ідея. — Якщо у вас є шмат полотна, я буду хоч наметом.

— Вибачте, але у нас немає нічого подібного. Вам доведеться піти у якийсь магазин. Але, дивіться, у нас є кілька дуже симпатичних костюмів солдатів Конфеде­рації.

— Ні. Ніяких солдатів.

— А ще — дуже гарний костюм короля.

Він похитав головою.

— Декілька джентльменів, — продовжувала вона з надією, — вдягнули циліндри та фраки й пішли на костюмований бал у ролі інспекторів манежу, — але у нас і вони закінчились. Я можу дати Вам трохи штучного волосся для вусів.

— Хочеться чогось особливого.

— Так… подивимось. Є у нас іще голови лева, гусака і верблюда….

— Верблюда?

Ця несподівана ідея захопила уяву Перрі.

— Так, але для цього потрібні двоє людей.

— Верблюд…. А це непогана ідея. Можна подивитись?

Верблюд був знятий з місця свого відпочинку на верхній полиці. На перший погляд, він складався лише з дуже худої неживої голови та чималого горба, але, коли вони вдвох з місіс Нолак розтягнули його, виявилося, що верблюд мав темно-коричневе нездорове на вигляд тіло з щільної бавовняної тканини.

— Розумієте, тут потрібні двоє людей, — пояснила місіс Нолак, у відвертому захопленні демонструючи костюм. — Якщо у вас є друг, він міг би Вам допомогти. Ви ж бачите, що, так би мовити штани розраховані на двох людей. Одна пара для хлопця попереду, друга — для того, що позаду. Хлопець попереду дивиться крізь ці отвори для очей, а хлопець позаду просто повинен нахилитися над спиною переднього хлопця.

— Вдягніть його, — наказав Перрі.

Пані Нолак слухняно вклала своє косолобе котяче обличчя всередину голови верблюда і люто захитала нею з боку в бік.

Перрі зачаровано спостерігав.

— Які звуки видає верблюд?

— Що? — перепитала місіс Нолак, коли з’явилось її дещо замурзане обличчя. — А…ну, які… він, начебто, реве.

— Дайте мені, я подивлюся на себе у дзеркалі.

Перед широким дзеркалом Перрі приміряв голову й оцінюючи почав себе роздивлятися. У слабкому світлі ефект виявився досить цікавим. Обличчя верблюда виглядало доволі песимістичним, у численних потертостях, і слід зазначити, що тканина його тулубу була в такому ж занедбаному стані, властивому верблюдам, — насправді його потрібно було почистити й попрасувати, — але верблюд, безумовно, і мав таким бути. Він був величним. Таке видовисько привернуло б увагу на будь-якій зустрічі вже тільки завдяки меланхолійному та голодному вигляду, підсиленому темними западинами очей.

— Ви ж бачите, тут має бути залучено двоє людей, — знову зауважила місіс Нолак.

Перрі попередньо підібрав тіло і ноги й обернув їх, прив’язавши задні ноги, наче пояс, навколо талії. Ефект взагалі-то був так собі. У цьому було навіть щось неповажне — як одне з тих середньовічних зображень ченця, перетвореного сатаною на звіра. Скоріше це все нагадувало горбату корову, що встала під ковдрою на диби.

— Взагалі ні на що не схоже, — похмуро заперечив Перрі.

— Ні, — не втрачала надії місіс Нолак, — Вам просто потрібен ще хтось у партнери.

Раптом Перрі осяяло несподіване рішення.

— Будете моїм партнером сьогодні?

— О, я не можу...

— Нумо, — підбадьорливо сказав Перрі. — Звичайно, Ви можете. Ось! Трохи азарту! Підніміться на ці задні копита.

Ледве розправивши і якомога ширше розтягнувши їхні глибокі отвори, Перрі очима запросив її туди. Але місіс Нолак усім своїм виглядом демонструвала небажання. Вона рішуче відступила.

— О ні….

— Їдемо! Ви можете бути спереду, якщо бажаєте. Або ми кинемо жереб.

— Ні….

— Обіцяю, Ви не пожалкуєте!

Місіс Нолак міцно стулила губи.

— А тепер схаменіться! — чітко промовила вона без тіні скромності. — Жоден із джентльменів ніколи так не обходився зі мною. Мій чоловік….

— Дійсно, у вас є чоловік! — вигукнув Перрі. — Де він?

— Він удома.

— Дайте його номер телефону, будь ласка.

Після довгих умовлянь він отримав номер телефону, за яким зміг додзвонитися до Нолака, і знову почув той самий тихий, утомлений голос, який вже чув сьогодні. Але хоч сьогодні у нього і був вихідний, містер Нолак дещо розгубився перед блискучим потоком красномовної люб’язності Перрі, однак тримався досить твердо. Він рішуче, але з гідністю відмовився допомогти містеру Паркхерсту у ролі задньої частини верблюда.